Днями на ужгородському цвинтарі на горі Кальварії місто прощалося з двома своїми синами – військовослужбовцями, котрі загинули в російсько-українській війні: Яном Беседівським і Тарасом Гайдуком. Нині «Про Захід» розкаже про одного з цих героїв – історика, екскурсовода, громадського діяча і великого патріота України Тараса Гайдука. Розкаже, аби підтримати родину та численних друзів, а також розповісти тим, хто не знав Тараса, якого активного члена громади втратило наше місто. Тож передаємо слово друзям.
Павло Худіш, товариш зі студентських років:
«З Тарасом ми познайомилися під час навчання на історичному факультеті УжНУ і одразу почали дружити. Він був дуже розумний, начитаний, ерудований. Коли ми зустрічалися з ним десь у кафе, розмова сама собою одразу переходила в тему історії. У Тараса було своє бачення багатьох історичних процесів і подій, і мені була цікава його позиція. До того ж Тарас не міг спокійно говорити про речі, які його цікавили, він одразу запалювався і дуже емоційно доводив свою думку. Я вірив, що на Тараса чекає майбутнє відомого науковця. Після завершення навчання в УжНУ, він закінчив магістратуру в Українському католицькому університеті. Ми з колегою Юрієм Славіком переглядали його магістерську роботу, вона була справді дуже хорошою. Знаю, що професор УКУ Ярослав Грицак пропонував Тарасу поїхати до Канади, вступити до аспірантури університету Альберти. Але Тарас не поїхав, бо вважав, що має спершу підтягнути свою англійську. Якби він погодився, можливо, був би зараз живий. Однак тоді Тарас обрав інший шлях – підписав контракт зі 128 бригадою. Я знаю, що про армію він думав ще після 2014 року, однак тоді його не взяли за станом здоров’я. Але Тарас був хлопцем принциповим, зробив усе, щоб його взяли до війська, відслужив 3 роки. У вільний від служби час багато читав, завжди мені дзвонив і розповідав, що прочитав нового. Останні кілька років Тарас проживав у Львові (звідти його дружина Марічка). Працював екскурсоводом, возив туристів на Закарпаття, багато ходив у гори, знімав туристичний відеоблог. Він був класним екскурсоводом: веселим, харизматичним, емоційним, але разом із тим давав глибоку інформацію, туристи завжди дуже уважно його слухали. Я точно знаю, що Тарас дуже любив Закарпаття і Ужгород, розповідав, що планує з дружиною переїхати зі Львова сюди. Мені дуже шкода, що ми його втратили, що він не зміг втілити в життя свої плани. Тож я мрію, що колись нам, його друзям і колегам, вдасться створити благодійний фонд імені Тараса Гайдука зі стипендією для немісцевих молодих істориків, котрі хочуть вивчати історію Закарпаття. Аби наукові прагнення Тараса таки були втілені в життя».
ВІДЕО тут.
Дзвенислава Білоног, подруга по громадській діяльності:
«Із Тарасом нас звела громадська діяльність, до якої спонукав Майдан. Він був щирим патріотом України, та це й не дивно, бо уся його сім’я є дуже патріотичною і активною. Після Майдану Тарас із друзями заснував громадську організацію «Закарпатська громада», переймався збереженням Карпат (гори він дуже любив). Але ми з ним працювали в іншій сфері, втілили багато цікавих і потрібних проєктів, зокрема допомагали з адаптацією внутрішньопереміщеним особам на Закарпатті, відкрили приймальню Української Гельсінської спілки з прав людини, яка допомагала в юридичних питаннях ветеранам російсько-української війни, допомагали діткам наших воїнів. З Тарасом було дуже цікаво працювати і цікаво розмовляти. Я любила його просто слухати, у нього завжди було більше знань з будь-якої теми. А ще Тарас не міг змовчати, коли чув щось, що не мало наукового підґрунтя. Пам’ятаю, як одного разу ми з ним їхали в маршрутці і якийсь чоловік поруч почав іншому пасажиру розповідати про русинство. Тарас не втримався, почав із цим чоловіком дискутувати, і врешті вся маршрутка слухала лекцію Тараса. Знаєте, у нього була зовнішність митця, але він був дуже бойовий. Тому я зовсім не дивуюся, що Тарас пішов на війну. Він був дуже принциповим і просто не зміг би сидіти зараз вдома. Мені буде його не вистачати, досі не можу прийняти цю втрату. Але я дуже ним пишаюся, бо він – справжній герой.
Борис Кондратюк, побратим Тараса Гайдука:
«Тарас був мені, як брат. Ми разом приїхали до військкомату у перші дні війни. Військова спеціальність у нас була різна, тому ми потрапили у різні підрозділи (Тарас був артилеристом). Я не знаю достеменно, як він загинув, але я знаю і впевнений, що він нищив ворогів і добре відпрацював. Бо таким він був – якщо брався до якоїсь справи, то робив її на 300% вдало і завжди доводив до кінця. Тарас був активним у громадському житті, вболівав за Ужгород, Оріховицю, Львів, вболівав за Карпати, захищав Свидовець. Він любив ходити у гори, був дуже начитаний, просто «ковтав» книжки. З ним можна було розмовляти на будь-які теми, а ще він обожнював дискусії і завжди у них перемагав, переконуючи чіткими аргументами. На майбутнє у Тараса було багато планів. Він пройшов перекваліфікацію, став айтішніком, хотів розвиватися у цій професії, але так і не встиг. Я хочу, щоб усі знали: він ні секунди не вагався, чи повертатися йому до війська. А дорогою до військкомату він мені сказав: «Нам потрібен не мир, а лише перемога!».
Як повідомили у пресслужбі 128 окремої гірсько-штурмової бригади, молодший сержант Тарас Гайдук загинув 6 березня у зоні бойових дій в результаті авіанальоту та артилерійського обстрілу. Йому був усього 31 рік.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
