Ще з самого початку проекту #весільнефотобабусі мені дуже часто доводилося чути фразу «у них було дуже складне життя». Ще б пак – спочатку війни, а за ними і доба репресій. Одна за одною родини залишалися без чоловіків та батьків.
Комусь пощастило, і він, хоч і за десяток років, але повертався до своєї родини. Однак було чимало тих, хто навіть не встиг сказати «прощавай» після молодого та щирого «люблю». Це наша історія, яку ми маємо не тільки зберігати, але й вивчати та шукати, в пам’ять тих, хто віддав свою свободу та життя за правду та віру.
124 засуджених одружених священиків у 20 столітті
Саме стількох духівників було розлучено з родинами. Серед них й отець Іван Лелекач, його весільну світлину у соціальних мережах розмістив настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці мікрорайону Дравці Павло Фіцай, з підписом: «На цій світлині о.Іван Лелекач з дружиною 1947. Через 2 місяці о.Іван отримає 25 років ГУЛАГу, а свою доньку побачить вперше вже десятилітньою».
Арешти і затримання священослужителів Мукачівської греко-католицької єпархії є одним з найтемніших періодів 20 століття. Неабияким випробуванням вони стали і для родини Іванана Лелекача і Єви Іванчо. Чоловік народився 9 липня 1924 р. в сім’ї хліборобів Михайла Лелекача і Варвари Качур в селі Ляхівці Ужгородського р-ну.
Після закінчення богословських студій, 14 вересня 1947 року, Іван Лелекач в Ужгородському кафедральному храмі був возведений в духовний сан і рукоположений єпископом-ординарієм Мукачівської Греко-Католицької єпархії, преосвященним Теодором Ромжею. Молодого, щойно висвяченого, священика єпископ призначив помічним священиком (капеланом) у село Люту Великоберезнянського р-ну, де парохом на той час був його тесть о. Юлій Іванчо (1941 – 1947 рр.).
«Не встиг отець Іван Лелекач ще й освоїтись на новому місці, як працівники Великоберезнянського відділу КДБ 21 листопада 1947 року після проведених Богослужінь на празник св. Архангела Михаїла заарештовують, звинувативши його в тому, що не доповів властям про існування в селі антирадянської молодіжної організації, яку ніби-то очолював його тесть отець Юлій Іванчо. Після короткого слідства отця Івана Лелекача засуджено до 10 років позбавлення волі. В одному з таборів ГУЛАГу поблизу міста Североуральська безкоштовна праця отця Івана використовувалась у шахтах по видобутку мідної руди, а ще пізніше, щоб збагатити казну сталінської тоталітарної системи, змушений був добувати золото в далеких краях на Колимі», – пише сайт Мукачівської греко-католицької єпархії.
Його врятувала велика віра, 4 січня 1955 року чоловіка було звільнено. Далі на нього та родину також чекали нелегкі часи – колишнім політичним в’язням було дуже складно знайти роботу.
«Світ не без добрих людей. Довгі пошуки роботи в кінці кінців закінчуються успішно: отцю Івану вдається стати до роботи на Ужгородській макаронній фабриці, де завідуючий відділом кадрів його особову карточку заховав, ніби він тут і не працює, а пізніше влаштувався на роботу до автопарку, де працював аж до виходу на пенсію. Водночас отець Іван Лелекач не забував про своє основне покликання. Він активно включився в підпільну душпастирську роботу. А вже після виходу на пенсію він повністю віддається підпільній священицькій праці, коли ж в листопаді 1989 року була легалізована Мукачівська Греко-Католицька єпархія, то отець Іван бере активну участь в організації церковних громад», – пише сайт єпархії.
Дружина отця Івана Лелекача, Єва Іванчо, у важкі роки випробувань залишилася без роботи, але завдяки допомозі добрих людей і Божому Провидінню разом із малою дитиною, яка народилася уже після арешту чоловіка, вижили. Разом із чоловіком вони виховали трьох дітей: Марію, Олександра і Катерину.
