Сьогоднішня відкритість Ужгородського національного університету, його інтеграція у європейський освітній простір, запровадження сучасних методів трансферу знань, налагодження продуктивної співпраці із зарубіжними колегами в науковій та освітній сферах створюють нові можливості для ефективного навчання студентів, професійного зростання викладачів і науковців та … додаткові клопоти для університетського менеджменту. Шість років поспіль успішне функціонування цього напряму забезпечує проректор з науково-педагогічної роботи, перша в УжНУ доктор політичних наук, професор кафедри політології і державного управління Мирослава Лендьел. На її тендітних плечах тримається цей масив відповідальності. Як їй це вдається і наскільки відображається на особистому житті сучасної жінки?
- Цьогоріч Ваша родина поповниться … абітурієнткою. А Ви в юності ким мріяли стати?
До дев’ятого класу я вибирала між історією та математикою. Дуже любила історію, а математика давалася легко, мені подобалась її системність. Можливо тому, що у мене були дуже хороші вчителі. Історії мене вчив Юрій Мудра – відомий вчитель-методист, дуже цікава особистість, а математику викладав справжній професіонал своєї справи Іван Копча. На жаль, обидва вже покійні. Вони агітували вступати відповідно на історичний та на математичний факультети. Дуже добре пам’ятаю, як наприкінці 9-го класу навіть кидала монетку, і вона випала на історію.
Цей вибір був символічним, адже я закінчувала школу у 1989 році – у період горбачовської перебудови. Мене захоплювало читання популярних журналів «Новое время», «Огонек», котрі друкували публікації на теми, які раніше не можна було обговорювати навіть на кухні. Прийшло усвідомлення того, що підручники, за якими вчимо історію, перекручено висвітлюють події ХХ ст. У нас був дуже ерудований клас, і ми регулярно обговорювали теми сталінізму, політичних репресій, дисидентства, дискутували щодо майбутнього Союзу. Взагалі, я дуже вдячна долі, що закінчувала відому в Ужгороді «першу школу» ім. Т. Шевченка (нині – Лінгвістична гімназія). Вона дотепер (моя донька теж її закінчує в цьому році) дає своїм учням потужну енергетику, віру у власні сили, поєднання патріотизму з космополітизмом, критичне мислення, а також, що дуже важливо, – володіння мовами. Не можу не згадати класного керівника, вчителя англійської мови Марію Гечко та заступника директора з виховної роботи, теж «англійця», пізніше багаторічного директора школи Михайла Мейгеша. З ними ми говорили про все! І саме вони «не відкрутили» нам голови, коли у 1987 чи у 1988 році старшокласники, саме з ініціативи нашого класу, чи не єдині у місті визнали роботу комсомольської організації незадовільною. Цікаво, що представників школи багато тепер серед працівників ректорату, деканського корпусу.
А рішення навчатися в УжНУ я ухвалила ще раніше. По-перше, він мав дуже хорошу репутацію, і це реноме тримає по сьогодні. Окрім того, залишитися вдома допоміг ще один фактор. У підлітковому віці я відпочивала з батьками в санаторії. Там ми познайомилися з викладачем одного з небагатьох в СРСР факультетів міжнародних відносин. Цей чоловік сказав: «Я розумію, що у тебе добра англійська, ти знаєш історію, але наш факультет не для простих дітей. Тобі треба або мати походження, або «блат». Я з дитинства не любила слово – «блат», у мене до нього відраза до цих пір. Так само – як і до підлабузництва та неможливості сказати те, що думаєш. Тоді я зрозуміла, що моя мрія нереальна, і вирішила вступати туди, де це можна зробити чесно і без зв’язків. Саме так у 1989 році я стала студенткою УжНУ. Тоді вчительська праця була престижною, вчителі здавалися небожителями, а викладачі університету – взагалі богами. Згадала цю історію і подумала, що міжнародні відносини мене таки наздогнали, як і моя симпатія до журналістики. Переконана – якщо мати мрію, наполегливо працювати – вона обов’язково реалізується!
- Коли Ви вподобали політологію?
