У рамках проєкту “Повертаю себе собі”, який Рух підтримки закарпатських військових втілює завдяки Програмі реінтеграції ветеранів, передбачені психологічні онлайн консультації ветеранам, ветеранкам та членам їхніх родин. Без перебільшення, це зараз найзатребуваніша послуга, до отримання якої потрібно йти самостійно і свідомо.Для організації цього напрямку діяльності ми звернулись до однієї з найкращих психологинь, доцентки кафедри психології УжНУ, кандидатки психологічних наук Людмили Балецької.
І готові поділитись першими результатами цієї співпраці.
- Пані Людмило, із якими проблемами найчастіше звертаються ветерани та члени родин ветеранів?
- Як би це не звучало парадоксально, але тематика звернень у нашої цільової аудиторії часто така сама, як і в тих, хто не має ветеранського досвіду. Усіх нас хвилює питання: як жити в такий нестабільний час? Якщо говорити більш конкретно, то йдеться про стосунки в сім’ї, усвідомлення нових життєвих обставин, розуміння себе, своїх емоцій і ролі у світі, а також пошук нової роботи. Поруч із цим існують і більш «фізичні» прояви – втома й виснаження, що впливають на продуктивність, інтерес та якість життя загалом. Усі ці труднощі мають різне походження, проте разом вони формують потребу досліджувати, яким є життя зараз і як його можна відновити та впорядкувати. Досвід, який отримали ветерани й ветеранки, є настільки об’ємним і багатогранним, що потребує окремого часу для його осмислення та проживання. Саме над цим і працюємо.
- Хто проявляє ініціативу звернутись за психологічною підтримкою: самі ветерани\ветеранки, чи їхні половинки?
- Ініціатива буває різною. Часто ветерани й ветеранки розповідають, що довго йшли до цього кроку: обговорювали в сім’ї можливість отримати досвід консультацій і спільно приймали рішення. Є й ті, хто вже мав попередній досвід роботи з психологом чи психологинею, тож добре розумів, що це може стати ефективним інструментом для вирішення складних питань. Попит на психологічну допомогу справді дуже великий. Ми постійно чуємо про це й бачимо чимало інформації у публічному просторі. Однак ветеранам і ветеранкам не завжди доступний єдиний “маршрут” отримання такої допомоги – у вигляді цілісного пакету “психологічної турботи”, де можуть взаємодіяти різні фахівці (психологи, психіатри, соціальні працівники). На державному рівні ведеться велика робота, аби зробити цю послугу систематичною, максимально простою та доступною. Проте нинішній запит значно перевищує можливості держави. Саме тому такі ініціативи, як проєкт «Повертаю себе собі», мають особливе значення: вони забезпечують комплексну підтримку, поєднуючи психологічні послуги з реабілітацією та відновленням, як от серія тижневих ретритів на базі санаторію, де будуть надаватись і санаторно-курортні послуги, і психологічна підтримка, і арт-терапія.
- Як ситуація в родині ветерна впливає на дітей, і чи помічають цей вплив батьки?
- Звісно, зміни в родині ветерана чи ветеранки впливають на всіх її членів – і на дітей, і на партнерів, і навіть, як я іноді жартую, на сусідів. Ми всі надзвичайно чутливі до змін одне одного, і це добре: саме так можна вчасно помітити, що людині стало важче самостійно справлятися з певними питаннями. Сьогодні ми всі проживаємо досвід, який нерідко перевищує наші індивідуальні ресурси для його опрацювання. Це проявляється в нетиповій для нас поведінці, у нав’язливих думках, що «кружляють» у голові й погіршують наше самопочуття і так далі. Поділитися переживаннями, труднощами чи роздумами – природний спосіб їх усвідомити й покращити якість життя. А зробити це з фахівцями, які можуть підтримати, скерувати й підказати, – це не лише допомога тут і тепер, а й інвестиція у майбутнє родини та дітей. Я часто наголошую, що це окреме завдання, метафорично кажучи, не менш вагоме, ніж бойове, і його справді варто виконати.
- Чи змінюється у ветеранському середовищі стигматизована думка щодо психологічної підтримки?
- Однозначно так. В українців та українок є одна дуже характерна риса – ми маємо високі вимоги до свого суспільства. Звісно, щоб стигма щодо психологічної підтримки повністю зникла (а я вірю, що це колись станеться), потрібен масштабний розвиток і самого суспільства, і системи професійної психологічної допомоги. Проте, навіть якщо порівняти, як тема психічного здоров’я була представлена у публічному просторі ще чотири роки тому і як вона звучить сьогодні, то це справжній космічний стрибок. І він позитивно впливає на обидві сторони – і тих, хто надає допомогу, і тих, хто її отримує.
- Кілька порад для ветеранів та ветеранок при конфліктній ситуації (якщо таке можна радити), або поради людям, які зустрічають ветерана чи ветеранку).
- Це складне питання, але дуже важливе, тому не будемо його уникати. Ось кілька прямих порад. Якщо ви помічаєте, що конфлікти почали виникати часто й мають певну регулярність, проаналізуйте, чи не зростає їхня частота. Якщо так, варто запитати себе: скільки контролю я маю над цією ситуацією? Чи вдається мені реагувати по-різному – зупиняти розвиток конфлікту, уникати його або свідомо не включатися? Усвідомлення власної ролі та меж контролю може стати першим кроком до зниження напруги. Важливо також пам’ятати про прості речі – відпочинок, сон, базові потреби. Саме вони часто стають непомітними тригерами для вибухових реакцій. Корисно тренуватися робити паузу перед відповіддю, дати собі кілька секунд на глибокий вдих чи просте заземлення. Це спосіб повернути контроль і зберегти гідність у складній ситуації. А ще варто знаходити безпечні способи зберігати енергію: спорт, фізична активність, фізична робота чи навіть коротка прогулянка часто допомагають зняти напруження краще, ніж різка відповідь. Якщо все це не працює, варто обговорити інші варіанти на психологічних консультаціях.
Для оточення завжди єдина порада: пам’ятайте, що за кожним ветераном чи ветеранкою стоїть унікальний і складний досвід, який впливає на їхню поведінку. Слухати без осуду, проявляти повагу й терпіння – це вже великий внесок у створення безпечного простору для спілкування.
На завершення хочу всім ветеранам і ветеранкам сказати – ДЯКУЮ.
- Дякуємо вам за те, що допомагаєте українському суспільству протистояти новим викликам, бо разом ми точно сильніші.
Ця публікація і цей проєкт стали можливими завдяки Програмі реабілітації та реінтеграції ветеранів, яку реалізує IREX за підтримки Державного департаменту США. Зміст публікації є виключною відповідальністю IREX та ГО «Рух підтримки закарпатських військових – Ужгород» і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США.
