Ще перед початком російського вторгнення в Ужгороді різко зросла зацікавленість курсами першої допомоги. Люди зрозуміли, що не мають достатньої кількості знань стосовно того, як діяти у критичних ситуаціях, тож почали у соцмережах шукати тих, хто такі знання може дати. Нині Маріанна Кожанова (багато хто знає її за дівочим прізвищем Глагола), тренер «Школи першої допомоги» Закарпатського товариства Червоного Хреста України, щодня проводить тренінги, навчаючи закарпатців, як правильно діяти у різних ситуаціях, як надати допомогу, не зашкодивши тому, хто її потребує. Чому це так популярно сьогодні, хто приходить на заняття та як на них записатися – розпитував «Про Захід» і рамках цикл історій “Простір без війни”.
– Маріанно, чи має нині пересічний українець достатньо знань для надання у разі потреби першої допомоги?
– Ні, не має. Хоча я часто чую від людей, що їм це і не потрібно, бо вони, мовляв, проходили курси першої допомоги у школі чи університеті. Вони не розуміють, що їхні знання давно застаріли, адже європейський стандарт першої допомоги оновлюється кожні два-три роки – так само ми маємо й оновлювати свої навики. З того часу, як ми навчалися у школі чи університеті, життя дуже змінилося – змінилися і способи надання першої допомоги. У нас цього розуміння нема. Навіть лікарі не оновлюють стандарти. Тому, коли потрапите у критичну ситуацію і будете кричати: «Лікаря! Допоможіть», не факт, що той лікар, який отримав фах у 1970-80-х, зможе грамотно надати вам першу допомогу.
– Чому так?
– Думаю, це пережиток радянського часу. Ми вважаємо, що це нам не потрібно, що хтось інший повинен це знати, а не я. Допоки у нас усе добре, ми заробляємо, піклуємося про власний добробут і не задумовуємося над тим, що нам робити і як діяти, коли щось станеться. Ми не звикли думати і планувати наперед. Ми живемо сьогоднішнім днем.
– За кордоном інакше?
– Так, там розуміння власної безпеки є більшим, люди готові навчатися і витрачати свій час, аби опанувати знання, які колись можуть їх врятувати. Вони більш відповідальні у цьому питанні. Але буває, що країни до цього приходять лише після пережитих страшних подій (як це відбувається у нас зараз). Наприклад, мене навчали тренери з Вірменії, де питанням надання першої допомоги серйозно зайнялися після руйнівного землетрусу 1988 року. Тоді було багато людських жертв, а під час ліквідації наслідків землетрусу не вистачало робочих рук, аби допомогти всім, знайти постраждалих. Тож було поставлено питання ребром: аби ми вчимо людей рятувати самих себе, або ми втратимо велику кількість життів через те, що людина не спроможна надати собі та іншому потерпілому першу допомогу.
Мої тренери з Вірменії були суперпрофесіоналами. Вони так фахово подавали інформацію і так впевнено трактували всі свої дії, що тоді, у 2011 році, я дуже серйозно перейнялася ідеєю навчити наших людей азам першої допомоги. До речі, цікаво, що участь у тому навчанні брали переважно українські лікарі, але приблизно половина з них не змогла отримати тренерського сертифікату – у них просто не вийшло без використання медичної термінології, своїми словами донести простим людям інформацію, як потрібно діяти в тій чи іншій ситуації.
– Ви за фахом теж лікар?
– Так, я теж лікар, але мені вдалося отримати цей сертифікат і стати тренером «Школи першої допомоги» при Червоному Хресті. Однак тоді, у 2011 році, в Ужгороді було дуже важко знайти охочих отримати знання з першої допомоги. До 2013 року мною було проведено всього кілька тренінгів, до яких долучалися в основному наші червонохрестівці.
– Коли це змінилося?
– Під час Революції гідності. Тоді українці вперше бачили, як біля них гинуть люди, а допомогти їм не могли, не знали як. Коли до порятунку підключилися загони швидкого реагування Червоного Хреста, всі побачили, наскільки ефективною є робота в команді,яка вміє надавати першу допомогу. Після того по всій Україні люди почали більше цікавитися навчанням, а ми почали зі свого боку все більше популяризувати ці знання: проводили безкоштовні майстер-класи, намагалися привернути до проблеми увагу на площах міста, під час масових заходів тощо. Згодом відкрили платну «Школу першої допомоги», почали запрошувати людей пройти майстер-класи. Цікаво, що дуже активними у той час були вагітні жінки і молоді матері, за кількістю таких групи ми були лідерами в Україні.
– Чи казали вам потім, що ваші заняття справді врятували комусь життя?
– Звичайно! І такі випадки мене найбільше надихають. Якось одна з тих молодих мам зустріла мене і розповідає: «Уявляєте, наш малюк вдавився, чоловік розгубився і не міг поворухнутися, а я згадала, що ви мене вчили, і двома хлопками вибила з дитини сторонній предмет». Інший випадок трапився у слідчому ізоляторі, працівників якого я також навчала. Там один із в’язнів перерізав собі кровоносні судини, але охоронці спрацювали дуже чітко на попередження кровотечі, наклали пов’язку. А коли прибула «швидка» і лікар побачив пов’язку, спитав тих охоронців: «Ви – лікарі?». Задля такого результату хочеться працювати ще і ще. А якось я проводила кількаденний тренінг, і на четвертий день наш слухач якраз ішов на заняття, коли побачив людину з нападом епілепсії. Потім він нам розповідав: «Я вже паличку з дерева не ламав, голову йому не тримав, зуби не вибивав, а зробив так, як ви нас вчили, і хворий буквально за півтори хвилини прокинувся, встав і пішов».