Відверто скажу – не відразу. Тематика моїх курсових робіт була різною – на першому курсі я досліджувала Лівонську війну та дипломатію … Іоанна Грозного і його європейських візаві. Чому? Бо – міжнародні відносини! Пізніше почала спеціалізуватися на новоствореній кафедрі історії України, де мій науковий керівник доцент Василь Пальок запропонував досліджувати проблематику історії Закарпаття міжвоєнного періоду. У той час була дуже популярною тема діяльності «Просвіти», і я мала намір зосередитись на ній. А В.Пальок порадив дослідити діяльність опонентів «Просвіти» – русофільського товариства ім. О.Духновича – цю тематику ніхто не брав. Я погодилася, і ця робота захопила мене. Готуючи курсові роботи, по кілька годин у день сиділа в бібліотеці, музеї, їздила в Берегово в обласний архів. Це було так цікаво: добиралася в Берегово електричками – вранці вставала в п’ять годин, а верталася пізно увечері. Тоді не було ні Інтернету, ні мобільного телефону, ні ксероксу. Все робилося вручну: ручка, папір, виписки… Пам’ятаю, лише почала друкувати дипломну роботу на друкарській машинці, як закінчилася фарба. Довелося тиждень вручну все переписувати, але роботу зробила якісною. Взагалі, дуже вдячна історичному факультету за фундаментальну підготовку – мене вчили справжні професіонали, непересічні особистості – Едуард Балагурі, Михайло Тиводар, Томаш Сопко, Дмитро Данилюк, Володимир Задорожний, Іван Мандрик – всіх не перелічити!
- Як складався життєвий шлях після університету?
Закінчила я університет у 1994 році. Пам’ятаю, зібрані гроші на випускний вечір у кафетерії постійно знецінювалися, і довелося уже після випускного додатково «скидатися», аби доплатити, бо ціни зросли за один день…
Ми були розгублені: що робити далі? Багато хто пішов торгувати, займатися бізнесом, у правоохоронні структури, вчителювати. У мене були пропозиції йти працювати в органи влади (якраз формувалися держадміністрації), банки, що почали масово створюватися. Однак професор Григорій Павленко, який тоді очолював кафедру нової і новітньої історії та історіографії, запропонував вступати в аспірантуру, оскільки в тому році саме ця кафедра оголошувала набір. Я все літо думала, як бути, тому що праця в освіті втрачала свою престижність, заробітні плати бюджетникам не виплачували місяцями. Та врешті вирішила, що заради матеріальних благ від мрії не варто відмовлятися.
І доля мене розвернула до омріяних міжнародних відносин! Професор Павленко порадив використати мою сильну сторону – володіння англійською мовою – і зайнятися американістикою. А мені дуже хотілося пов’язати вивчення історії США з україністикою, і ми вийшли на тему, яка стосувалася відносин української діаспори та влади США у 1945-1991роках. Я була в захопленні від теми, «перелопатила» усі книги в бібліотеці, ходила туди як на роботу. Але там, як і в київських книгозбірнях, була переважно радянська література, яка називала українців США «буржуазними націоналістами». Переписувати штампи, чи вже відомі речі, не хотіла і була на межі розпачу. Але в житті часто так трапляється: коли людина працює і не опускає рук, то стається диво. Так трапилося і зі мною. Випадково довідалася, що УжНУ починає першу міжнародну програму стажування науковців і аспірантів по темі державного управління з Університетом Джорджія в США. Для претендентів існували дві вимоги: вільно володіти англійською і написати есе. Іспит для мене був нескладним, а пошук літератури щодо різних систем публічного управління – цікавим. Оскільки ми з Катериною Сочкою, яка тепер працює на економічному факультеті, були наймолодшими серед претендентів, то сумнівалися, чи вдасться нам поїхати в Америку. Яким же було наше здивування, коли керівники програми, нинішній завідувач кафедри міжнародного права, доцент Георгій Динис та професор Ден Дернінг, повідомили: перші двоє, котрі поїдуть до Джорджії, будемо ми з Катериною! Учасниками цієї програми були колеги, які формували та формують сьогодні політику управління у підрозділах УжНУ: окрім Г. Диниса та К. Сочки, це – нинішній проректор Ігор Король, декан факультету міжнародних економічних відносин Микола Палінчак, його колегиня Ірма Калинич, колишній декан юрфаку Василь Ярема, його колеги Василь Фазикош, Володимир Галас та, на жаль, вже покійний Василь Керецман, професор Світлана Слава з економічного факультету.
