Психологи кажуть, що війна так чи інакше змінила кожного в Україні. Звісно, найсильніше вона відображається й відображатиметься на тих, хто бере у воєнних діях безпосередню участь, при цьому в країні досі, на дев’ятому році війни, не звертають належної уваги на необхідність психологічної підтримки ветеранів та членів їхніх родин. А коли держава в якомусь питанні неповоротка, до справи в нас підключаються волонтери. Один із прикладів – соціально-психологічний проєкт «Повернення до життя», який у червні стартував за ініціативи ГО «Рух підтримки закарпатських військових».
Керівниця проєкту, відома закарпатська волонтерка Галина Ярцева розповідає, що «Рух підтримки закарпатських військових», тісно співпрацюючи з ветеранами, бійцями на лікуванні чи реабілітації, членами родин військовослужбовців, постійно бачить їхню потребу в підтримці – як психологічній, так і юридичній. «Наш проєкт покликаний допомогти ветеранам та їхнім родинам, дати точку опори для повернення з війни у мирне життя, – зазначає Галина Ярцева. – Та не лише психологічна допомога є наразі актуальною. Поранені та ветерани часто зіштовхуються зі складними ситуаціями – втрачені документи, складність оформлення статусу, фіксація поранень та отримання соціальної допомоги у зв’язку з цим. У поєднанні з отриманими фізичними та психологічними травмами це призводить до серйозних психологічних проблем, конфліктів, зневіри, неможливості адаптуватися до ситуації. Ми хочемо полегшити для ветеранів цей шлях, допомогти їм».
Таким чином у рамках проєкту з червня до листопада будуть проведені серії різноманітних психологічних та освітньо-правових заходів. Учасники бойових дій, поранені, ветерани та члени їхніх родин матимуть змогу отримати групові та індивідуальні онлайн та офлайн юридичні консультації. А щоб стабілізувати їхній психологічний стан, плануються терапевтичні зустрічі, а також численні екскурсії, майстер-класи, заняття з арт- і музикотерапії та багато іншого.
Участь у проєкті беруть 160 осіб, серед яких 60 – ветерани, ветеранки, військовослужбовці, котрі перебувають у відпустках та на лікуванні після поранень. У «Русі підтримки закарпатських військових», де і раніше було багато волонтерів із числа ветеранів та членів родин військовослужбовців, сподіваються, що серед учасників проєкту також знайдуться ті, кому сподобається дружня волонтерська спільнота і вони стануть надалі активними учасниками команди, зможуть допомагати одне одному, відчують себе потрібними, побачать нові перспективи для адаптації та розвитку.
Психологиня проєкту «Повернення до життя» Тетяна Іванова каже, що нині повертати військовослужбовців до мирного й сімейного середовища – надзвичайно важливо. «На «нулі» військовослужбовці звикли не жити, а виживати, причому для того, аби безповоротно змінитися, не треба багато часу. – розповідає пані Тетяна. – Я пригадую свій досвід спілкування з бійцями, котрі у 2014-2016 роках побували у «котлах». Деякі з них були просто «зламані», вони казали, що бачили такі страхіття, після яких їх не можна пускати до людей. На жаль, тоді держава не достатньо уваги приділила таким ветеранам, але тепер надломлених війною, тих, які пережили страшні події, буде незрівнянно більше, тож запустити механізм психологічної допомоги просто необхідно».
Психологиня додає, що так чи інакше психологічна підтримка потрібна кожному військовослужбовцю, навіть якщо він вважає, що з ним усе добре і він зовсім не змінився. Частіше за все, ветерани повертаються додому, до мирного життя тілом, але не головою. Всередині вони ще довго переживають пережите, часто думають, що найкращий спосіб забутися і переключитися – це алкоголь. Насправді ж алкоголь лише посилить проблеми і переживання, що зрештою може призвести до депресії, апатії, погіршення стосунків із членами родини. А що допоможе? Час, психологічна підтримка, терпеливість близьких людей і корисне дозвілля.
У проєкті «Повернення до життя», пам’ятаючи про те, з якою неохотою військовослужбовці ставляться до всіляких терапій, свої заняття називають зустрічами. Психологиня Тетяна Іванова, як мама бійця, виробила спосіб спілкуватися з учасниками проєкту, як рівна з рівними, без відносин типу «лікар-пацієнт». Саме тому класичних терапій на зустрічах немає, натомість є живе спілкування, перегляди фільмів, ігри, пікніки, екскурсії тощо. Під час цих заходів кожен учасник може відкритися, поділитися своїми переживаннями, а може не робити цього. «Ветеранам потрібен час для того, аби почати говорити, аби відкритися, – веде далі пані Тетяна. – Зараз вони поки не зізнаються у проблемах, частіше за все кажуть, що у них все добре, маскують свій внутрішній стан надмірною веселістю, жартівливістю. Когось видають руки, хтось забагато курить, хтось завжди бурчить, злиться. Дружини військовослужбовців більш відкриті до обговорень проблеми, їх найбільше непокоїть те, що їхні чоловіки змінюються, стають відчуженими, зловживають алкоголем, а вони не знають, як правильно реагувати, як допомогти. На деяких зустрічах ми об’єднуємо ветеранів та членів родин військовослужбовців, наприклад, зробили спільний пікнік, де були всі, навіть діти. Знаєте, це був хороший досвід, ми бачили, що на ветеранів і поранених на реабілітації гарно впливає таке різностороннє спілкування».
Тетяна Іванова вважає, що проєкт «Повернення до життя» справді здатний допомогти бійцям опрацювати свої травми і жити далі попри отримані моральні та фізичні рани. У проєкті це називають «відігріти», тобто привести до тями, огорнути подякою, спокійним і дружнім середовищем. Психологиня проєкту каже, що нині наше суспільство є таким наелектризованим і нервовим, що військовослужбовцям важко буде в ньому зберігати рівновагу. У них, мовляв, і так дуже загострене відчуття справедливості, все поділене на чорне і біле, є певна адреналінова залежність. Тому вони легко заводяться, мають потребу виплеснути адреналін. Тож суспільство має стати максимально дружнім, толерантним, спокійним, аби кожному з нас було комфортно. Тобто ми мусимо вже зараз вчитися не «заводити» військовослужбовців (та й узагалі тих, хто поруч із нами), а бути дружніми і вдячними.
Наразі наймолодшому учаснику проєкту «Повернення до життя» – 21 рік, найстаршому – 50. Усіх їх чекають цікаві зустрічі, спілкування і тепла атмосфера. А в кінці серпня відбудеться ключова подія – виїзд учасників на дводенний ретрит (так називають процес усамітнення для духовної чи психологічної роботи над собою) в Нижнє Селище.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
