Михайло Сливка працює фельдшером і з 2012 року приходить на допомогу людям, які опинилися у складних ситуаціях у горах. Ідея приєднатися до Служби порятунку виникла спонтанно.
Історію фельдшера сСлужби порятунку розповіли на фейсбук-сторінці Головного управління ДСНС у Закарпатській області.
«Знайомий розповів мені про вакантне місце у підрозділі гірських рятувальників, та й освіта підходила, тож я вирішив спробувати — тоді ще не розуміючи відповідальності та важливості цієї роботи. З того часу я аніскільки не пошкодував, адже порятунок людей у горах не менш важливий, ніж ліквідація пожеж чи інших небезпечних ситуацій. Різниця лише в тому, що місце перебування туриста може бути невідомим, тож пошуково-рятувальні роботи інколи тривають досить довго. На моїй пам’яті були пошуки, активна фаза яких тривала аж п’ять днів», — розповідає Михайло Сливка.
Більшість людей уявляє пошукові операції так: рятувальники виїхали на автівці, подивилися в бінокль і знайшли туриста. Але насправді все значно складніше. Пошуково-рятувальні роботи — це складний і тривалий процес, до якого залучені не лише гірські рятувальники, а й фахівці інших екстрених служб, рідні, близькі, очевидці та готельєри.
«Пощастить, коли з людиною є бодай якийсь зв’язок. А якщо вона ще й може надіслати координати — це вже справжній подарунок долі. Та найголовніше, коли ми вирушаємо в гори на пошуки — це віра в те, що людина жива. Це наш незмінний пріоритет і перша думка, яка тримає. Навіть коли телефон мовчить, ми все одно переконуємо себе: з нею має бути все гаразд. Коли ж зв’язку немає зовсім, тоді починаємо розпитувати рідних: чи не похилого віку зниклий, чи немає серйозних хвороб. І буває, що в такі моменти думки мимоволі з’їжджають у гірший бік… Але поки ми не знайдемо людину, поки не переконаємось на власні очі, ми тримаємося за одну-єдину надію — що вона жива і чекає на нас», — каже Михайло.
Однак не лише трагічні випадки спадають на думку фахівцю гірської справи, а й кумедні та навіть смішні.
«Одного разу пізно ввечері ми отримали виклик. Телефонував чоловік, який збирав гриби та заблукав у лісовому масиві поблизу мікрорайону Горяни міста Ужгорода. Здавалося б, де там заблукати… але недарма кажуть, що можна розгубитися й між трьох дубів. Так сталося й із ним: темний ліс, тиша, ніде жодного орієнтиру — чоловік перелякався і почав бити на сполох. Ми як могли заспокоювали його по телефону. Отримали координати, намагалися на словах вивести з лісу, проте безуспішно: він не розумів, у який бік рухатися, і тільки глибше заходив у хащі. Тоді ми вирішили скористатися невеликим «лайфхаком». Увімкнули сирену на автомобілі й попросили грибника йти на звук. Так ми його й вивели до безпеки» — ділиться рятувальник.
Попри знання й досвід, у горах ніхто не може бути повністю певним, що небезпечна ситуація не трапиться. Трагічні випадки, що стаються навіть із професіоналами не рідкість. Підготовка до подорожі в Карпати звісно ж є одним із ключових чинників безпеки, однак не варто забувати і про здоровий глузд, і про обов’язкову реєстрацію в підрозділах гірської пошуково-рятувальної служби.
Туристи нерідко вважають, що під час реєстрації рятувальники начебто втручаються в їхні особисті дані, або ж узагалі сприймають цю процедуру як непотрібну. Та коли фахівці ДСНС знаходять таких мандрівників і запитують, чому вони не зареєструвалися, ті лише знизують плечима й зізнаються, що не думали, що це має значення. Насправді ж саме реєстрація є першим і найважливішим орієнтиром для пошуково-рятувальних робіт.
«Якщо людина зареєструвалась, ми знаємо її маршрут, приблизний час повернення, кількість людей у групі, їхній досвід та стан здоров’я. У критичній ситуації це дозволяє нам виграти години, а інколи й цілі життя. Ми не збираємо зайвих даних, ні за ким не стежимо — нам потрібно лише мінімум інформації, щоб у разі чого швидко й точно розпочати пошукову операцію. І дуже хочеться, щоб люди це розуміли. Кожен, хто йде в гори, повинен пам’ятати: реєстрація — це не формальність, а елементарна турбота про власну безпеку», — наголошує рятувальник.