– А ви потрапляли в такі ситуації, коли доводилося самій когось рятувати?
– Знаєте, так цікаво: я потрапляла в такі випадки, коли ще не була тренером. Після закінчення медичного факультету одного разу я намагалася привести до тями людину з епілептичним нападом. Хоч я тоді вже була кваліфікованим медиком, моїх знань не вистачило для того, аби діяти правильно. Я сама себе тоді наразила на небезпеку, результатом були прокушені чотири пальці руки. Нині я завжди розказую на заняттях про цей випадок і прошу не робити так. Але тепер, коли я маю знання і завжди готова, нічого такого зі мною чи з оточуючими не трапляється. Я це пов’язую з тим, що завжди ношу з собою рятівний круг – набір для першої допомоги: водичку, пару рукавичок і клапан для серцево-легеневої реанімації.
– Нині майстер-класи з першої допомоги ви проводите щодня. І щодня є купа бажаючих їх відвідати.
– Так, ажіотаж почався ще 21-22 лютого, коли почали говорити про можливий воєнний стан. Тоді спохватилися усі, подумали: а якщо війна, а що я буду робити, якщо мене поранять абощо? Люди почали питати у соцмережах, де пройти курси першої допомоги, а у відповідь їх почали спрямовувати до мене. На своїй сторінці у «Facebook» я написала, що ми можемо займатися, але потрібне приміщення (у Червоному Хресті тривав ремонт і потрібних умов не було). На цей заклик відгукнулося дуже багато підприємств та установ, нам для занять почали пропонувати приміщення і бібліотеки, і Падіюн, і заводи, і навіть кафе. З 23 лютого ми почали цикл безкоштовних майстер-класів, не зупиняємося досі. Іноді до нас приходять 20 осіб, а іноді – 150.
– Скільки часу триває таке навчання?
– 2-2,5 години. Звісно, це дуже мало, за цей час ми встигаємо опанувати тільки базу без практики. Це просто чіткі вказівки людям, як себе поводити в різних ситуаціях, базові знання за принципами першої допомоги. Для того, аби пройти повний базовий курс, потрібно більше часу – як мінімум, 6 годин. За цей час людина може отримати знання з серцево-легеневої реанімації, дій під час повної і неповної дихальної непрохідності, при кровотечах, ранах, опіках, втраті свідомості, інсульту, епілепсії тощо. Додатково варто опрацювати методи фіксації різних видів травм кінцівок. Ну, і попрактикуватися, звісно.
– А зараз, в умовах війни, ми повинні мати додаткові знання чи достатньо базових?
– Треба розрізняти два варіанти надання допомоги: узоні бойових дій і в зоні безпечній з доступом швидкої допомоги. В зоні бойових дій людина повинна мати навички тактичної медицини. Я проводжу нині такі тренінги для бійців територіальної оборони, прикордонників тощо. Заняття з тактичної медицини – це зовсім інше, там ми навчаємо, як врятувати себе у випадках, коли поблизу нема медиків, лікарні, коли нема доступу до води та перев’язувальних матеріалів. Для цивільних ми проводимо курс першої допомоги (зараз часто використовують слово «домедичної», але це неправильно). Тобто принципи одні: може бути кровотеча, опік, перелом, але можливості надання допомоги інші, відповідно і діяти треба інакше. Тому я рекомендую проходити спершу базовий курс, а потім уже, якщо комусь цікаво і треба, курс тактичної медицини, де розбирають випадки воєнного часу. Якщо ви будете мати базові знання, вам буде легше орієнтуватися у великій кількості нової інформації з тактичної медицини. Тоді й складеться той пазл, який дасть людині можливість надати собі допомогу майже в будь-якій критичній ситуації. Майстер-класи завжди у нас закінчуються словами: «Ваша безпека – передусім, якщо вам загрожує небезпека і хтось потребує вашої допомоги, піклуєтеся в першу чергу про себе, а потім надаєте допомогу іншим».
– А ще ваші майстер-класи завжди закінчують оплесками…
– А знаєте, чому? Бо люди на кінець заняття відчувають себе, як у плащах Супермена. Вони себе почувають набагато впевненіше і вже рвуться когось рятувати. Я жартую, що наші слухачі виходять із занять на вулицю і одразу шукають очима «жертву», шукають, кому би допомогти.
– То як можна дізнатися про розклад і місце занять?
– Розкладу у нас нема, надто вже насичений зараз графік. Я можу запланувати заняття, а потім мені телефонують військовослужбовці і просять терміново провести тренінг з тактичної медицини. То я, зрозуміло, мушу надати інформацію в першу чергу тим, кому вона терміново зараз потрібна. Бо завтра хлопці поїдуть і такої можливості не буде. Якщо ви хочете дізнатися, коли і де будуть заняття, заходьте на мою сторінку у «Facebook»(посилання), там я завжди виставляю свіжу інформацію.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
В рамках Гранту від Національної асоціації медіа та Internews
