Що ви відчуваєте у ці дні війни? Страх, гнів, провину, апатію, не можете їсти і спати, не можете відволіктися від новин, не можете зупинитися у волонтерстві? «Про Захід» попросив психолога напрямку психоаналіз Наталію Братасюк розібрати ці почуття, пояснивши, чому ми їх відчуваємо і що вони нам дають – користь чи шкоду.
Біженці
У ці дні багато говорять про так званий синдром вцілілого – почуття провини, яке відчувають ті, хто зумів вибратися з гарячих точок і втік за кордон. Наталія Братасюк особисто спілкувалася з великою кількістю біженців, котрі розповідають їй, що хотіли втекти від жахів війни якнайдалі, але оговтавшись після стресу, починають відчувати себе зрадниками. Для декого цей тягар є дуже важким, є люди, котрі планують найближчим часом повернутися до України. Хоча насправді Наталія Братасюк не вважає це почуття провини чимось поганим, адже воно свідчить про те, що люди переживають за Україну, ідентифікують себе з нею. Таким психологинярадить стати корисними для країни там, де вони є. Наприклад, почати працювати або волонтерити, допомагати коштами чи продуктами армії чи своїм рідним в Україні. «Серед тих, хто виїхав з країни, є велика частка тих, хто планував чи хотів це зробити у мирні часи, – розповідає Наталія Братасюк. – Вони легше переносять ці зміни, бо не мають почуття провини. Скоріше за все, вони після війни не повернуться назад, і ми не повинні вважати їх зрадниками, хай живуть собі щасливо у тому місці, яке собі обрали новою домівкою. Ті ж, хто й після війни будуть почувати себе некомфортно, рватимуться назад, повернуться і разом з нами створять нову Україну. Це буде певний відбір. Повернуться ті, хто вважають себе українцями».
Переселенці
Вимушені переселенці, які залишилися в Україні, як і біженці, що виїхали, мають дуже важкий психологічний стан. Страх вони вже перебороли, натомість приїхали до західних областей у великому стресі. Зараз вони переживають відчуття розбитого життя – стрес від того, що вони втратили своїх рідних, домівки, бізнес тощо. З вищого рівня життя ці люди різко впали до базового рівня – виживання. Реагують на це переселенці по-різному: хтось дуже переживає, хтось вже «плюнув» на матеріальні цінності, зрозумівши, що найбільшою цінністю є саме життя, а є й такі, хто поки не може усвідомити втрату свого колишнього життя і продовжує жити своїми амбіціями. Останні – це ті, хто так дратує нині закарпатців, ті, хто шукає квартири з умовами і не погоджується йти до гуртожитку, хто шукає просекко та креветки та поводить себе зухвало. «Вони або не бачили жахів війни, або ще не можуть усвідомити, що життєві реалії змінилися, що тепер нам треба вижити, а не шукати креветки. Якщо це шок, то через кілька тижнів цей стан має минути, якщо ж це про культуру, то перевиховання приходитиме з поступовим зменшенням їхніх коштів», – каже Наталія Братасюк.
Відчуття розбитого життя не покидатиме вимушених переселенців і біженців ще тривалий час. Перша допомога для них: дати прихисток, відновити базовий безпековий рівень. Коли вони зможуть відчути безпеку, зможуть думати, що їм робити далі. До слова, переселенці також відчувають провину:хтось мусив залишити собаку, хтось не зміг вивезти батьків, хтось не міг врятувати сусідів, хтось переживає, що не може бути корисним тут, а мусить просто сидіти і чекати. Таким теж треба зайняти себе: якщо це можливо, відновити трудову діяльність віддалено або знайти роботу на новому місці, допомагати волонтерам, облаштовувати своє життя і побут тощо.
Волонтери
Відчуття провини не чуже і волонтерам. Наталія Братасюк каже, що це саме воно штовхає людину допомагати в тилу, мовляв, я не можу піти на передову зі зброєю, тому я буду робити щось тут. Однак нині чимало волонтерів працюють уже на межі своїх фізичних і моральних можливостей, тож наша психологиня радить дотримуватися міри. «Варто пам’ятати, що є професійні волонтери, які знають, як допомагати, мають досвід, партнерів, зв’язки. А є волонтери, які захопилися цим і не можуть зупинитися. Вони кажуть: «Я не можу відключити телефон і поспати», вони забули про сім’ю і роботу. Я би з такими, чесно кажучи, працювала в терапії, бо це вже не про війну і не про патріотизм, а про самореалізацію, бажання відчувати себе корисним. Значить, в мирному житті цим людям не вистачало відчуття реалізованості, потрібності в певній життєвій сфері», – вважає Наталія Братасюк. Вона радить, якщо є така можливість, повернутися до основної роботи і працювати на підтримку економіки країни, а волонтерити у вільний час. А професійним волонтерам із організацій, котрі мають досвід такої діяльності, звертати увагу на те, скільки часу інші волонтери, якими вони керують,працюють, відправляти їх відпочити, аби вберегти від вигорання, зберегти на довше їхні сили.
