Стиль життя

Стиль життя дизайнерки Катерини Моргентал: «Моє життя – це баланс між роботою та бажанням жити в насолоду»

Катерина Моргентал є молодою, але вже добре відомою в Україні промисловою дизайнеркою, дизайнеркою тканин, засновницею бренду «MORGENTAL». Її неодноразово запрошували працювати у Києві, однак Катерина від цих пропозицій категорично відмовлялася, казала, що їй комфортніше жити і працювати в маленьких містах. Так, народилася Катерина у Хусті, навчалася і проживає в Ужгороді, а відпочиває традиційно у Карпатах або на маленькому острові Майорка.

– Катерино, ми сьогодні будемо говорити про твій стиль життя. Можеш у кількох словах узагальнити, який він у тебе?

– Мій стиль життя – це баланс між роботою та бажанням жити в насолоду. Я дуже люблю гедоністичні красиві речі, але разом із тим обожнюю працювати і вчитися.

– Ми довго викроювали зі твого щільного графіку годину для інтерв’ю. Ти казала, що попередньої ночі працювала до ранку. То скільки годин на день ти працюєш?

– Важко сказати, бо у мене все хвилями. Нині я займаюся і власним брендом, і працюю арт-директором у міжнародній компанії. Аби не занедбати свої проєкти, всі вихідні і час після офісу я присвячую їм, тому мені здається, що я постійно в роботі. Навіть коли їду на відпочинок, починаю щось малювати, фотографувати, а потім удома усе це розбираю, обробляю і готую новий проєкт. У творчості нема графіку.

– А де ж той баланс між роботою і життям в насолоду?

– От саме через щільний графік вільні моменти є максимально цінними для мене. Якщо маю одну годинку на прогулянку, то я буду гуляти, пити каву у красивому місці, їсти смачну їжу, спілкуватися з друзями, не думаючи про роботу. Я намагаюся максимально наповнювати такою насолодою вільний час, заряджаюся енергією, а тоді знову занурююся в роботу і працюю на повну. Це мій рецепт балансу. Мені такі розрядки дуже потрібні, просто необхідна візуальна і тактильна естетика, без неї настає виснаження і пустота. Але це, мабуть, у всіх так.

Про твій бренд «MORGENTAL» зараз чути трохи менше, ніж у попередні роки. Із чим це пов’язано?

– Я вже згадала, що майже рік працюю арт-директором міжнародної компанії, яка займається виготовленням сувенірів. Це дуже цікава робота і зовсім новий для мене досвід. Рівень відповідальності великий, тому справді останнім часом було менше можливостей для розвитку свого бренду. Карантин багато планів звів нанівець, тож ця робота стала моїм порятунком, не дала розкиснути. Але в мене дуже амбітні плани, і хоч наразі я не маю фінансової можливості їх втілити, працюю над ними поступово. Можливо, скоро відновляться міжнародні виставки, і я зможу заявити про себе голосно. А поки вичікую. Поки не час.

Ти вже маєш досвід участі у міжнародних дизайнерських виставках. Востаннє, коли ми спілкувалися, ти якраз розповідала мені в інтерв’ю про плани поїхати на голландський «Dutch Design Week» в Ейндговені.

– Так, це була чудова виставка, яка стала для мене хорошим стартом і хорошим уроком. Я настільки серйозно підготувалася до неї, що могла заповнити своїми роботами окремий стенд. Насправді ж від мене, як від звичайної учасниці, не вимагалися такі зусилля, і вони мене страшенно виснажили. Але виставка дала крутий результат, бо до того небагато людей за межами Закарпаття знали про мене, а коли мої роботи та ім’я з’явилися у різних вузькоспеціалізованих медіа, географія моїх знайомств у професійному колі значно розширилася. Було також дуже приємно дізнатися, що відома російська історик мистецтва та дизайну Марія Савостьянова згадувала мої роботи під час однієї зі своїх лекцій. Минулого року через карантин усі виставки були скасовані, тож не вдалося себе показати, як я планувала. Але мені все ж вдалося з часу Ейндговена організувати виставку на Майорці і взяти участь у виставці в Луцьку.

Що пов’язує тебе з Майоркою?

