В ужгородських лікарнях нині лікуються поранені бійці з усієї України. Жителі міста навіть не здогадуються, як їх багато, адже хлопці часто не можуть покинути стіни своєї лікарняної палати місяцями, тобто є «невидимими» для городян. Тож «Про Захід» хоче познайомити своїх читачів із пораненими захисниками, котрі лікуються на Закарпатті. А почнемо з 31-річного Дениса Досужого, котрий дуже чекає можливості виїхати на реабілітацію за кордон, бо понад усе мріє знову стати на ноги. Денис лежить в одній із палат хірургічного відділення Ужгородської центральної міської клінічної лікарні ось уже два місяці. За цей час Ужгород він не бачив навіть із вікна – піднятися, спершись на лікоть, йому дуже боляче. Про те, аби сісти, поки й не йдеться. І все ж Денис сповнений оптимізму і готовий до тривалої реабілітації – іншого вибору, каже, просто не має.
Опускати руки бійцю не дозволяє характер, вироблений багатьма непростими життєвими ситуаціями. Денис – сирота, з шести років після смерті батьків виховувався зі сестрами у будинку-інтернаті в Херсоні. Армія йому імпонувала, тож після строкової служби він заключив контракт і служив у 22-му окремому мотопіхотному батальйоні. З того часу покинув армію лише один раз, але потім знову повернувся – зрозумів, що ця робота йому підходить найбільше. Участь в АТО та спеціальній операції не змінили його думку. Нині Денис каже: порівнюючи АТО з повномасштабною війною, розуміє, наскільки тоді було простіше, адже ситуація хоч і була небезпечною через обстріли, все ж мала певну стабільність. Штурмових дій тоді не було, війська сиділи на своїх позиціях і не переміщалися.
У лютому 2022 року все докорінно змінилося. Вже за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення бійці зрозуміли, що щось готується, війська мобілізувалися, чогось очікували. 24 лютого Денис Досужий зустрів у селі Клугино-Башкирівка Чугуєвського району Харківської області. Звідти з побратимами виїхав на позиції, аби зупинити наступ на Харків з боку Бєлгорода. У ті дні Денис бачив багато такого, про що волів би забути: спалені машини цивільних, убитих побратимів, жорсткі бої. Перехрестя, на якому вдалося закріпитися, ворог обстрілював нещадно, але хлопці вистояли, не пустили росіян та бійців з псевдореспублік до Харкова. За участь у цих боях Денис Досужий був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Згодом підрозділ Дениса перекинули на Луганщину. Там 31 листопада він отримав перше поранення: позиції хлопців обстріляли з «Градів», кілька осколків прошили Денисові ногу. Коли в лікарні ці уламки з ноги бійця дістали, хотіли віддати Денисові на згадку. Але він їх одразу викинув – не потрібна йому, каже, така згадка. Тоді після поранення він доволі швидко відновився, вже на початку 2023-го року знову був у лавах свого підрозділу, майже на тих самих позиціях, де його поранило.
1 лютого підрозділ пішов на штурм російських позицій у лісосмузі. Метрів за 300 стояв уже ворог, бійці бачили неподалік російський танк. Він вистрілив, потрапивши якраз у той сектор, де знаходився Денис. Нині він згадує, що побачив перед очима розрив снаряда, впав і одразу відчув, що відняло ноги, що він не може поворухнутися. Осколки снаряда посікли хлопцеві все тіло: розірвали кишківник, перебили хребет, поранили бік, ноги. Поранення було дуже серйозним, але евакуювати Дениса побратими до кінця бою не могли – над лісосмугою постійно «висів» ворожий безпілотник, котрий слідкував за переміщенням наших бійців. Побратими в цей час намагалися стабілізувати Дениса, не давали йому втратити свідомість. Минув деякий час (Денису наразі важко зрозуміти, скільки саме часу), поки його вдалося вивезти у польовий шпиталь. Навздогін автівці, що вивозила Дениса, стріляв танк і працювали міномети, але їм вдалося вирватися. Весь цей час Денис був при свідомості, хоча спина нестерпно боліла. Коли доїхав до шпиталю і медики почали розрізати на ньому одяг, вже не міг терпіти і попросив лікарів «вирубити» його, ввести анестезію.
Прийшов до тями Денис вже у Харкові, в реанімації. Там йому провели дві операції на хребті, витягали звідти металеві уламки. Скільки було тих уламків – Денис не знає, не в тому був стані, аби таким цікавитися. 7 лютого його перевезли до Києва, там провели ще дві операції. Звідти перевезли до Львова, а через три дні – вже до Ужгорода. В місцевій лікарні боєць лежить уже майже два місяці, оговтується від оперативних втручань, потроху займається фізкультурою, має сеанси масажу. Він досі не відчуває нижньої частини тіла, але лікарі кажуть, що прогнози оптимістичні й Денис зможе стати на ноги, якщо пройде якісну реабілітацію. Про німецькі клініки, де реабілітологи творять дива, боєць чув чимало, тож дуже сподівається, що заявка, подана до Міністерства оборони, буде прийнята і він теж зможе поїхати за кордон, аби знову навчитися ходити.
«Моя найбільша мрія – стати на ноги, – каже Денис. – Друга мрія – мати донечку, а третя – придбати житло для своєї сім’ї».
Цікаво, що поруч із бійцем зараз постійно перебуває його колишня дружина Юлія. Поранення Дениса примирило колишнє подружжя, тож вони знову вирішили бути разом. До слова, Юлія теж служить у ЗСУ, тож незабаром мусить повертатися до роботи з надією на те, що Денис зможе виїхати на реабілітацію і з упевненістю, що він успішно боротиметься за своє здоров’я. Бо такий вже він, каже, є – справжній боєць.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