Емоційно уразливі
У цій категорії може опинитися будь-то: людина в епіцентрі війни, людина глибоко в тилу, біженець, переселенець, волонтер, жінка, чоловік тощо. Йдеться про тих, хто так глибоко переживає нинішні події, що з початку війни не може оговтатися, погано спить, не має апетиту, не хоче і не може нічого робити. Психологиня Наталія Братасюк каже, що переживати в тій ситуації, в якій нині опинилася Україна, – це цілком нормально. Та якщо ви досі не прийшли до тями (перебуваючи у відносній безпеці), це означає, що ви дуже глибоко загрузли в емоціях. «Найчастіше це трапляється з тими людьми, у яких порушена життєва адаптація. Вони і до війни у різних неприємних життєвих ситуаціях сприймали все близько до серця, а тепер їхня реакція стала в рази гострішою. Вони, як правило, не звертаються з цим до психологів, бо вважають, що це нормально і скоро пройде. Але якщо ці відчуття є тривалими, з ним таки треба щось робити, бо люди дуже скоро відчують проблеми на своєму здоров’ї. Одним із виявів такого стану є травматичність – люди, котрі занадто переживають, з необережності та неуважності можуть себе порізати, впасти, вколоти тощо. Якщо цей стан мине разом із війною, буде добре, якщо ж ні – з ним треба працювати фахівцю», – вважає Наталія Братасюк.
Поки ж, аби зменшити постійне відчуття тривожності, психологиня радить метод, якого дотримуються наркомани під час реабілітації. Аби наркомани не думали про наркотик, їм радять мати чіткий план на день і забивати кожну вільну хвилину якоюсь справою. У нашому випадку треба жити за таким же принципом: примусити себе працювати, виконувати домашні обов’язки, гуляти, волонтерити, турбуватися про рідних, аби майже не залишалося часу на новини і виснажливі переживання.
Воїни
А що ж нині відчувають наші воїни? У психолога Наталії Братасюк у зону бойових дій поїхали чоловік і обидва сини, тож вона може уявити, які емоції нині переживають військовослужбовці. «Мені здається, їм морально легше, ніж нам тут. Бо якщо подія відбувається з вами, ви її проживаєте, а хвилюютьсябільше ті, хто не бачить цей процес, а весь час переживає та очікує. Відомо, що чоловікам легше даються спартанські важкі умови, вони не так страждають від браку комфорту. Їм теж страшно – це зрозуміло, але вони зараз у тому стані, коли за страхом знаходять силу, – саме так вони стають безстрашними. Морально наші воїни себе почувають впевнено, бо знають, за що стоять. Це росіянам у нас морально некомфортно, а в наших хлопців з мотивацією все гаразд. Треба лише постійно їм нагадувати, що ми за їхніми спинами зробимо все, аби їх підтримати», – каже психологиня.
Чи можемо ми жити звичайним життям?
Як бачимо, психолог радить нам для зменшення тривожності та збереження власних ресурсів, намагатися жити звичайним життям: працювати, турбуватися про родину, гуляти. Але у соцмережахнині можна натрапити і на протилежне бачення: мовляв, безсоромний Ужгород живе, наче й нема війни: люди сидять у кафе, гуляють набережними, ходять по магазинам, сміються. Біженцям, які ще вчора сиділи у підвалах під бомбардуваннями, це бачити дико, вони не розуміють такого контрасту, звинувачуючи закарпатців у безтурботності.
Наталія Братасюк зізнається, що сама пережила подібні відчуття у 2014-му. «Пам’ятаю, то були дні важких боїв в зоні АТО, Ужгород щотижня ховав воїнів і я важко це переживала. Тому мене страшенно обурювало, що в кафе сидять люди, спокійно п’ють каву і говорять про різні дурниці. Мені тоді, як і тепер переселенцям було прикро, що хтось живе нормально, у той час, коли іншим погано. Але потім я поговорила з колегами і переосмислила ці відчуття, бо насправді жити – це нормально. Чудово, що хтось може жити нормально, бо ми ж саме за це боремося, правда? У нас має бути берег, має бути та норма, якої ми прагнемо. Поясню: ми в Україні дивилися на красиву Європу, як на той берег, до якого ми хочемопрагнути. І ми тягнулися до того берегу. Якби бачили там щось бідне і страшне, ми не мали би того прагнення розвиватися, нам не було би до чого тягнутися. Так і з нинішньою ситуацією. Ми зараз є тим берегом, тією нормою. Якби ми були тут такі ж зламані війною, хіба могли би усіх тут прийняти, годувати, возити, допомагати? Звісно, ні. До того ж наше відносно нормальне життя має допомогти переселенцям швидше забути про всі жахи, швидше адаптуватися», – пояснює Наталія Братасюк.
Водночас психологиня звертає увагу на те, що жити нормальним життям – не означає поводити себе, як на відпочинку. Нещодавно її знайомі скаржилися на переселенців, котрі смажили на подвір’ї орендованого будинку шашлики, гучно слухали музику, випивали (звісно, така ситуація можлива не лише з переселенцями). От така поведінка є наразі абсолютно недоречною, в першу чергу з поваги до тих, хто поруч, хто зараз переживає за своїх рідних у зоні бойових дій. Це вже питання культури.
Що зміниться після війни
Наталія Братасюк прогнозує, що загалом війна, попри всі страшні події, матиме позитивний вплив на наше суспільство. «Зараз кривавою ціною відбувається самоідентифікація українців, поєднання Сходу і Заходу, – вважає вона. – Думаю, більше не буде роз’єднання в цьому питанні, ми всі станемо однією нацією. Друге – це розуміння цінностей. Всі матеріальні цінності були війною знівельовані, ми побачили, що страшно не хату втрачати, а людей, що справжніми є інші цінності: життя, свобода, хоробрість, жертовність, доброта. Буде чудово, якщо ми далі це пам’ятатимемо і цінуватимемо. По-третє, я думаю, до України повернуться лише ті біженці, котрі ідентифікують себе з Україною. Вони підсилять нас і разом ми зробимо таку країну, в якій завжди мріяли жити».
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
Фото – Ужгородської міської ради