Прикордонник солдат Максим Мусієнко у свої двадцять уже пройшов жахи російського полону. Там йому довелося пробути 10 місяців. Усе, що розповідають про полон: знущання, побої, нелюдське ставлення – це правда, каже юнак.
На момент повномасштабного вторгнення Максим проходив строкову службу у відділенні «Миколаївка» відділу «Вовчанськ» на Харківщині. Вночі 24 лютого 2022 року він ніс службу у добовому прикордонному наряді. Хлопець саме відпочивав, коли надійшла команда від старшого наряду збирати речі і відходити.
Прикордонники були уже в дорозі, коли побачили у темряві сигнали червоного кольору – прорив держрубежу. Через колони ворожої техніки, які рухалися поблизу, військові вирішили пересуватися лісосмугами. Вони змогли дістатися одного з помешкань місцевих жителів та перебували у них декілька днів. Водночас, намагалися усіма можливими шляхами отримати інформацію про те, що відбувається в державі. Максима згодом перевезли у помешкання старшини підрозділу, потім звідти до іншої колеги, де він перебував, аж доки за ним не прийшли росіяни. Його та інших прикордонників перевезли до відділу «Вовчанськ», який вже був під контролем ворога, так би мовити, для «з’ясування обставин». Далі були допити, які супроводжувалися знущаннями та демонстрацією сили.
Згодом прикордонників переправили через кордон на територію росії. Спершу їх помістили у слідчий ізолятор міста старий оскіл бєлгородської області. Безкінечні допити, відбирання відбитків пальців – як з’ясувалося згодом, ще непогані умови порівняно з тим, що чекало на хлопців попереду.
У травні того року прикордонника разом з іншими перемістили у виправну колонію міста донське тульської області. Ставлення до полонених значно змінилося: приниження, постійні побої та знущання. Максим пригадує: росіяни демонстрували у такий спосіб свою владу і навіть не шукали приводів, аби застосовувати силу. Били кулаками, ногами, гумовими палицями, трубами. Змушували вчити та співати російські пісні, у першу чергу, державний гімн. За відмову били, могли бити й просто так. Дивитися на наглядачів не дозволялося – за це також били.
У камерах проживали по декілька десятків полонених. Їм не можна було сідати та розмовляти між собою. Доводилося стояти на практично одному місці від підйому до відбою. Сісти хлопці могли лиш під час прийому їжу. Однак, полонені вираховували «сліпі» зони камер відеоспостереження і по черзі сідали, щоб хоч трохи перепочити.
Також Максим пригадує постійне відчуття голоду. Навіть коли їжа була більш-менш пристойною, за годину-дві знов хотілося їсти. Хлопці вигадували різні жарти, робили собі з киселю та хліба так звані «десерти» та навіть бутерброди із вмісту супа.
Максим розповідає:
«Я розумів, що моє головне завдання – вижити. Якщо зі мною щось станеться, від того нікому не буде легше. Я знав, що мушу дочекатися обміну, жив цим днем».
Прикордонник дочекався обміну 8 січня 2023 року. Напередодні його та інших підняли вночі та наказали виходити з камер з речами. Полонених повезли у невідомому напрямку, потім посадили у військовий літак. Про те, що їдуть на обмін, зрозуміли, коли їх посадили в автобуси. До цього транспортували лише автозаками.
Єдине, що пам’ятає юнак про перші хвилини повернення в Україну, це думка: «Нарешті я вдома!». Він відчував велику радість, але, за звичкою, намагався не показувати емоцій.
Звільненим з полону роздали пакети з їжею, одяг, засоби особистої гігієни та мобільні телефони. Першою кому зателефонував Максим, була його мама. Вона від ранку чекала на його дзвінок, адже знала про повернення сина.
Увесь час перебування Максима у полоні жінка намагалася розшукати його, впевнитися, принаймні, що живий. Окрім підтвердження, що син у полоні, їй не вдалося знайти жодної іншої інформації – навіть попри те, що полоненим начебто давали можливість писати листи.
Вже вдома Максим довідався, що жоден з його листів росіяни так і не відправили.
Після обстеження у шпиталі та реабілітації прикордонник повернувся на військову службу. Його перевели у Чопський прикордонний загін. Тут він завершив проходження строкової служби. Днями його одним із перших звільнили у запас Збройних Сил України. Про обмін він пригадує, що це був один із найкращих днів у його житті.
Західне регіональне управління Держприкордонслужби України-Західний кордон
