19 червня стало відомо про загибель на війні Олега Куцина – людини, яку добре знало все Закарпаття, великого патріота України, політика, громадського діяча, націоналіста, командира створеного ним же бойового підрозділу ОДЧ «Карпатська Січ». Олег Куцин дивом вижив під час розстрілів на Майдані, а пізніше у Пісках, захищаючи підступи до донецького аеропорту. Життя його обірвала російська ракета, що прилетіла на позиції військовослужбовців на ізюмському напрямку. Загиблого командира «Карпатської Січі» ховатимуть 22 червня у Києві, на Байковому кладовищі. У пам’ять про Олега Куцина «Про Захід» попросив кількох його товаришів поділитися спогадами – аби й ті, хто не знав його, відчули, яку важливу для українського суспільства людину ми втратили.
Томаш Лелекач, громадський активіст, товариш Олега Куцина:
«Олег Куцин був мені, як батько, колись він дуже вплинув на мій світогляд. Нас об’єднувала ідея побудови могутньої самостійної держави, заради неї у 2014-му я прийшов до тоді ще добровольчої чоти «Карпатська Січ», що боронила Донецький аеропорт, Піски, Опитне, Водяне. Олег Іванович не мав бойового досвіду, але був талановитим командиром цього підрозділу. Ним рухало велике бажання перемогти, та разом із тим він ніколи не віддавав нерозумних наказів, переживав за своїх бійців і завжди казав, що мусить нас зберегти для майбутнього держави.
Але війна така штука, що ти не можеш передбачити усіх дій ворога. Гинули і наші хлопці, через що Олег Іванович дуже переживав, не знав, як про це повідомити рідним (тим більше, що ми тоді були лише добровольцями, не захищеними законами, як інші військовослужбовці). Це було однією з причин того, що «Карпатська Січ» зрештою увійшла офіційно до складу 93-ї механізованої бригади ЗСУ. У 2016-му Олег Іванович був поранений, невдовзі після цього роту розформували. Звісно, за станом здоров’я він міг нині не брати участі у бойових діях, та це його ні на хвилину не зупинило. «Карпатська Січ» відродилася як добровольчий батальйон, а у травні стала 49-им окремим стрілецьким батальйоном Сухопутних військ ЗСУ. На жаль, я служив не під керівництвом Олега Івановича, хоча вже підготував документи для переводу до «Карпатської Січі» і постійно уявляв нашу зустріч на фронті. Не встиг до його загибелі, але однаково продовжу воювати під прапором «Карпатської Січі».
Усім, хто знав нашого командира, зараз дуже важко. Наприклад, мені неможливо усвідомити, що ми не будемо більше разом рибалити (він дуже любив риболовлю і мене підсадив; навіть тут, на фронті, маю з собою вудку), що не будемо дискутувати про геополітику, не будемо будувати планів про відродження України. Олег Іванович був дуже яскравою особистістю. Куди б не приходив, навколо нього всі збиралися, він якось сам собою опинявся у центрі уваги. Мав гарне почуття гумору, умів розважити і підняти дух навіть у найскладнішій ситуації. А ще він прекрасно усвідомлював неминучість цієї війни. Не раз казав, що рано чи пізно нам із Москвою треба буде воювати, бо вона нас так просто не відпустить, що ця війна закінчиться або у Чопі, або у Владивостоку.
Олег Іванович нас завжди надихав на боротьбу, тому його побратимам зараз буде особливо непросто. Та хай там як, ми маємо рухатися вперед. Поховаємо Олега Івановича і далі будемо робити смерть ворогам. Він заслуговував побачити нашу перемогу, тому ми маємо зараз гідно продовжити його справу».
Ігор Ващенко, товариш Олега Куцина, керівник обласної організації ВО «Свобода»:
З Олегом я познайомився у 2009 році. Того дня на Театральній площі в Ужгороді я побачив прапори «Свободи», підійшов до учасників заходу і сказав, що шукаю місцевий осередок партії. Хлопці попросили мій номер телефону, а через дві години мені зателефонував Олег Куцин. Ми з ним зустрілися, познайомилися і з тих пір спілкувалися дуже тісно. Олег став членом «Свободи» на початку 2000-х, хоча з Олегом Тягнибоком був знайомий ще з 1998 року, коли вони разом балотувалися до Верховної Ради від політичної сили «Менше слів». Олег Куцин був хорошим політичним лідером, він багато зробив для того, щоб поширити своє світобачення на Закарпатті. Але після участі в АТО вважав, що все, що міг зробити у політиці, він зробив. Натомість куди важливіше для нього було готуватися до великої війни. Він знав, що вона буде, тому в останні роки займався вже не так партійною діяльністю, як кураторством військового напрямку, розбудовою «Легіону Свободи».
