Актриса театру й кіно Римма Зюбіна нині є однією з найяскравіших зірок України, при цьому зірковості (в негативному розумінні цього слова) в ній немає зовсім – настільки це привітна й доброзичлива людина. Колись юною дівчиною вона попросила автограф у відомого артиста для себе й подружки, а коли він чванливо відмахнувся, мовляв, черга велика і в нього зараз рука відпаде, пообіцяла собі ніколи такою зі своїми прихильниками не бути. А те, що вона стане акторкою, Римма знала ще з дитинства, яке, до слова, минало в Ужгороді. Тож це інтерв’ю більшою мірою буде присвячене якраз тому періоду, коли наша Римма була ще ужгородкою.
- Риммо, ви вже багато років проживаєте в Києві, тож зараз, мабуть, вважаєте себе вже не ужгородкою, а киянкою?
От саме зараз в мене взагалі немає чіткої прив’язки, тому що я працюю одразу на кілька міст: маю репетиції в Одеському українському муздрамтеатрі ім. В. Василька (там 15-16 червня буде прем’єра вистави «Камінь»), щойно відбулася прем’єра вистави «Червона Рута» в Національному театрі ім. М. Заньковецької у Львові (в мене там невеличка роль, але це була дуже потужна вистава), там же я граю у виставі «Вороги. Історія любові», а ще у львівському театрі «Воскресіння» задіяна в спектаклі «Серпень. Графство Осейдж», в Києві граємо виставу «Це все вона», яку ми подарували в репертуар Луганського обласного українського муздрамтеатру й тепер показуємо її час від часу в Сумах.
- А пам’ятаєте той момент, коли ви відчули, що зв’язок із Ужгородом розірвався, чи він досі є?
Зв’язок, звісно, досі є. Я ж єдина в моїй родині, хто народився тут. Батько в мене з Сум, мама – з Чернігівщини, старша сестра Лариса народилася в Чернівцях, а мене вже народили в Ужгороді. Я проживала тут до трьох років, а тоді мого батька, котрий був військовослужбовцем, направили в Угорщину. Повернулися ми, коли я вже мала майже вісім років, тут пішла в другий клас СШ № 9. І до майже вісімнадцяти знову жила тут. Тобто загалом я небагато часу прожила в цьому місті, але то був якраз вік свідомої юності, такого становлення особистості.
- Яким тоді було ваше життя?
Дуже активним. Я ходила в зразковий ансамбль танцю «на балет» (як ми самі це називали) до відомого Петра Куштана, котрий найбільше вплинув на моє естетичне виховання. Це було з 8 до 15 років, мій дебют відбувся в балетній постановці «Муха-цокотуха» (я навіть досі стою на пуантах і маю вдома балетний станок). Також ходила до школи мистецтв (клас фортепіано) до Ольги Федорівни Щербатої. З 15 років відвідувала заняття в театрі «Ровесник» Льва Луцкера, в школі була ведучою всіх концертів і заходів, конкурсів читців. А коли закінчувала восьмий клас, до Ужгорода з Хуста якраз перевели культосвітнє училище, тож я вступила туди на режисерський факультет. Коли настала пора йти на виробничу практику (яка найчастіше проходила в Будинках культури за місцем проживання студентів), нам, ужгородським (а нас було семеро на курсі), прийшла ідея попроситися на практику в обласний муздрам. Так у 17 років я грала в масовці і ще на крок наблизилася до своєї мрії.
- В якому віці ви зрозуміли, що хочете бути актрисою?
Я це знала зі самого дитинства. Спершу мріяла бути балериною (але вимовляла я це тоді «барелина»), потім мене зацікавило, як люди залізають у телевізор і стають маленькими. Років у десять мені до рук потрапила чорно-біла книга «Актори радянського кіно» і там я побачила фантастичної краси актрис у капелюхах, боа. Всюди в біографіях зірок було написано, що вони в дитинстві займалися музикою й хореографією, тож я цілеспрямовано теж почала цим займатися.
- Кажуть, що світ акторства дуже жорстокий. Чи були у вас на шляху перепони й спроби відвернути вас від мрії?