– У мене там проживає брат, тому я часто туди їжджу, Майорка стала для мене другим домом. Там дуже добре. Свого часу там жили і творили Міро й Пікассо, там навіть є ціле містечко, де живе дуже багато пенсіонерів-художників зі всього світу. Це справді чудове місце для митців: море, східні мотиви, виробництво тканини, плитки – там неможливо не надихатися. Для мене є два найкращих місця у світі – це Карпати і Майорка. 

Карпати також надихають?

– Дуже, передовсім природою та етнікою. Я дуже люблю ходити в гори і люблю їздити в етнографічні експедиції селами. Моя перша колекція була натхненна ґонтом, його візерунками. Та й узагалі уся моя творчість – це спроба показати українську етніку сучасною, модерною, де вона не прочитується напряму, як конкретний символ, а є моєю рефлексію, поданою у сучасній манері. Щоб сучасний українець, якому це близьке, міг мати елемент етніки у своєму побуті. Тобто це данина традиціям, подана із шаною, але не архаїчна, а сучасна.

Я знаю, що ти дуже цікавишся історією життя і професійної діяльності свого прадіда, який шив одяг у Хусті.

– Так, я знаю з розповідей бабусі про прадіда Антала Моргентала, котрий займався пошиттям верхнього чоловічого одягу вищого класу. Для мене дуже важливо зберегти пам’ять про прадіда і продовжити його справу. Тому я неабияк зраділа, коли журналістка з Тячева Наталія Маджара знайшла на одній будівлі Хуста рекламу мого прадіда. Він не працював у тій будівлі, я знаю, що його майстерня і магазин були в центрі міста, біля готелю «Коруна». Припускаю, що на стіні була просто його реклама, бо будинок розташований на вулиці, що веде до замку та міської ради, а прадід якраз був орієнтований на заможних клієнтів. У цієї історії був не дуже щасливий кінець: після Другої світової у прадіда забрали майстерню і майно, він рано помер, залишивши дружину з трьома синами. Я мало про нього знаю, тому дуже зраділа, коли в Хусті знайшлася його реклама. Аж тут, коли ця інформація розповсюдилася в соцмережі, власники будівлі, не захотівши зі мною поговорити, з невідомих причин просто взяли і лопатою зішкрябали той рекламний надпис. Я так і не встигла його побачити на власні очі, проплакала три дні поспіль. Зате тепер я знаю, як писалося правильно прізвище прадіда – Morgenthal, з літерою «h».

Чим ще ти цікавишся, чим займаєшся у вільний час?

– Малюю, читаю, люблю подорожувати, інших якихось хобі не маю. Люблю просто слухати музику. З музикою у мене взагалі дуже гармонійні стосунки, мені здається, я би могла себе реалізувати, як співачка, бо колись співала у хорі, маю до цього хист. Коли втомлююся від людей, люблю побути сама. Ну, і вже казала, що дуже люблю гори, вони для мене, як подорожник для рани.

Ти є професійною художницею та дизайнеркою. Чи маєш улюбленого місцевого художника серед корифеїв живопису чи своїх сучасних колег?

– Важко сказати щодо улюблених. Я можу виокремити тих, хто особисто мені дав дуже багато. Це і Ласло Гайду, в художній школі якого я навчалася 5 років перед тим, як вступити до коледжу мистецтв – він справді сформував мене, багато чому навчив. Так само важливими для мене персонами є Павло Карлович Балла і Володимир Микита (ми були останнім курсом, у якого Микита викладав живопис). І  обожнюю, звісно, моїх друзів: Івана Небесника, Руслана Трембу, Віктора Мельничука, Андрія Возницького, Наталку Тарнай. Вони фантастичні! З одного боку, я – їхня подруга, а з іншого – фанатка їхніх робіт.

Катя, не відчуваєш, що «переросла» Ужгород?

– Були такі думки. Мене не раз запрошували до Києва працювати, але Київ я не люблю. Я – людина великих амбіцій, але невеликого міста. У великих містах одразу починаю стресувати від візуального шуму. Тому мені дуже імпонує Ужгород, мені тут загалом комфортно, у мене тут дуже круті друзі, концентроване якісне оточення. Я дійшла висновку, що можна цілком успішно працювати дистанційно, якщо тримати зв’язок із представниками професійного середовища. Поки мені комфортно жити на два дома: Ужгород і Майорку. А як воно буде далі – час покаже.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід» 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

− 9 = 1