Хоч Олег і оселився кілька років тому в Києві, ми залишалися з ним хорошими друзями, могли довго говорити на різні теми. Мені завжди дуже імпонували його принциповість і щирість. Ніколи не забуду, як під час подій на Майдані він приїхав з Києва і зібрав нас для того, щоб ми нарешті почали акцію протесту в Ужгороді. На той час вже у всіх містах країни були свої локальні Майдани, а у нас – тиша. Ввечері ми приїхали на Народну площу, почали облаштовувати наметове містечко, як тут же прибігли міліція, «Беркут», СБУ. Місцеві керівники цих служб покликали Олега на розмову, а він взяв із собою мене. Я до цього не приймав ніколи у таких переговорах участі, вперше почув, як міліція відверто погрожує. Куцину сказали, що відкриють на нього купу кримінальних справ, що він сидітиме у тюрмі, що його закопають. «Майдану тут не буде», – сказав міліціонер Григор’єв. Олег вислухав усе це, був спокійний, як скеля. Рішуче відповів, що силовики мають зрозуміти, що настали нові часи, що все змінилося. «Пішли, Ващенко, ми починаємо», – коротко сказав, розвернувся і пішов. У ту ж мить ті силовики, які щойно з таким гонором розмовляли і погрожували, почали мало не скиглити: «Олег, будь ласка, не роби цього». Але Олег їх не чув. Вже через кілька днів на нашому місцевому Майдані була купа людей, все закрутилося. Олег побачив, що тут свою функцію виконав, і поїхав у Київ. Був на Майдані 20 лютого, у день розстрілів, допомагав рятувати поранених. В Олега було дуже чітке бачення майбутнього. Він завжди говорив про те, що війна з Росією неминуча, що москалі будуть намагатися загарбати Україну і нам треба до цього готуватися. Казав також, що Україна здобуде перемогу над Росією і перемогу українців всередині держави. Заради цього він жив і боровся».
Богдан Галайко, військовий історик, товариш Олега Куцина:
«Олег Куцин мав технічну освіту, але завжди дуже любив історію. У націоналістичному русі він був ще з 1989 року, відтоді й цікавився історичною літературою, шукав заборонені видання, дуже багато читав. Однією з найулюбленіших його тем була історія Карпатської України. Якось Олег розповідав, що був особисто знайомий із одним із останніх карпатських січовиків. Той дідусь час від часу приносив йому торбу, в якій було молоко, ще якісь домашні продукти. Казав: «Це тобі, чоловіче, за твою роботу, бо ти нагадуєш мене у молодості». З 1995 року Олег долучився до роботи з відновлення історичної пам’яті про події в Холодному Яру на Черкащині. Разом із однодумцями встановлював пам’ятники, досліджував документи, працював із місцевим населенням, відновлював сторінки пам’яті.
Щорічно за його ініціативи на Закарпатті відбувалися події зі вшанування героїв Карпатської України. Саме там я і познайомився з Олегом, а згодом долучався і до роботи археологічного пошукового табору на Верецькому перевалі, куди з’їжджалися студенти, професійні археологи, аби проводити пошуки поховань карпатських січовиків. Завдяки цим таборам було знайдено декілька могил, чим підтверджено факт про розстріли січовиків у кінці 1930-х років. Варто згадати і те, що завдячуючи Олегу Куцину вийшла низка видань, присвячених Карпатській Україні. Він знаходив меценатів для друку книжок, нерідко сам давав на це гроші. До спогадів Василя Ґренджі-Донського про події Карпатської України Олег навіть написав гарну передмову.
Я мав нагоду спілкуватися кілька разів із батьками Олега Куцина, тож бачив, що його патріотизм, його життєві погляди – це від родинного виховання. Таких людей, як він, нині є дуже мало. Олег був людиною слова і діла. Якщо обіцяв зробити, то ми могли бути певними, що він слово дотримає. Для нас усіх це дуже й дуже велика втрата. Але я вірю в те, що Олег устиг виховати хороше покоління молодих націоналістів, які продовжать його справу. А та робота, яку він розпочав, продовжиться і після війни.
Спогади збирала Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
