Сонячні годинники нині зустрічаються в Україні доволі рідко, однак Закарпаття загалом може похвалитися чотирма такими інструментами для вимірювання часу: два працюють в Ужгороді і ще по одному мають Берегове та Іршава. З цих чотирьох два сонячних годинники є горизонтальними (тобто розміщені на землі) і два можна побачити на фасадах будівель – причому в обох випадках ідеться про церковні споруди. Найстарішим із них є годинник на стіні берегівського римо-католицького храму. Ужгородський міг би з ним позмагатися за віком, однак зберегти його не вдалося: він був у такому стані, що на його місці фактично створили новий. Про нього нині й розкажемо.
Якщо ви не знаєте, де розташований вертикальний сонячний годинник Ужгорода, зайдіть у дворик за кафедральним собором Мукачівської греко-католицької єпархії на вулиці Капітульній. Там, на південно-східній стіні резиденції єпископа, ви побачите, як здавна люди визначали точний час. Звісно, скористатися цим годинником ви зможете лише в сонячну погоду і з 5.00 до 16.00, адже потім сонце ховається за вежами собору й на стіну з циферблатом уже не потрапляє. Однак у давні часи, коли механічний годинник був надзвичайною рідкістю й дуже дорогою річчю, навіть цього проміжку людям вистачало, аби зорієнтуватися в часі.
Той годинник, який ви побачите на стіні резиденції нині, на жаль, не є оригінальним. Від старого залишився, подейкують, лише гномон (вказівник), який демонтували під час оновлення фасаду. Як і коли з’явився перший сонячний годинник на стіні резиденції – невідомо. В деяких джерелах значиться, що сталося це ще у XVIII столітті, однак письмових даних про це не збереглося, тож датування це теоретичне. Полягає воно в логічному припущенні, що цим сонячним годинником користувалися в ті часи, коли на вежах собору ще не було механічних годинників. Власне, собору тоді ще теж не було – в його стінах у той час діяв костел єзуїтів, поруч із яким був зведений єзуїтський монастир із колегією (навчальним закладом). Можливо, саме викладачі колегії, як люди вчені, й були творцями сонячного годинника на боковому фасаді будівлі, адже вирахувати точний кут нахилу гномона непросто навіть із нинішніми технологіями.
Ми знаємо точно, що механічний годинник на вежі собору встановили у 1878 році. З того часу сонячний часомір, вочевидь, втратив функціональне призначення і не відновлювався. Його вигляд, до слова, теж є предметом дискусій: за одними даними, він був намальований на фасаді, але з часом малюнок стерся; за іншими даними, являв собою кам’яну плиту, оздоблену знаками зодіаку. На жаль, фото його до реконструкції фасаду знайти не вдалося.
Відновити сонячний годинник на південно-східній стіні резиденції у 2010 році довірили молодому художнику, викладачу тоді ще Закарпатського художнього інституту Роману Пилипу.
«Як художник-монументаліст я знаю, що працюючи на історичному об’єкті, найважливіше – не порушити цілісність ансамблю, вписатися в архітектурне середовище в кольорах, стилістиці й орнаментах, – розповідає нині Роман Пилип. – Моїм куратором у цій роботі був мистецтвознавець Михайло Приймич, фактично від нього я отримав завдання створити сонячний годинник на висоті третього поверху (якщо рахувати цоколь) між двома вікнами. Я розробив проєкт розпису розміром 1600х2240 мм, хоча мушу сказати, що така робота потребувала залучення команди фахівців. По-перше, сам я, звісно, не міг би вирахувати, як саме намалювати на стіні резиденції позначки часу – тому потрібна була допомога фахівців. Також перенести зображення на стіну мені допомагав колега Іван Цубина, а металевий вказівник-гномон виконав Олег Путрашик».