Звичайно. Пригадую першу, коли лікарка в поліклініці заявила мені, що я не зможу бути актрисою, бо в мене незмикання голосових зв’язок. Я прийшла додому й плакала так, що диван підскакував. Відтоді в мене був страшний комплекс, що я не можу співати. І лише зараз, буквально недавно, я вперше заспівала на сцені з оркестром. А тоді, коли мені повідомили про голосові зв’язки, моя мама, котра до того неактивно мене підтримувала, сказала: «Якщо ти захочеш стати актрисою, ти нею станеш». Цікаво, що вже потім ця осиплість в голосі стала моєю «фішкою», часто мене обирають для озвучення саме завдяки цьому.
Другою перепоною стала «двійка», яку мені поставили на першому ж турі акторської майстерності на вступних в театральний Карпенко-Карого. А в мене ж був диплом із відзнакою з культосвітнього училища і мої викладачі, як і я, були переконані, що вступ мені гарантовано. Лише для того, аби не втрачати рік, я таки вступила до Інституту культури в Києві. Але через три місяці навчання зрозуміла, що то не театральний а ідеологічний навчальний заклад, де лише відбирають мій дорогоцінний час і стільки зайвого вкладають в голову – історію СРСР, історію КПРС, політекономіку, політологію тощо. Тому через рік я перевелася на заочну форму навчання й повернулася до Ужгорода в театр.
За роки роботи я також чула, що маленька на зріст (а актриса має бути заввишки 180 см), на вступних в театральний почула: «У вас нема темпераменту таенергії», потім чула, що без родичів або коханців в цій професії нічого не досягнеш. Зараз мені смішно про це згадувати. Але розслабитися в акторській професії неможливо, бо вона передбачає кастинги мало не кожного дня, тобто весь час мусиш доводити, що ти достойна виходити на сцену, маєш безкінечно боротися зі своїми комплексами, плітками, стереотипами.
- Після навчання в Києві була думка про повернення до Ужгорода?
А я й повернулася, але після першого курсу, бо тут мені пропонували роботу в театрі ще після училища. Це було непросте рішення, бо я любила Київ, там у мене було цікаве й яскраве студентське життя, але Ужгород пропонував те, чого мені дуже хотілося – театр. Тож я повернулася й працювала тут. Це був один сезон 1990-1991 років.
- Ви походите з російськомовної сім’ї, але українська мова у вас дуже гарна. Коли і як перейшли на українську?
Це сталося після першого Майдану. Хоча я з 19-тироків – в українському театрі, з 21-річного віку булаведучою на українському телебаченні, але в побуті і в родині остаточно перейшла саме після Помаранчевої Революції. Тоді, пригадую, наш Молодий театр припинив тижні на три роботу, ми заявили, що не будемо працювати до нормалізації демократичних процесів в Україні. Майдан справді був для мене чимось дуже важливим, ковтком свіжого повітря і я вдячна за те, що тоді сталося. Хоча після того й було велике розчарування.
- А пропонували вам колись іти в політику?
Так, звісно. Я особисто знайома з кількома президентами, багатьма посадовцями. Але в політику не пішла.
- Чи живе в Ужгороді мужчина, який може похвалитися тим, що був юнацьким коханням Римми Зюбіної?
Так, було в мене тут в кохання й навіть не одне. Але один юнак просто розбив мені серце, промінявши мене на іншу. Ми нещодавно, до речі, з ним поговорили після 30 років мовчання й він зізнався, що потім збагнув, як мене образив, і пошкодував про це. А до того була в мене романтична історія, пов’язана з відомим танцюристом брейк-дансу. Його команда «Вектор» приїхала на Закарпаття, ми познайомилися і я страшенно закохалася. Пам’ятаю, я навіть поїхала з ними на виступ до Хуста, а коли ми повернулися й зупинилися біля готелю «Закарпаття», де танцюристи проживали, цей хлопець запропонував мені піднятися до нього в номер. У мене тоді був просто шок, бо я виховувалася з думкою, що після поцілунку одразу треба йти в РАЦС. До номера, зрозуміло, я не піднялася, але потім дзвонила тому хлопцеві й дихала в слухавку (батьки ще дивувалися, чому нам надходять такі рахунки за міжміські дзвінки). А коли таки наважилася попросити Федора до телефона, його батько мені сказав, що він загинув в аварії.
