Нещодавно в Ужгороді побачила світ збірка поезій «Подих війни». Авторкою її є харківська юристка й волонтерка «Руху підтримки закарпатських військових-Ужгород» Олена Прібиткова, котра вже два роки мешкає на Закарпатті. Цікаво, що до повномасштабної війни пані Олена віршів майже не писала, а після вимушеного виїзду з Харкова віршовані рядки, наче, самі попросилися на світ. Ці вірші – хронологія війни, кожен із них присвячений певній події в житті України, емоціям та переживанням, що вирували в цей час в душі авторки; людям, котрі стали символами нашої боротьби; незламній вірі в перемогу та щасливе майбутнє країни. Як народжувалася збірка та чому її читають зі сльозами на очах – розпитував «Про Захід».
– Пані Олено, перша поезія з вашої збірки датована 4 квітня 2022 року. Що трапилося тоді такого, що ви почали писати?
– 4 квітня 2022 року ми вже були в Ужгороді. До того я справді майже не писала віршів, але пробувала писати есе, навіть перемогла в цьому жанрі в літературному конкурсі Національної асоціації адвокатів України. На початку повномасштабного вторгнення ми з чоловіком не хотіли виїжджати з Харкова, хоча жили в одному з північних районів міста, де було дуже гаряче. В наш будинок було три влучання, район обстрілювали безкінечно й раптово, без оголошення повітряних тривог. Одного дня, розуміючи, що якщо нам розіб’ють автомобіль, виїхати буде вкрай важко, ми прийняли усвідомлене рішення покинути Харків. Я запакувала в авто лише продукти харчування, їхала в одному спортивному костюмі, майже без речей. І коли ми після всього цього приїхали до Ужгорода, контраст був таким разючим, що це просто ввело мене в стрес. Тобто в Харкові стрес якось не відчувався, а тут накрило. Бо я побачила зовсім інше життя і мені тоді здалося, що люди не розуміють, що в країні йде страшна війна. Мабуть, вірші почали народжуватися саме через пережиті тоді події. Одного ранку, 4 квітня 2022 року, я сходу накидала в нотатки телефона вірш. І відтоді досить часто відчуваю потребу викласти свої думки й переживання в такій формі.
– Може, це була ваша потреба виговоритися?
– Так, це була, можна сказати, моя сублімація. Коли я писала вірші, мені ставало легше. Мабуть, справді треба було поговорити про те, що боліло. От і наговорила зрештою на цілу книжку.
– Чому ви обрали для життя саме Ужгород?
– Я бувала тут раніше, ми маємо в місті добрих друзів, котрі допомогли нам орендувати квартиру. Знаєте, я давно мріяла побачити квітучі сакури. І коли ми приїхали у 2022 році й незабаром розквітли сакури, мені, пам’ятаю, подумалося: «Ну не такою ж ціною…».
– Як швидко минуло оце відчуття розчарування, яке з’явилося в перші дні в Ужгороді?
– Воно минуло, коли я побачила, які крутезні тут люди. Насправді зараз я оточена тими людьми, які допомагають країні, яким небайдуже, які стали для мене другою родиною. Зараз я вважаю Ужгород містом, яке мене надихає. От зараз, коли я йшла до вас на зустріч, дорогою фотографувала сакури, відправляла друзям і писала, що в нас вже цвітуть сакури. Ключове слово – «у нас». Тобто ловлю себе на думці, що ми вже тут інтегрувалися.
– Як ви прийшли у волонтерство?
– Проживши місяць в Ужгороді, ми з чоловіком почали шукати, де можемо бути корисними. Здружилися з «Рухом підтримки закарпатських військових-Ужгород». Мій чоловік, маючи законні підстави для перетину кордону, почав їздити за межі країни й завозити звідти тактичне взуття, військовий одяг, дрони, ліки, турнікети та інші речі, необхідні для війська. А я почала надавати юридичну допомогу: спершу для вимушено переселених осіб, а потім для військовослужбовців. Протягом минулого року від поранених бійців було дуже багато запитів про виплати так званих «бойових» під час їхнього лікування. Там є певні особливості, які потрібно знати, тож я надавала такого роду консультації й допомогу. І мені дуже приємно, що нам вдалося багатьом хлопцям допомогти. Всі, з ким я працювала, отримали ці виплати. Звісно, крім виплат, було ще багато інших запитів: про порядок лікування, особливості проходження ВЛК, МСЕК, звільнення зі служби тощо. Також допомагаю сім’ям загиблих, військовополонених та зниклих безвісти забезпечити свої права та вжити заходів з розшуку рідних. Але загалом співпраця з «Рухом підтримки закарпатських військових-Ужгород» допомогла, в першу чергу, мені самій: стабілізувала мій стан, дала можливість якось себе реалізувати, бо на початку я відчувала себе дуже розгубленою, не розуміла, що я взагалі тут роблю. Тепер я знаю, що я тут роблю – і дуже вдячна за це.
– Повертаючись до віршів, розкажіть, будь ласка, як ви вирішили оформити їх у книжку.
