Минулого тижня ми розповідали читачам про те, як одягалися місцеві модниці та модники у кінці ХІХ століття та у першому десятилітті ХХ століття. Нині ж перенесемося у 1910-1920-ті роки – період, який характеризувався значними змінами в європейській моді. Пов’язано це було з багатьма чинниками: Першою світовою війною, боротьбою за права жінок, захопленням східною культурою тощо. Саме в цей період у Європі почали творити дизайнери Поль Пуаре, Маріано Фортуні, Коко Шанель та інші.
Одяг та взуття
Великий поштовх у модних тенденціях стався після Першої світової війни у 1918 році. Повоєнне десятиліття увійшло в історію як «ревучі двадцяті» (англ. Roaring Twenties). Це був час економічного підйому, коли Європа ставала на ноги після війни. «Втрачене покоління», що повернулося з війни, намагалося надолужити згаяне і проживало життя в суцільних розвагах.
Радикально змінюються мода і стиль одягу, настає розквіт джазу і арт-деко, радіомовлення охоплює все більші простори, кінематограф отримує звук і перетворюється на масовий вид дозвілля і окремий вид мистецтва. Воєнний час справив надзвичайний вплив на жіночий світогляд. Поки чоловіки воювали, жінкам доводилося виконувати чоловічі обов’язки і освоювати нові професії. Після війни представниці прекрасної статі не захотіли відмовлятися від свободи і самостійності, тож саме у 1920-х рух емансипації здобув надзвичайні перемоги. Багато жінок продовжували працювати, а політична і економічна свободи змінили спосіб життя, визначивши моду ХХ століття. Жінки стали курити привселюдно, ходити в театри і ресторани без обов’язкового супутника – чоловіка, коротко стригтися і носити одяг в чоловічому стилі – клубні піджаки і смокінги, сорочки та краватки, закриті туфлі на кшталт чоловічих черевиків.
До Ужгорода теж дійшли тогочасні модні тенденції. Серед тих, хто наслідував нові віяння в одязі та стилі, була одна з жінок відомого художника Адальберта Ерделі – Магдалина Сливка, яка пізніше стала дружиною митця.
Нова роль жінки знайшла вираження у дещо гротескному образі «а ля гарсон» (як хлопчик), що отримав свою назву завдяки модному роману В. Маргеріта «Ля Гарсон». Героїнею цього роману була нова жінка – з короткою стрижкою і хлоп’ячою фігурою, котра прагнула зробити кар’єру і відмовлялася від традиційних сімейних цінностей заради вільного кохання. Тепер модним вважалося поводити себе вільно – відкривати ноги і руки, користуватися яскравою косметикою, привселюдно курити, керувати автомобілем і робити кар’єру.
Оголені ноги вимагали не менш скрупульозної уваги до взуття. Одна з найпопулярніших моделей жіночого взуття 1920-х років – туфельки на стійкому каблучку з перетинкою, що прийшли разом із танцювальної модою. Крім витончених туфельок з костюмами і пальто було дуже модно носити так звані «російські» чоботи із застібкою-блискавкою. З ними змагалися попередники сучасних рейтузів – шотландські гетри, які доходили довжиною до колін. Окремо варто виділити вечірні туфлі, які стали яскравими, помітними, з багатим декоративним оздобленням. Як і одяг, взуття можна було пошити на замовлення. Тим же, хто не міг собі цього дозволити, пропонували широкий асортимент уже готових виробів.
Зачіски та головні убори
Приблизно до 1910 року жіночі зачіски були широкими, з вузлом або пучком волосся на голові, для якого часто використовували накладне волосся або підбиття. Опісля ж 1910-го зачіски стали простішими, пучок або вузол опустився нижче, а волосся на скронях збивалося над вухами.
Прагнення до емансипації, сексуального розкріпачення найбезпосереднішим чином позначилося на довжині волосся. Оскільки довге волосся завжди вважалися ознакою жіночності, коротка зачіска спочатку викликала неоднозначну реакцію. На початку ХХ століття коротку стрижку можна було зустріти тільки у дітей, а з початком Першої світової війни жінки поступово відмовлялися від хитромудрих зачісок, на створення яких йшло багато часу й ресурсів.
Геометричний чубчик закінчувався рівно над бровами, підкреслюючи очі. З боків розташовувалися невеликі завитки, змочені і прикріплені до щоки, закриваючи вуха. На задній частині шиї волосся вистригали у конічній формі. Стрижка боб-каре створювалася за допомогою професійних методів і не потребувала щипців або шпильок. Найбільш фривольними вважалися короткі стрижки з проділом не по центру. Модниці 1920-х років здебільшого воліли фарбуватися в радикальний чорний.
На початку ХХ століття модистки демонстрували дивовижне розмаїття, майстерність і досвід у створенні головних уборів – від капелюхів без полів до капелюхів з великими прямими полями з соломки, оксамиту з кінським волосом, мереживом, тюлем або шифоном, оброблених газовими вуалями, стрічками, трояндами, пір’ям страуса. Приблизно до 1905 року капелюхи з полями середнього розміру носили зсунутими вперед, тоді як токи (капелюхи без полів) – на потилиці. До кінця десятиліття ті, хто сліпо слідував моді, носили величезні капелюхи, що створювали ілюзію страшенної диспропорції з тілом.
Витончені риси стрижки «під хлопчика» потребували зовсім інших головних уборів. Спеціально під нові короткі стрижки у 1908 році створено капелюшок-клош, авторства Кароліна Ребу. У 1920-х такі капелюшки користувалися великою популярністю. В якості матеріалу використовували валяну шерсть, що слугувала відмінною основою для декоративного оздоблення. До вечірньої сукні одягали головні пов’язки, прикрашені плюмажем або розетками. Літній капелюшок-клош виготовляли з соломки. Втім, у 1920-х існувало безліч різновидів химерних капелюшків, що робилися з різних матеріалів. Модні головні убори оброблялися декоративними чи атласними стрічками, квітами, розшивалися стразами. Капелюшки прикрашали також пір’ям, брошками і капелюшними шпильками.
З появою довших спідниць і більш м’яких ліній до кінця 1920-х років волоссю дозволили бути довшим. До 1928 року зачіски укладали хвилями на маківці з завитками на потилиці: кілька кілечок іноді укладалися на лобі.
Косметика
На початку ХХ століття в моді, як і раніше, залишалася аристократична блідість. Представниці знатних родин намагалися ретельно доглядати за шкірою і уникати прямих сонячних променів. Засмага вважалася ознакою нижчих верств суспільства і асоціювалася з роботою на землі. У догляді популярними залишалися креми для обличчя, в якості тоніка користувалися лимонним соком. Тяжіння до природного макіяжу, характерне для ХІХ століття, не втрачає своєї актуальності і на початку ХХ-го. Вважалося, що макіяж пристойної жінки повинен бути непомітним на обличчі, тож вони в основному обмежувалися пудрою і рум’янами. Для догляду за шкірою жителькам нашого краю пропонувалися різноманітні креми.
Для тих, хто дбав про своє волосся або бажав змінити його колір, косметична індустрія також пропонувала широкий вибір засобів. Придбати усе це можна було у так званих дроґеріях (господарсько-косметичних магазинах) або аптеках.
Далі буде.
Спеціально для Про Захід Василина Палинчак-Кутузова, Діана Штерр, за матеріалами фондових зібрань Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького
