Він був військовим, а потім був бізнесменом, але коли прийшла війна, він знову одягнув однострій. Сергій Кузнєв, людина, яка пройшла війну, повернулася та допомагає іншим ветеранам АТО знайти себе у мирному житті. Про внутрішні сили, про проєкт «Україна – Норвегія», про нові зустрічі та захоплення, зрештою про те, як бути щасливим – розпитав ПроЗахід.
Чи пам´ятаєте ви той день, коли прийняли рішення йти на війну?
Рішення їхати визрівало давно. Весною 14-го, коли навколо всі говорили про можливість війни, коли «віджали» Крим, а у мене там всі родичі, коли намагався достукатися до них – що вони в полоні фейкових новин та мене рятувати не треба. Саме тоді я почав готувати себе і людей довкола до думки, що піду з мобілізацією. Тим паче, що в гуртожитку, де я мешкав, військова тема була у всіх на вустах. Останньою краплею стала смерть хорошого друга Діми Георгієва.
Що приготувала вам військова доля?
Ех, заміс приготувала. Я по 3-й хвилі мобілізації потрапив в артдивізіон рідної 128-ї гірсько-піхотної бригади. І хоча артилерія, зрозуміло, стояла на суттєвій відстані, події Дебальцева – шрами на моєму серці. Прикривали наших як могли, знали, що від нас, нашої роботи залежить їх життя.
Що війна змінила в вас? Які цінності вийшли на передній план?
Не думаю, що вона щось змінила. Як цінував чесність, так і ціную, а боягузтво зневажаю. Але потрібно розрізняти боягузтво (бояться всі) і БОЯГУЗТВО, коли тупо очкують та підставляють через це всіх навколо. Ще пам’ять стала гіршою. От і всі зміни (посміхається).
Поділіться, в яких речах шукати внутрішню силу? Адже ваш життєвий досвід не з легких.
Силу? Тоді, в 14-му, я пишався своєю країною! Пишався тим, що я, росіянин, можу спокійно втерти носа рашистам, адже наша країна вирвалася вперед, відірвавшись від совдепії. Відразу зазначу, що як тоді, так і тепер вважаю, – не факт, що нам потрібно вступати в Євросоюз, але потрібно зробити так, щоб нас реально чекали і просили об’єднатися. Силу бачив у людях, у тих змінах, що йшли, у волонтерах, у ставленні до військових… В той час це давало силу.
Проєкт «Україна-Норвегія» (професійна перепідготовка військовослужбовців, членів їх родин, волонтерів, на цивільні спеціальності, що користуються попитом на ринку праці – прим. втора). Розкажіть про нього. Як прийшло рішення взяти у ньому участь?
Проєкт, по суті, я і відкрив. Не сам, звичайно. Левова частка роботи була зроблена Ольгою Костянець. Вона пройшла ці курси у Львові, зарекомндувала себе з найкращого боку, тому їй дозволили почати проєкт на Закарпатті. Я ж знав і знаю багатьох військових, силовиків, звичайно, всі вони учасники бойових дій. І це була можливість допомогти хлопцям. А на проєкт пішов для того, щоб на власному досвіді переконатись – такі проєкти необхідні, і час ми не марнуємо.
Хочу сказати, що я не розчарувався, ми дійсно подарували багатьом шанс «другого дихання». Люди отримали нові знання, нові знайомства, нові можливості. Як вони цим шансом скористались – це вже окрема тема.
Нові починання – це завжди нові люди. Якими новими знайомствами ви пишаєтесь?
Питання, так би мовити, дуже влучне! Проєкт дав неймовірну кількість нових знайомих. Знайомих, що вчать, які можуть підказати, поділитися особистим досвідом (а не просто теорією), знайомих, які своїм існуванням та роботою надихають на дії.
Звичайно, мені за честь бути знайомим та дружити з викладачами УжНу, які курують роботу проєкта: Федір Шандор, Олександр Коваль. Особливо приємно, що потоваришував з чудовою людиною Русланом Желенко, а пізніше з усією його прекрасною родиною. А наші випускники – це взагалі окрема тема. Як деякі з них жартують – ми одна сім’я.
Які враження та «післясмак» залишив проєкт?
До слова, важко не було зовсім. Цікаво – так, не вистачало часу на роботу та на навчання/ведення проєкта – так, а от важко не було. Коли пролунав «останній дзвоник», було просто сумно, що закінчився такий чудовий період.
Отак ми потихеньку наблизилися до вашого нового хобі. Коптер – це мрія? Чому?
Збіг обставин (сміється). На заняттях зрозумів, що це цікава ніша – знімати на пам’ять відео того, що люди бачили і не хочуть забувати – природу Закарпаття, архітектуру.
Хотілося зайнятися чимось корисним і щоб воно не заважало роботі. Коптером знімаю у вільний від роботи час, тоді ж і відео обробляю.
Як ви вчилися керувати ним, знімати відео, фотографувати? Чи не було якихось курйозних випадків?
До слова, я й зараз ще вчуся. Не так багато маю вільного часу. Як сказав мені один дуже хороший друг, який в «темі»: – “Тобі зараз буде дуже важко. Потрібно одночасно засвоїти знання польотів, фото/відео зйомку та монтаж. Одночасно це дуже важко, але дуже цікаво”.
Курйози? Та було їх багацько. Найбільш запам’яталося, як я ловив дрон стоячи в човні, що плив Латорицею. А у дрона посадка – суто вертикально, а ми ж пливемо, і упливаємо… Плюс багато прешкод у вигляді людей. Дрон не хоче сідати… Коротше, адреналіну багато було (сміється).
Я, наприклад, вважаю, що будь-яка техніка має душу. Чи то автомобіль, чи мультиварка. Погоджуєтесь? Яка «душа» у вашого коптера?
Ми в родині називаємо його Жучком. Поки що він нас любить та не капризує. Ми його теж любимо!
Зараз, коли період звикання один до одного біль-менш відбувся, які об’єкти для фотографування, чи зйомки вас найбільше приваблюють?
Закарпаття – це один великий об’єкт зйомок! Тут що не місто – все історія, що не село – то краєвиди, що не гори – то неповторний пейзаж!
Що вас надихає?
Коли бачиш чудові фото та відео, заворожено милуєшся ними, то хочеться зробити так само прекрасно. Це величезний стимул!
А що б ви побажали читачам ПроЗаходу?
Я тільки після знайомства з коптером озирнувся навкруги і по-справжньому побачив просту красу, що нас оточує. Хочу побажати навчитися бачити цю красу без техніки. Просто потрібно відірватися від тієї суєти, що навколо, зрозуміти, що життя йде, і це саме та мить, яка є неповторною. Саме тому потрібно навчитися жити кожною хвилиною як останньою.
Ольга Томашевська