- Коли ви нині приїжджаєте до Ужгорода, вас впізнають?
Часто впізнають. Іноді люди на вулиці дивляться на мене пильно, думають, я чи не я. От навіть сьогодні сіла на лавицю відпочити й четверо людей підійшли привітатися. Зараз мені тут затишно. Я прокидаюся від того, що дзвони дзвонять, роми, як і в часи могодитинства, підмітають площу Петефі й голосно перегукуються. Раніше я приїздила рідко, раз на рік, завжди поспіхом, із якимось забаганками, дієтами для схуднення, а мама ж чекала, аби мене погодувати. Коли народився Даниїл, ми приїздиливлітку надовго. Я страшенно втомлювалася в Києві, особливо, коли син був маленьким, а тут моя мама залюбки займалася внуком, тож я мала можливість хоча би виспатися. На жаль, у лютому цього року мами не стало. Вона була найдобрішою людиною на світі, лагідною, скромною. Мені її дуже не вистачає.
- Попри те, що давно не живете на Закарпатті, ви неперевершено передаєте наші діалекти, акценти. Як вам це вдається?
В основі акторської професії лежить увага. Аби бути хорошою актрисою, треба вміти дивитися на людей, підмічати деталі. Так і я, йдучи тут на базар, одразу собі фіксую, як жіночка продає «нодьонвкусний парадички». Свого часу я дивилася фільми не так, як це роблять нормальні люди, а по шматочках. Відмотувала, зупиняла, передивлялася один і той же епізод, щоб зафіксувати, як актриса працює в кадрі, як вона зробила певний рух, як вона їсть, як у неї сльоза тече, як вона «ловить» світло. Тобто, якщо проаналізувати, мої вміння не з’явилися нізвідки, вони були напрацьовані. Над мовою я працювала, над тембром голосу теж, над диханням працюю ще досі. Навіть автограф я собі відпрацьовувала такий, аби підходив для акторства. Придумала його ще в юності, коли паспорт отримувала: спершу літера «З», потім каляки, скрипковий ключ і з того переходить на «Римма».
- Театральне життя в Україні під час війни змінилося?
Ситуація по країні дуже різна. В Ужгороді, наприклад, театр може працювати без проблем, а от у Харкові взагалі не фінансують театр, в Житомирі обласні чиновники прийняли рішення закрити театр, в Херсоні театр працює тільки в підвалі, в Одесі під час повітряної тривоги зупиняються навіть репетиції. Кілька разів і я потрапляла в ситуації, коли черезповітряні тривоги виставу або відміняли, або не дограли. Коли почалася повномасштабна війна, мені думалося, що театри не будуть працювати довго, що театр – це зараз останнє, що потрібне людям, і всім акторам варто перевчитися на ті професії, якінеобхідні для Перемоги. Багато акторів, людей кінотеатральних професій, від режисерів до реквізиторів, зараз на фронті. І хоча театри відновили роботу, я досі думаю, що нам всім треба займатися ще чимось, аби бути корисними для суспільства. Театральне життя в Україні під час війни змінилося?
- А от якби вам зараз довелося змінити професію, ким би ви стали?
Думки щодо зміни професії виникали в мене ще з 35-ти років. Але зараз, мабуть, працювала би психологом, бо багато людей, поспілкувавшись зі мною, кажуть, що їм стало краще. Сприймати чужий біль, аналізувати його я вмію – це використовується і в акторстві, коли я виплакую на сцені чиїсь почуття. От нещодавно була в Харкові, в шпиталі: обіймаєш поранених, підставляєш плече, аби на ньому поплакала мама військового, просто розмовляєш і тримаєш за руку… То хто я в той момент, актриса? Ні.
Мій Майстер Дмитро Семенович Чайковський з першого курсу інституту казав: «Ви можете стати акторами й режисерами – або не стати ними, але ви повинні стати хорошими людьми». Коло мого спілкування змінили два Майдани. Моє життя – не лише в театрі й на знімальному майданчику. Навпаки, я ціную справжнє життя без масок і гриму й щоразу закликаю всіх не відкладати життя на потім. Життя цікавіше, ніж кіно.
Спілкувалася Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