В університетській бібліотеці я проштудіювала понад сотню томів записок стенограм Конгресу США, усе, що стосувалося політики США щодо Радянського Союзу, запити, які надавалися представниками української діаспори, прочитала друковані видання, які видавали українські організації Америки. Зі США я привезла дві великі валізи ксерокопій. Дотепер пам’ятаю подив угорських митників в аеропорті Будапешта, які попросили показати багаж. Це були матеріали моєї майбутньої кандидатської дисертації, яких в Україні ніколи б не знайшла. Захистила я роботу у 1997 році у рідному університеті. Першим моїм робочим місцем стала посада наукового співробітника Інституту державного управління та регіонального розвитку, створеного учасниками «американської програми» за підтримки тодішнього ректора Володимира Сливки, а першим його директором був Василь Ярема.
У 1998 році завідувач кафедри політології Володимир Боднар (його теж немає з нами) запропонував працювати на кафедрі на 0,25 ставки. Дуже любила та поважала цю людину – мудру та вдумливу! Для того, щоб викладач отримав повну ставку, він повинен був попрацювати кілька років, розробити нові курси, продемонструвати методички. Першою моєю групою стали фізики-вечірники, а на медфаці мала дні, коли слухала одну й ту саму тему в інтерпретацї чотирьох груп, але школа викладання була чудовою!
- Чи вкладаються сьогоднішні політичні процеси у теоретичні постулати політології?
Класична політична наука ХХ століття заснована на принципах раціоналізму, інституціоналізму, прогресивізму. Дотримуватися цих парадигм тепер складно. Останньою темою курсу «Сучасна зарубіжна політологія», який колись викладала, була «Постсмодернізм у політиці». На початку 2000-х років студенти не дуже сприймали цей дискурс, все здавалося логічним та передбачуваним. Так само надуманою здавалася завершальна тема «Глобальні проблеми людства». А тепер вже переконувати в доцільності цієї проблематики нікого не потрібно: популізм, хайп, ірраціоналізм, дилетантство стали звичним «джентльменським набором» для багатьох політиків, та й для людей, які оприлюднюють свої дописи в інтернет-просторі як політологи. Тим часом глобальні лиха, які атакують Землю, – повені, пожежі, зміна атмосфери, неконтрольована міграція, надмірне зростання технологій, що контролюють поведінку людини, – очевидні і для скептиків. Пандемія COVID-19 – це своєрідна «вишенька на торті», яка мала б змусити людство призадуматися про свою роль у ноосфері (часто згадую цю надзвичайно цікаву концепцію В.Вернадського), а також про споживання. Дуже поважаю багато немарксистських постулатів: і постмодернізм, і глобальна криза мають відчутне економічне підгрунття. Однак (я непереборна оптимістка), за «середньовіччям 2019-2020 років» неодмінно настане епоха Відродження. Людству не вистачає солідарності, а також світових величин у політиці, на кшталт Вінстона Черчілля, Шарля де Голля, Конрада Аденауера… На жаль.
Дуже люблю займатися науковою роботою – готувати теоретичні статті, аналітичні записки. Цим займалася працюючи за сумісництвом у структурі Західного відділення Національного інституту стратегічних досліджень, який очолювала Світлана Мітряєва, керуючи НДІ Центральної Європи в УжНУ. Тепер час на це знаходжу лише у вихідні та у відпустці, але намагаюся бути у «формі»: упродовж року готую 2-3 якісні статті в рейтингових виданнях, які стають основою для подальших розвідок, працюю з базами Research Gate, Academia, щоб відчувати себе частиною міжнародної наукової спільноти. Дуже рада, що такий підхід є стратегічним в УжНУ: ректоратом створено низку стимулів, щоб науковці публікувалися у виданнях, які можуть стати основою їхньої подальшої кар’єри.
- Сфера Вашої відповідальності – міжнародна діяльність УжНУ. Як вона розвивається в останні роки?
Наш університет мав контакти з вишами сусідніх держав починаючи ще з 60-х років минулого століття. Із здобуттям Україною незалежності чи не кожен факультет ставав ініціатором нових договорів, що сприяли спільним науковим проєктам, організації міжнародних форумів, обмінам викладачів та студентів. В останні роки інтернаціоналізація університету набула системного характеру: маємо чіткі пріоритети – збільшення кількості обмінів викладачів та студентів із залученням до викладання іноземних лекторів; формування програм, які сприяють студентам під час навчання в УжНУ принаймні семестр вчитися за кордоном; залучення коштів міжнародних програм у формі грантів для інституційного розвитку університету, його освітніх та наукових пріоритетів.