Клеймо «ворог народу»
Проблеми з пошуком роботи, знецінення у суспільстві – сама така доля чекала на родини репресованих духівників. Часто дружини на довгі роки залишалися самі з малими дітьми на руках. Історія кожної дружини ув’язненого священика – це справжній подвиг.
На цій світлині із мікрорайону Дравці Анна Товт, дружина отця Антонія Романа та її діти, яких вона сама виховуватиме.
«Імена, від найстаршого: Антон, Микола, Йосип, Володимир, Олександр, Іван, Віктор, Федір. Усі вони залишилися без батька, коли отець Антоній так само отримав свій термін. Окрім втрати батьків, діти до всього ще й отримують клеймо «ворог народу». У книзі Мучеників ісповідників із 124 засуджених і одружених священиків, де описується їх біографія, в кінці є коротенькі відомості про дружин. На перший погляд мало написано, як про жінок мироносиць, але кожною з них зроблено великий подвиг Матері», – розповів Павло Фіцай.
У пошуках правди через 80 років
Метричні книги – важливий історичний документ і джерело для науковців, істориків, статистиків, демографів. Однак часто знайти метрику доби своїх рідних просто неможливо, тоді єдині сподівання на архіви. Волонтерка Олена Кудрявцева поділилася зі мною своєю дуже сумною сімейною історією.
«Моя бабуся Зоя (Софія), ми так усі її називали, була полькою. Зі своїми батьками вона мешкала у Красилові Хмельницького району. На Схід України вона потрапила у 17 років за профрозподілом і працювала усе життя сільським ветеринаром. Тут вийшла заміж, і тут же й похована. Усе життя вона шукала свого батька Шульца Олександра Мар’яновича, репресованого у 1938 році. Бабуся багато разів писала до різних архівів, але їй тільки відповідали, що розстріляний та реабілітований у 1956 році. Усі інші матеріали були засекречені. Коли прадіда репресували, бабусі було 16 років, середньому брату – 7, молодшому – 8 місяців. Його арештували з конфіскацією усього майна, дітки залишилися з мамою Юзефою, якій на той час виповнилося 35 років. Разом з прадідом забрали і двох братів його дружини Юзефи, Дереновських Цезаря та Станіслава. Усього за тією справою розстріляно 41 особу. Їм закидалося шпигунство та участь у «Польськой организации войсковой» – ПОВ (така ніколи не існувала, – авт.). Це відома справа ПОВ періоду наркома Єжова», – розповіла Олена.
Вона прочитала майже усі матеріали «справи», а це чотири томи. Навіть знає ім’я та прізвище людини, яка склала-придумала список «винних». Це був фельдшер, який працював у Красилові, імені його Олена не називає, адже чоловіка били кілька днів і таки вибили з нього вигаданий список шпигунів-заколотників.
«Я дуже рада, що мій прадід хоча і визнав вину, але нікого до того списку не додав, жодного прізвища (з матеріалів допитів, – авт.). Бачила підпис прадіда у тих справах, хоча бабуся говорила, що він був неписьменний. За матеріалами справи – малописьменний, але схоже, що це підробка. Жодного фото прадіда у нас немає, у справі теж не залишилося. На момент арешту прадіду було 33 роки, він був чоботарем у селі. Знаю ймовірне місце його розстрілу – під Кам‘янець-Подільським. Арешт був здійснений 21 квітня 1938 року, 25 вересня того ж року усіх, 41 особу, розстріляли. З матеріалів справи дізналася, що правильне ім’я бабусі польське – Зофія, але для Сходу України це було не звично, і її стали називати Зоя, або Софія. В архіві здивувалися, коли я сказала, що буду читати усі томи. Зазвичай просять кілька сторінок і офіційну довідку. Дуже жалкую, що не збереглися метричні книги Красилівського району», – поділилася своєю історією Олена Кудрявцева.
Історією кожної родини – це фундамент історії нації. Не втрачайте можливості дізнатися якомога більше про своїх рідних та близьких, адже час не повернути.
Вікторія Жуйко, спеціально для Про Заходу
