Якщо на початку повномасштабного вторгнення маскувальні сітки в Ужгороді плели багато де, то нині цією надзвичайно важливою справою займається все менше людей на буквально кількох локаціях: у Падіюні, в Совиному гнізді й у дворі багатоповерхового будинку на вулиці Добролюбова (якщо когось забули, просимо нас пробачити). Сьогодні розкажемо про останню, де мешканці кількох навколишніх будинків організували плетіння сіток, облаштувавши під рами старі опори для вибивання килимів – пам’ятаєте такі раніше стояли чи не в кожному дворі? Як створили цю сусідську ініціативу та скільки людей приходить плести сітки – розповіли «Про Заходу» маскувальні волонтерки.
Тетяна Пашко є матір’ю молодого військовослужбовця, котрий от уже п’ятий рік воює на сході країни. Вона дуже добре знає, наскільки важливими й потрібними на лінії фронту є маскувальні сітки, чула чимало історій про те, як вони рятували техніку та життя бійців. Тим більшим є здивування Тетяни від того, що так мало людей в її районі долучаються до сусідської ініціативи – плетіння сіток. Сама вона плете вже майже два роки: спершу ходила у фойє ректорату на площі Народній, а коли пункт там закрили, приходила у вихідні до Падіюну. Та оскільки ходити далеко від дому було важко й довго, Тетяна у липні цього року запропонувала організувати плетіння сіток просто неба у дворі свого будинку.
«Організували ми це удвох із сусідкою, педагогом Габріелою Павлівною Євич, – розповідає пані Тетяна. – Домовилися з волонтерами з Падіюну, що вони надаватимуть нам матеріали, а ми їм віддаватимемо натомість готові сітки. Потім вони наші шматки розміром 9х6 метрів сплітають в одну величезну сітку, яку передають військовослужбовцям. От лише я сподівалася, що на нашу ініціативу відгукнеться більше людей, що приходитимуть з усього району ті люди, кому важко ходити в Падіюн.
У липні цього року сусід збив нам у дворі рамки, ми почепили на них сітки і почали плести. Спочатку щовечора збиралося близько 10-15 жінок. Ми думали, що з часом про нас дізнається більше сусідів і кількість помічників буде зростати. Але сталося навпаки – людей приходить усе менше, як правило 5-6. Дехто взагалі почав обходити наш двір стороною. Найбільше нас тут було, коли сусід нещодавно привіз 15 працівників заводу «Jabil». Вони нам, звісно, дуже допомогли, ми вдячні за це. Але було одразу зрозуміло, що з їхнього боку це одноразова акція».
Тетяна Пашко каже, що з 20 липня не було й дня, коли ввечері у дворі не плів хоча би один волонтер. Кожного вечора жінки з цього двору виходять попрацювати хоча би на годинку. На ніч сітки залишають висіти на рамі, навіть під дощем. Хоча вже подумовують над тим, що доведеться незабаром переносити свою волонтерську майстерню з вулиці до теплішого під’їзду. Плетіння вечорами триває до 21:00-22:00. Дівчата стоять і сидять, розповідають одна одній рецепти, історії, хтось виносить смаколики: домашні булочки, вареники, піцу.
Пригощати дуже любить пані Меланія. Каже: «Я вже воювати не піду, але хочу чимось допомогти – тому плету тут. Коли визираю з вікна і бачу, що дівчата плетуть, то мене совість починає мучити. Тоді виходжу і я, хоча тяжко мені спускатися і підніматися».
До плетіння у цьому дворі долучаються, на жаль, лише жінки старшого віку. Молодь не приходить зовсім, іноді допомогу пропонують діти. Найстаршою серед волонтерок є 88-річна пані Надія, котра зізнається, що насправді її звуть Анастасією Палинською-Ластівецькою. Жінка проживає в Ужгороді з 2021 року, переїхала сюди до сестри. Влітку вона проходила двором і побачила сітки, які заплітали два хлопчика. Вони розповіли пані Надії, що вечорами сюди приходять працювати жінки – так 88-річна волонтерка долучилася до сусідської ініціативи. Працювати стоячи їй було важко, тож коли зайшла розмова про те, що треба долучитися до плетіння маскувальних костюмів-чугайстрів, залюбки погодилася – адже робити їх можна вдома.
«То важка і дрібна робота, я би порівняла її з вишивкою, – розповідає пан Надія (Анастасія). – Треба бути дуже уважною, не можна про любов думати – бо треба уважно дивитися, чи ти в правильну клітинку вплела (тонкі стрічки треба у шаховому порядку вплітати), чи нічого не випустила, чи поміняла кольори, чи добре затягла. Бо як зблудиш, зробиш помилку, переробляти дуже важко».
Волонтерка каже, що сідає працювати вже з самого ранку, після сніданку. Іноді й до другої години ночі плете, якщо не спиться – та разом із тим вважає, що працює повільно. Попри це лише за останні два тижні пані Надія виготовила 15 акуратних частинок для чугайстрів. Одного вечора навіть неабияк налякала волонтерок, коли виринула з темряви двору, одягнувши на себе готовий костюм. «Я роблю, що можу», – каже вона й додає, що спинятися не має наміру.
Те ж саме кажуть інші волонтерки, котрі вже готуються переходити до зимового – білого – варіанту маскувальних сіток. «Як можна зараз бездіяти? Адже в нас – війна, – каже ініціаторка сусідського руху Тетяна Пашко. – Я не розумію, як можна жити в Україні й не цікавитися війною. Іноді стає дуже прикро за наших людей, котрим усе байдуже. Із двох величезних багатоквартирних будинків до нас приходять 5-6 жінок старшого віку. Молодим людям це взагалі нецікаво. Мені здається, що люди на нас дивляться з вікон і сердяться, бо ми їм нагадуємо, що війна триває і наша допомога дуже потрібна війську».
Тетяна Пашко каже, що плести маскувальні сітки під силу будь-кому. Головне – аби було бажання. На сьогоднішній день сусідська ініціатива вже виготовила 33 сітки, які поїхали на фронт і допомагають нашим бійцям. Волонтеркам за їхню роботу дякують рідко, але нещодавно вони отримали найвищу нагороду. Їхнім двором проходив військовослужбовець, котрий був дуже зворушений побаченою майстернею просто неба. Через кілька хвилин він повернувся до жінок із пляшкою шампанського. Поклав її на землю і сказав, що вони навіть не уявляють, яку важливу справу роблять.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
