«Дорогі воїни! Ця сіточка сплетена руками переселенців із Сєвєродонецька, Харкова, Запоріжжя та Херсона. Нехай вона буде вашим оберегом та захистить від ворожого ока». Пакунки з таким текстом щотижня їдуть із Ужгорода на передову, а в них – маскувальні сітки та смаколики (корисне і приємне) від волонтерської спільноти «Сєвєродонецькі павучки в Ужгороді».
Нині «павучки» працюють у самому центрі Ужгорода – у підвалах комплексу «Совине гніздо». Щодня (крім неділі, але буває, що і в неділю теж) там збирається до десяти волонтерів, котрі майстерно вив’язують на величезних сітках зимові біло-брудні маскувальні візерунки. Куратором цієї ініціативи є вчителька української мови Ганна Щеблєтова – вже двічі переселенка, котра цілком випадково опинилася з двома дітьми в Ужгороді вже майже рік тому, у перші дні повномасштабної війни.
Розповідь про роботу «павучків» Ганна розпочала з того, що пояснила: волонтерська ініціатива «Сєвєродонецькі павучки» була створена не в Ужгороді, а в Сєвєродонецьку Наталією Касаткіною ще у 2014 році. Ганна Щеблєтова доєдналася до волонтерів, коли її рідний населений пункт на Донеччині був окупований і вона змушена була з сім’єю його покинути. Переїхавши до Сєвєродонецька, Ганна запропонувала свою допомогу. «Мене спитали, що я можу робити, – згадує вона. – А я відповіла, що можу готувати. Тоді мене так і записали: «Аня-Пиріжки». Так я спершу готувала, потім їздила, розвозила допомогу, а тоді познайомилася з дівчатами, котрі плели сітки. І так із ними пліч-о-пліч протягом 8 років плела. Хто саме вигадав назву «Сєвєродонецькі павучки» – я не знаю. Може, всі разом і вигадали, бо це була команда, як справжня родина. Ми і дні народження разом відзначали, і два весілля зіграли, похорони, на жаль, були (одна з наших учасниць, Аллочка, померла). 23 лютого минулого року ми видали останню сітку з офісу «павучків». А вже наступного дня в місті оголосили евакуацію і я з двома дітьми (чоловік залишився захищати Луганщину) виїжджала звідти під обстрілами. Гіркий досвід 2014 року підказував, що не треба чекати, треба тікати. Куди – вже було на той час байдуже. Ми спершу їхали у Київ, але почувши, що там коїться, рушили поїздом у Хмельницький. А в дорозі нас запросили до себе ужгородські друзі, тож так ми опинилися тут. І треба ж було такому статися, що тут, в Ужгороді, першою сєвєродончанкою, яку я зустріла, була дружна того військовослужбовця, котрому ми 23 лютого віддали сітку».
Ганна Щеблєтова не втрачала зв’язку зі своїми «павучками», котрі також роз’їхалися по всій Україні. Що цікаво: усі вони на нових місцях доєдналися до місцевих груп і продовжували плести маскувальні сітки. Ганна, налагодивши в Ужгороді життя, теж почала думати над тим, аби поновити плетіння. А поскільки кістяк нової групи тих, хто підтримав задум, складався з переселенців із Сєвєродонецька, над назвою багато не думали. Так у серпні минулого року волонтери стали «Сєвєродонецькими павучками в Ужгороді». «Найскладнішим на початку було знайти приміщення, – веде далі Ганна. – Посприяв очільник Луганщини, котрий допомагав нам ще у Сєвєродонецьку. Він звернувся офіційно до Ужгородської міської ради, яка після того запропонувала нам невелике вільне приміщення у «Совиному гнізді». Почали ми роботу 29 серпня 2022 року. З того часу мій день поділений на роботу (я проводжу онлайн-уроки для учнів своєї сєвєродонецької школи) та плетіння. Й лише увечері можу присвятити час своїм дітям».
Поки ми з Ганною розмовляємо, п’ятеро волонтерок поруч заплітають велику сітку. У цьому маленькому приміщенні представлена чи не вся Україна – Запоріжжя, Херсон, Краматорськ тощо. Кожна з цих жінок (хоча працюють у команді й чоловіки), звісно, хоче повернутися додому, та поки обставини не дозволяють, а комусь і повертатися нема куди. Плетіння сіток дозволяє їм вносити свій вклад у перемогу та наближати її, допомагаючи нашій армії.
Робота у «павучків» справді налагоджена добре. Є меценати, котрі «донатять» на закупку основи для сіток та матеріали, проводять волонтери і різноманітні розіграші. Працюють вони лише на замовлення, наперед чітко знаючи кількість, розміри та потрібні кольори сіток. Запитів наразі є так багато, що черга розтягується на 3-4 тижні. Хоча плетуть «павучки» дуже швидко – за день виготовляють одну сітку найпопулярнішого розміру 9х12 м. У грудні минулого року їм вдалося за місяць видати хлопцям 33 сітки. А того дня, коли записувалося це інтерв’ю, волонтери закінчували замовлення на 4 сітки для підрозділів, що боронять Луганщину. Закінчивши, одразу почали виконувати нове велике замовлення на 20 сіток розміром 9х12 м. Ганна зізнається, що темпи роботи у Сєвєродонецьку були значно нижчими, там її волонтерська група заплітала одну сітку на тиждень. Зараз же сіток потрібно дуже багато, в основному їх використовують для маскування техніки. Буває, що сітки «павучків» живуть довго, хлопці на передовій їх навіть латають. А буває, що підрозділ, куди надіслали маскування, потрапляє під обстріл, й сітка згорає разом з усіма речами бійців, навіть не встигши послужити. Волонтери розуміють, що маскувальна сітка – матеріал розхідний, його треба багато. І вони готові працювати стільки, скільки буде потрібно. Військовослужбовці ж, отримуючи такі дарунки від волонтерів, завжди дуже тепло відповідають, надсилають звіти про отримання, радіють додатковим бонусам у вигляді дитячих малюнків та оберегів.
Долучитися до «Сєвєродонецьких павучків в Ужгороді» може будь-хто бажаючий – для цього зовсім не треба бути родом із Сєвєродонецька. У «Совиному гнізді» (вхід – зліва від центрального, біля гідранта) на допомогу й робочі руки чекають щодня з 11.00 до 17.00. Можна також приносити тканину білого, сірого, коричневого й зеленого кольорів, а можна допомогти коштами на закупівлю необхідного й відправку сіток поштою. Бо лише разом ми сильніші.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