– Спершу про книжку я не думала, публікувала вірші у соцмережах, причому навіть не підписувала їх. Багатьом читачам вони дуже подобалися, були теплі й щемливі відгуки. Тоді чоловік сказав, аби я обов’язково зазначала своє авторство. А згодом люди почали радити зібрати поезії в збірку. І я ризикнула.
– Як би ви описали свою збірку?
– Вона є хронологією війни. В поезіях описано багато подій, які мене вразили протягом останніх двох років. Є багато присвят: герою України Олександру Мацієвському, «азовцям», загиблим дівчатам-вуличним співачкам із Запоріжжя, розстріляним юним партизанам Бердянська, загиблій від удару ракети «сонячній дівчинці» з Вінниці тощо. Є сатирична байка про події війни, є емоції матерів, котрі втратили дітей, – все те, що відчувається; все те, що проходить крізь серця й душі під час цієї війни.
– Як це відбувається? Ви почули сумну новину й одразу про неї пишете чи робите це перед сном, десь у дорозі, на прогулянці?
– Хвилю емоцій у мене може викликати не лише новина, а навіть якась картинка на тему війни в соцмережах. На початку вірші зазвичай писалися вранці – так, наче, вночі щось накопичилося і вранці захотіло вилитися в поезію.
– Чи не пропонували вам поставити ваші вірші на музику?
– Так, двічі до мене зверталися з такою пропозицією. Але я не знаю, чи вдалося реалізувати цю ідею.
– Нещодавно у вас проходила презентація «Подиху війни» в Ужгороді, а перед тим ви презентували збірку у Броварах. Чи відчули ви різницю в тому, як сприймають вашу поезію в різних куточках України?
– Загалом я провела вже три презентації цієї збірки: одну – в Броварах і дві – в Ужгороді: на чаюванні в «Русі підтримки закарпатських військових-Ужгород» і у винному клубі «Сировина». На всіх презентаціях, де би вони не проходили, люди плачуть, люди сміються (коли зачитую сатиричні вірші) – різниці немає. Я намагаюся читати на презентаціях різну поезію, аби не заганяти цілком аудиторію в складні вірші, у болючі спогади. Від моїх читачів я часто чую, що ця поезія є важливою, бо деякі події вже починають забуваються, а в моїй книжці ці події у віршованій формі подані послідовно, тобто знову нагадують про те, що ми пережили. Хоча були й такі читачі, котрі зізнавалися, що поки не можуть прочитати збірку – і я їх розумію, бо в кожного з нас ступінь травмування різний і можливості відновлення теж різні.
– Останній вірш збірки датується 31 грудня 2023 року. Чому зупинилися на цій даті?
– Збірка «Подих війни» вийшла до другої річниці повномасштабної війни – так мною було задумано. Це не означає, що 31 грудня я припинила писати вірші, вони пишуться досі. У Броварах один із гостей презентації підійшов до мене і побажав, аби наступною після «Подиху війни» я видала збірку віршів «Подих Перемоги». Ця ідея мене дуже вразила, бо я не думала раніше про те, чи писатиму далі, чи видаватиму далі свої поезії. Хоча певний подих Перемоги вже зараз відчувається у моїх віршах, адже вони містять надію. Попри все страшне, що відбувається навколо, я вірю в нашу Перемогу.
– Знаю, що з продажу кожної книжки ви віддаєте 15% на потреби армії.
– Так, обов’язково, хоча поки що я не можу похвалитися тим, що назбирала якусь відчутну суму.
– Ви сказали, що віршотерапія дуже допомогла вам на початку повномасштабного вторгнення. Але якщо вірші досі пишуться, значить, вам досі болить…
– Звісно, бо як може нині комусь в Україні не боліти від того, що відбувається навкруги? Мене, наприклад, дуже болить від нинішнього великого розшарування суспільства. Якщо спершу люди дуже згуртувалися, то зараз бачимо, що поряд існують безкінечний героїзм та безкінечний занепад. На жаль, до мене, як до адвоката, часто звертаються з проханням допомогти уникнути мобілізації, але я принципово не працюю з такими людьми. Всі зараз люблять говорити про свої права, але ніхто не згадує про свій конституційний обов’язок захищати країну. Також мене болить, коли в такий складний для країни час, який вимагає згуртування, до мене, як до адвоката, звертаються члени родини, які не можуть поділити, до прикладу, гараж. Ну хіба не можна на тлі війни якось домовитися про той гараж? Ми ж усі, наче, вже мали зрозуміти, що найцінніше зараз береться за руку і складається в одну валізу.
– А чи є у збірці особливий для вас вірш?
– Мабуть, найулюбленішою є поезія, яка називається «Дім». Але маю також особливий вірш, присвячений моєму двоюрідному брату Василю, котрий воює ще з 2015 року. Він мріє побувати в Карпатах, ще ніколи тут не був, тож ця поезія – про наші плани поїхати після завершення війни по всій нашій прекрасній країні.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