Людини, котра вирахувала, як зобразити на стіні позначки, аби тінь від гномона показувала правильний час, нині вже немає в живих, – це був науковий керівник Лабораторії космічних досліджень УжНУ Віталій Єпішев. У 2012 році, коли відкривали сонячний годинник, він розповідав під час інтерв’ю, що якби одразу зрозумів завдання, дуже добре подумав би, перш ніж узятися за його втілення. Адже науковець думав, що треба буде зробити наземний часовказ, а виявилося, що годинник треба прилаштувати на вертикальній поверхні та ще й у внутрішньому дворику, куди сонце потрапляє лише кілька годин на добу. Однак Віталій Єпішев чудово впорався зі завданням: зробив заміри, побудував у дворі Лабораторії космічних досліджень макет, розгорнув його у потрібному положенні й робив заміри, аби все точно розрахувати. Вже за місяць усе було готове й автор розпису Роман Пилип отримав формулу, за якою мав нанести часові позначки на стіну резиденції. Для художника розібратися з цією формулою – справа теж непроста. Нині пан Роман згадує, що спершу також зробив макет із тонких дерев’яних рейок, перевіряв, чи все правильно зрозумів, – і лише тоді зобразив на стіні відповідні вказівники. Постаратися треба було й Олегу Путрашику, котрий виготовляв з металу стрілочку-гномон. Адже вбита вона в стіну резиденції не просто так, а під особливим кутом і нахилом до стіни. Якби пан Олег помилився на сантиментр, годинник би не «працював», тож і йому довелося робити моделювання, аби все правильно розрахувати.
А тепер розкажемо про розпис навколо «механізму» сонячного годинника, який, як уже було зазначено вище, виконав художник Роман Пилип. Ще в 2011 році він створив ескіз розпису, представивши своє бачення композиційного та колірного рішення. Задумка художника полягала в тому, аби створити зображення круглого традиційного циферблата, прикрашеного обабіч цитатою з біблійної Книги Еклезіаста «Час розкидати каміння, час збирати каміння».
«Цей вислів означає, що в житті є певні цикли та періоди для різних дій. Період розкидання каміння у нас уже був, через нього Мукачівська греко-католицька єпархія багато чого втратила. Тепер же настав час збирати каміння, тобто щось відновлювати, будувати, об’єднувати. Саме тоді дійсно багато чого відновлювалося, оновлення отримали собор і резиденція єпископа, тож, на мою думку, це був дуже доречний напис», – розповідає Роман Пилип. – Циферблат і цитата обрамлені в а-ля бароковий, але скоріше навіть еклектичний віночок із рослинним орнаментом. Там є елементи грона винограду і різні букети від пишних до затухаючих. По флангах зображений рівнораменний сяючий хрест, а у верхній частині циферблата (оскільки там не було позначок часу – всі вони зображені в нижній частині) розміщений герб тодішнього єпископа Мілана Шашіка. Для розпису я використовував акрилові якісні фарби, розуміючи, що на яскравому сонці на південній стіні вони будуть швидко вигорати. Тому спеціально підібрав такі відтінки, аби вони вигорали пропорційно, ставали м’якішими. За моїми прогнозами, цей розпис треба буде оновлювати кожні 7-8 років (з часу створення його вже одного разу трохи оновлювали, додали контрасту). Саме тому я розробив своєрідний інструктаж для майбутніх реставраторів. Можливо, наші студенти могли би на літній практиці це час від часу поновлювати, роботи там нескладні. Я описав, яка поетапність робіт, які матеріали використовувати тощо».
Роман Пилип згадує, що коли працював над розписом, сам єпископ Мілан Шашік кілька разів виглядав із вікна поруч, цікавився тим, як тривають роботи, а одного разу спитав, чому художник обрав саме фразу з Книги Еклезіаста. Було це у червні 2012 року, загалом же роботи тривали приблизно місяць, адже працював Роман Пилип лише в післяобідній час. Офіційне відкриття сонячного годинника відбулося 16 вересня 2012 року, у день відкритих дверей, які єпархія традиційно влаштовує до храмового свята Воздвиження Чесного Хреста.
Цікаво, що вже тоді астрофізик Віталій Єпішев попереджав: точний час наш сонячний годинник показувати не буде, адже Ужгород розміщений на перетині двох часових поясів, тобто сонце показує нам час десь на половині між «київським» та «середньоєвропейським». Крім того, через різну швидкість сонця, влітку годинник відстає від «київського» часу приблизно на 1,5 години, а взимку – на 30 хвилин. Тобто не орієнтуйтеся на сонячний годинник, якщо бажаєте знати точний час, адже наш часовказ є чимось більшим – пам’яткою, яка свідчить про інтелектуальний ресурс попередніх поколінь, а також естетикою, яка повертає нас у минуле.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