Окрім того, присутність іноземних студентів в університеті (а їх є близько 1700 осіб) змусила колег-викладачів поліпшувати володіння англійською мовою, що дає їм можливість більш впевнено почувати себе на міжнародних конференціях, готувати статті для престижних видань. Ми стали краще розуміти, що є різні культури, національності, раси. Нас теж почали сприймати як міжнародний університет, оскільки у багатьох рейтингах береться до уваги наявність близько 10 % іноземних студентів, а ми маємо 15%. І, звичайно, це й фінансова основа університету.
Радує, що робота колег над вдосконаленням своєї мовної кваліфікації, розробки спільних навчальних планів, написання грантових проєктів, а, отже, навичок комунікації з різними партнерами якраз у 2019-2020 роках дала помітні результати. Почали реалізовувати 5 грантів сумарною вартістю близько 1 млн. євро, що, поряд із зростанням мобільності студентів та викладачів, сприяє входженню університету у світові рейтинги. Усі вони засвідчують, що за показником міжнародного співробітництва/інтернаціоналізації Ужгородський національний входить у десятку кращих університетів країни. У цьому заслуга усіх працівників університету, які активно контактують з колегами за кордоном, але особливо хочу подякувати підрозділам, з якими маю честь працювати, відділам міжнародних зв’язків та по роботі з іноземними студентами.
Ще один важливий момент полягає в тому, що УжНУ є потужним інтелектуальним комунікатором для усього Закарпаття. На базі університету проводиться багато конференцій не лише суто науково-освітнього, а й соціально-політичного характеру, коли науковці обговорюють гарячі питання міждержавних відносин, транскордонного співробітництва, і фаховий рівень дискусії часто є вищим, ніж у столицях. Справа в тім, що науковці та практики, які збираються у нас, знають питання, які обговорюються, «наживо». Переконана, що Ужгородський національний університет відігравав, відіграє і ще багато-багато років буде виконувати роль найбільш стабільної інституції регіону, громадського комунікатора, який гордо виконує свою місію, незважаючи на зміну суспільних режимів, політичних команд, конструкції влади, адміністративно-територіального поділу. Недавно один політик сказав, що по-доброму заздрить людям, які працюють в університеті: «Ви – капсула, яка не залежить від кон’юктури, і ви бачите результати своєї роботи». Кращого компліменту нашому колективу важко й уявити.
- Ви – єдина проректорка в УжНУ. Вам комфортно у чоловічій компанії?
Так склалося, що з студентських років я вчилася і працювала у колективах, де більшість становили чоловіки. Насправді проблеми у взаємодії немає, якщо не керуватися якимись стереотипами та упередженнями. Можливо, тому що ніколи не думала про якісь пільги як жінка, або мені щось не вдається через це. Та й на колег завжди щастило. Тепер я працюю у чудовому чоловічому колективі ректора Володимира Смоланки, проректорів Олександра Сливки, Ігоря Студеняка, Дмитра Сойми, Олександра Рогача, Ігоря Короля. Лише завдяки спільній співпраці з ними можу реалізовувати усі ідеї та задуми. Насправді баланс чоловіків та жінок у будь-якому колективі є дуже важливим, тому що ми бачимо одну й ту саму проблему під різними ракурсами, а, отже, можемо більш системно її вирішити. Тому дуже радію, що жінок стає більше серед керівників підрозділів ректорату, деканського корпусу. Тим паче, що чудово ладжу з жінками і абсолютно не погоджуюся з тезою про неможливість жіночої дружби чи солідарності. У ректораті в обідню перерву функціонує неформальний жіночий клуб, де можемо, щоб абстрагуватися від робочих питань, обговорити інші теми.
- Який позитивний досвід виносите із закордонних поїздок?
Кожна країна має свою особливість, і управлінцям необхідно їздити за кордон та переймати добрий досвід колег та партнерів. Намагаюсь у кожному університеті, де буваю, знайти деталь, яку можна запозичити. У когось це стиль управління, у когось облаштування приміщень, інфраструктури, у когось організація навчального процесу, дистанційного навчання, комунікації, громадська роль закладу. Сила університету в тому, що він автономний, і кожен може організовувати своє життя по-своєму. Мені дуже приємно, що й у нас вчаться і не лише іноземні партнери, а й українські. Вважаю, що ми на фоні європейських університетів виглядаємо достойно.
- Які країни найбільше захоплюють Вас у сенсі гармонійно облаштованого життя?
