Днями у галереї ужгородського замку відкрилася фотовиставка Михайла Дороговича «Погляд. Відомі та цікаві особистості Закарпаття». Роботи для неї фотохудожник створював і збирав протягом 20-ти років. Виставка вийшла дуже насиченою, а під час відкриття гості мали змогу поспілкуватися з героями портретів, котрі прийшли привітати Михайла Дороговича з такою подією.
Михайло Дорогович, автор фотовиставки:
«Рівно 20 років тому ця історія розпочалася з однієї дуже відомої особистості – Ференца Семана. Сьогодні має бути тут дружина його Катя, якій я дуже вдячний, бо вона багато зробила в цей день, бо вона не завадила нам працювати – а це дуже важливо. Тому що я завжди кажу: коли ти знімаєш чоловіків, дружин там бути не має (ні коханок, ні дружин), а коли ти знімаєш жінок, то чоловіки дуже добре впливають. Я тоді ще був пацаном, 20 з чимось років. Я до вас прийшов, пам’ятаю, на квартиру, там було мало ще довіри (не так, як сьогодні люди довіряють).
Друга людина, яка через 20 років мене надихнула повторно на цей проєкт – це Іван Бровді. Це дуже цікава особистість: по-перше суперхудожник, зі складним дуже характером, але без таких людей у мистецтві теж не дуже цікаво. Я пам’ятаю, як ми з Бровдієм зустрілися о 5-ій годині ранку в Мукачеві. Я хотів пофотографувати його на фоні його скульптур. І нікого в Мукачеві не було: тільки ми з Бровдієм, двірники і «бомжі» там ходили. І всі отак віталися з Бровдієм. Я подумав, що це якась підстава: ми йдемо, а всі: «Добрий день!». Я тоді підхожу до двірника одного і кажу: «А ви хоч знаєте, хто це?». «Це пан Бровді – скульптор». Я тоді зрозумів, що таке народний художник, що народного художника має знати народ.
Олександр Сухан, ми з тобою не були знайомі, але 22 роки тому ми з тобою піднімалися на Говерлу. Це було дуже круто, я це запам’ятав на все життя. Ти – мегалюдина, ти був тоді на піку фізичних можливостей, красень. Це мене теж надихнуло ходити в гори. Тож за це тобі велика вдячність. Плюс ти взяв дві нагороди, які для мене дуже важливі, за це теж тобі дякую. Твоя фотографія увійшла у топ-100 кращих і в Лондоні. Це дуже важливо, дякую.
Тетяна Літус, я дуже переживав, коли йшов на зйомку з тобою, тому що я дуже не хотів зробити щось погане. Для мене була кожна лінія важлива, тому що якби не так пішло світло і не такі лінії, ракурси, я міг тобі нашкодити. Я думаю, у нас все з тобою вийшло, Танюша. Тобі дякую за довіру.
Бачу Петра Шолтеса. А ваша дружина тут? Де Ґабріела? Ви знаєте, якби хтось хотів мене зараз покритикувати, то, повірте, найчорнішу критику я би сприйняв спокійно, бо таку критику, як від Ґабріели, я ні від кого ніколи не чув. Там були і крики, і сльози. Я думав, що мені треба буде з 4-го поверху евакуюватися. Я пам’ятаю, я встиг сказати, що мені дуже приємно, що мої фотографії настільки вражають людей. Далі я нічого не пам’ятаю. Дуже радий, що ви тут. Я про кожного міг би сказати щось цікаве. Але дякую вам всім за довіру, бо без вашої довіри сьогодні не була би ця експозиція. І ваші погляди не були би такими цікавими».
Олександра Гаркуша, видавець:
«Мені дуже було цікаво з Мішею Дороговичем працювати. Надзвичайно цікава людина. Чесно кажучи, мені було трошки моторошно і страшнувато позувати. Він мені запропонував – я двічі відмовлялася, не хотіла позувати. Але він мене все ж таки примусив. У нас було декілька варіантів фотографій. Але Міша сказав, що мене він хоче саме з книгою сфотографувати у відділі стародруків університетської бібліотеки. Фотографія вийшла випадково. У нас була дуже довга фотосесія, було декілька вдалих фотографій. Міша вміє розслабляти людину, він має неймовірне почуття гумору. І коли я дійшла до тієї кондиції, що я вже зовсім розслабилася і почала гратися в руках збільшувальним склом, він каже: «Стоп, ось цей кадр – це те, що я шукав». І вже потім ми побачили схожий кадр у Сальвадора Далі, але ми про це не знали, це була чиста випадковість, просто так вийшло. І взагалі мені з Мішею дуже приємно працювати. Тут всі гарні портрети. І душевні. Він дійсно лікує душу, витягує з дна на поверхню щось цінне, душевне. Але моя улюблена фотографія – це фотографія Ференца Семана».
Тарас Табака, художник:
«Це була дуже несподівана мить, бо Михайло передзвонив спочатку Оксані, а потім нагрянув із усім цим просто у майстерню, це було неочікувано. А з другого боку, ми з ним багато проговорили. І він зробив ще нам з Оксаною серію фотографій, просто зараз їх не показуємо (маємо від нього такий презент). І що найбільш основне, що я виніс із цієї виставки, це – усі наші закарпатці. Це – наша харизма, наша історія від молодших – до старших, те, чим закарпатці відрізняються, можливо, від інших. Мене це дуже розчулило. Це у мене чисте полотно. Я сказав йому: «Давай не будемо займатися стандартними постановками». Зробили кілька пробних знімків. Йому дуже подобається моя палітра, як у мене фарби розкидані. Але це було би трішки не по-моєму, притягнуто за вуха, бо це для мене просто робоча така обстановка і це не зовсім те, про що я хочу промовчати. Тому я сказав: «Дивися, маю чисті полотна натягнуті, давай спробуємо так». Він мене нагнув до того, щоб я зняв сорочку, у нього це виходить, він уміє переконувати. То такий був дуже цікавий досвід. Я думаю, що він буде продовжувати цю роботу з людьми, саме з типажами, щоб очі людей, їхні жести, внутрішній світ – а це все калейдоскоп наш, закарпатський. Це є дуже важливо.
Михайло Фединишинець, журналіст:
«Так однозначно не можна сказати, що це була мить, оскільки (ви не повірите, можливо, це вас трошки здивує) це вибрана фотографія з-понад 350 кадрів. Я дав Михайлу повну волю робити зі мною, що він вважає за доцільне. Тобто це його композиція. Коли він прийшов до мене у кімнату, він так мене побачив. Дуже так тактовно упродовж години він мене фотографував у трусах, а далі сказав через годину: «Так, знімай труси». Я тут повністю оголений, можливо, трошки скований, але загалом я цією фотографією задоволений. Особисто я. Я не знаю, як Михайло до неї, але якщо він її обрав, значить, і він. Якщо дуже деталізувати, я би міг півгодини говорити, бо тут – мій життєпис. Тут закодоване моє життя. Я – надзвичайно віруюча людина, переконаний, що Бог існує всюди (я – прихильник філософії Канта, що Бог присутній всюди, от зараз він слухає, контролює). І тому ця фотографія народжена, можливо, ще навіть 19 серпня 1994 року – я її відчув на собі.
Про Захід
В рамках Гранту від Національної асоціації медіа та Internews