Дуже комфортними для життя є німецькомовні країни – Австрія, Німеччина, скандинавські, зокрема Швеція. Однак ментально ми не дуже схожі на ці нації, тому не так легко запроваджувати норми, притаманні цим суспільствам, хоча на Закарпатті вже можна зустріти своєрідні «австрійські» острівці. Відпочиваю душею і серцем, згадую увесь курс всесвітньої історії, коли буваю в Італії. Для мене там ідеальний баланс природи, історії, культури, стилю життя, відкритості, незважаючи на усі соціально-економічні та політичні проблеми, які має ця країна. У ментальному, емоційному вимірах італійці близькі українцям, зокрема закарпатцям. Можливо, тому нам там комфортно. У плані літнього відпочинку – неймовірне поєднання моря, природи, прибережних міст – Хорватія. А загалом Україна – з її різноманітними ландшафтами, історією, культурою, відкритістю, «невестернізацією», енергійними і талановитими людьми має все необхідне для комфортного життя своїх громадян, приваблення туристів.
- Як відрядження впливають на життя Вашої родини?
Прагну мінімізувати свої поїздки: більше уваги звертаю на прийом іноземців, організацію спільних заходів в УжНУ, розробку програм та проєктів. Однак, без сумніву, необхідно і їздити, щоб налагоджувати нові контакти, брати участь у конференціях, викладати. Якщо їду на кілька днів, то намагаюся більшість речей підготувати для родини наперед і постійно підтримувати зв’язок з рідними через месенджери: вони інколи сердяться, що я занадто піклуюся про них. Можливо тому, що сім’я для мене – це все. Якщо ставити на терези Ужгородський національний та родину, то шальки все-таки перехиляться у бік родини. Водночас у моєму житті так сталося, що я як увійшла в університет у 17 років, так з нього і не виходила. І чоловіка тут зустріла, навчаючись в аспірантурі, і донька, сподіваюся, стане студенткою УжНУ. Вони моя опора та підтримка, як і мої батьки. Жорстко дотримуюся правила: ніколи вдома не говорити про роботу, а на роботі – про родину. На мій погляд, це запорука гармонії між публічним та приватним.
- Домашня кухня для Вас є творчою лабораторією чи суворим атрибутом жіночої долі?
Це – приємна необхідність. Вдома завжди має бути смачна їжа, всі повинні бути ситі, але без фанатизму, адже ми їмо, щоб жити, а не навпаки. Грунтовно я куховарю в суботу і неділю, коли намагаємося всією родиною зробити усю домашню роботу, разом провести час. Для нас – це прогулянки містом, відвідування кав’ярень, де, смакуючи улюблені каву та тістечка, можна спокійно обговорити багато тем з чоловіком та донькою.
- Шопінг для Вас є улюбленим заняттям, психологічним релаксом чи життєвою необхідністю сучасної жінки?
Я досить байдужа до речей, вільні кошти більше витрачаємо на подорожі, самоосвіту, захоплення. Водночас – це психологічний релакс. Є такі дні, коли нічого не вдається з творчих справ. Тоді найкращий рецепт для мене перезарядитися – після роботи пройтися містом, набережними, випити каву, і до крамниць деколи заглянути, щоб відволіктися. Тепер мене це стимулює робити донька, однак радію, що для неї це не прагнення придбати багато непотрібних речей, а данина жіночій природі – як чоловікам поговорити про футбол.
- У дорослому житті Ваша донька більше хоче бути схожою на маму чи на батька?
Як зовнішньо, так і за характером, наша донька і моя, і чоловіка. Буває, щось зауважу їй, а вона каже: «За що ти мене свариш, якщо я роблю так, як ти»… Так само каже і чоловіку. Ким вона буде у майбутньому? Ще визначається та посилено готується складати ЗНО з біології, математики, англійської й української мов. Подобається їй психологія, цікавиться міжнародними відносинами, упродовж останнього року полюбила математику, має добрі здібності до мов – англійську знає дуже добре, непогано німецьку, а тепер почала вчити італійську. Має ще одну велику любов – це танці, якими займається вже багато років. Свого часу мій батько-лікар намагався агітувати мене вступати на медфак. Але дуже скоро зрозумів, що це безнадійно, і сказав – визначайся сама… Як підтвердило життя, він мав рацію. Тож за цим принципом ми з чоловіком сприймемо вибір нашої доньки.
Василь Ільницький
