У перші тижні повномасштабної війни до Ужгорода прибувають переповнені евакуаційні потяги, з них на перон виходять змучені дорослі та перелякані діти. Аж що вони бачать? На пероні їх зустрічає сім’я Мікі та Мінні Маусів! Чого-чого, а такого втомлена втечею та довгим переїздом дітвора аж ніяк не очікувала побачити – і з несподіванки дарувала Ужгороду свої перші заспокоєні посмішки. В ролі Мінні тоді виступала Магдалина Смірнова, Мікі Маусом був її чоловік Віталій. Закарпатка Магдалина та волинянин Віталій познайомилися за кілька років до цих подій, працюючи волонтерами в дитячому таборі, далі волонтерили вже разом. Загалом від початку війни подружжя, яке виховує двох маленьких діток, активно включалося в роботу на різних волонтерських локаціях, нині ж Магдалина більше працює з молоддю ВПО та дітьми з особливими потребами, а Віталій відчуває потребу допомагати пораненим бійцям, котрі проходять лікування в ужгородських медичних закладах. Більше про своє життя та досвід волонтерства закарпатсько-волинське подружжя Смірнових (переважно Віталій) розповіло «Про Заходу».
– Наскільки я знаю, Ужгород для вашої сім’ї – місто не чуже, Магдалина проживала тут до заміжжя багато років. Початок повномасштабної війни застав вас тут чи в Луцьку?
– В Ужгороді. Ми – такі цікаві ВПО, які приїхали до міста у день вторгнення. Приїхали, аби відсвяткувати з рідними день народження Магдалини (воно, до речі, саме 24 лютого). Луцьк того дня бомбили, наші друзі та сусіди дуже перелякалися. А ми тут одразу почали думати, що робити, чим ми можемо допомогти. Одне з перших рішень – на усі кошти з карток придбати речі першої необхідності й засоби гігієни для Обласного соціального центру матері та дитини в Перечині. Друге рішення – на заощаджені гроші купити мікроавтобус для гуманітарних місій. Воно було дуже правильним, бо цей мікроавтобус за рік зробив багато добрих справ: і людей вивозив із Запоріжжя, і тонни вантажу перевіз, і меблі для притулку «Мама і маля», і ще багато чого. Ми не знали, де будемо кориснішими, тому слідкували за соцмережами. Коли хтось писав, що потрібна допомога, ми одразу підключалися. Так перезнайомилися з усіма волонтерськими групами.
– А в Луцьку до війни ви теж були активними волонтерами?
– (Віталій) Я був волонтером ще з дитинства, ходив прибирати у Луцьку зоопарк, завжди відгукувався на щось подібне. З Магдалиною ми в цьому дуже схожі, давно горимо потребою щось робити на користь. Коли я їздив волонтером у дитячі табори, друзі з мене завжди сміялися: «Ти так ніколи не одружишся, якщо будеш по дитячих таборах їздити». Але саме в таборі ми з Магдалиною і зустрілися. У 2017 році я їздив на Донеччину з допомогою від німецького благодійного фонду, працював аніматором для тамтешньої малечі. Також у Луцьку я кілька років був волонтером ГО «Даун-синдром».
– Віталію, а хто ви за професією?
– Навіть важко мені сказати, бо я хотів стати або богословом, або медиком. На богословському я навчався, певні медичні навики отримав на курсах першої домедичної допомоги від «Червоного хреста» (маю навіть сертифікати), але заробляв я ремонтами приміщень. Магдалина має фах медсестри, працює в Ужгородському онкодиспансері.
– У вас є громадська організація, яка має назву «Рух 323». Це про березень 2023-го?
– Ні, ця громадська організація була створена значно раніше березня 2023 року. Проживаючи в Луцьку і намагаючись робити щось корисне, ми часто зіштовхувалися з тим, що маємо підключати ГО для співпраці з тими ж міжнародними фондами. Тому, аби спростити цю співпрацю, у 2019 році ми вирішили створити власну громадську організацію, яку назвали «Рух 323». В цій назві зашифрований біблійний вірш з послання апостола Павла до Колосян 3:23: «І хоч би що ви робили, робіть це від усього серця. Працюйте так, якби ви працювали на благо Господа, а не людей».
– Ви – релігійна людина?
– Так, наша сім’я є частиною релігійної громади Адвентистів сьомого дня. Ми віримо, що за нашою діяльністю стоїть Боже керівництво і знаємо, що повинні допомагати усім, хто потребує нашої допомоги.
– Чула, що ви відкрили невеличкий хаб, де проводите різноманітні заходи…
– Це – справа душі Магдалини, вона назвала цей хаб «Зірочки на землі». Приміщення, яке нам надали для створення інклюзивного клубу, знаходиться на вул. Шпеника, 3. Там ми проводимо різні зустрічі з молоддю, заняття з домедичної допомоги, майстер-класи. Нещодавно організували гарне свято для дітей із синдромом Дауна. Але наша діяльність – набагато ширша. Коли є така можливість, надаємо допомогу Обласному соціальному центру матері та дитини в Перечині, їздили до них, як аніматори. Бували в дитячих будинках, возили допомогу. Магдалина дуже цікавиться проблемою інклюзії. Чимало вимушених переселенців, приїхавши на Закарпатті з дітьми з інвалідністю, не знають, куди вони можуть звернутися, мають проблеми з пошуком потрібних фахівців. Ми би хотіли бути корисними в цьому, бо для нас ця проблема є близькою: в Луцьку я працював волонтером з «сонячними дітками», наша подруга має таку дитину.
– Але ви, Віталій зараз активно допомагаєте й іншій чудовій ініціативі – «помогаторам», котрі дбають про поранених військовослужбовців.
– Так, це чудова ініціатива волонтерки Вікторії Суліми. Дівчата готують для поранених щось смачненьке, а я їм допомагаю привезти усе до лікарень, завантажити, розвантажити, рознести їжу, воду.
– Віталію, а як сприймають вас поранені бійці? Чи не боялися ви почути від них докори за те, що ви – тут, а не в армії?
– Я вже не вперше чую таке запитання, хоча, чесно кажучи, до того навіть не задумувався над тим, що поранені можуть сприйняти мою допомогу негативно. Я не ховаюся від армії, ще рік тому став на облік у військкоматі. А дівчатам-«помогаторам» дуже потрібні помічники-чоловіки, бо носити важкі речі вони самі не можуть. Морально ця робота теж дуже важка, особливо, коли ми відвідуємо нейрохірургію, де лежать «важкі» хворі. Але ми завжди намагаємося посміхатися хлопцям, підтримуємо, як можемо. Одного разу звернув увагу на двох хлопців, які взагалі ні до чого не проявляли інтерес, задавалося, були в глибокій депресії. Наступного дня приїхав додатково, воду привіз і спробував з ним поговорити. Не знаю, чи це подіяло, та мені здалося, що трохи відволікти їх вдалося. Саме тоді в «помогаторів» з’явилася ідея поставити у палати пораненим телевізори – аби вони відволіклися від важких думок і спогадів. Для того, аби ми, волонтери, могли правильно спілкуватися з пораненими та людьми з посттравматичним синдромом, «Рух підтримки закарпатських військових» влаштував навіть спеціальні курси. Це дуже корисно, адже нам хочеться приносити допомогу і радість, а не шкоду.
– Чим важлива для вас робота з «помогаторами»?
– Мені здається, вона важлива з багатьох аспектів. Ви ж розумієте, що нагодувати поранених – це не головне. Смачна домашня їжа – це більше вияв уваги, піклування, спосіб подякувати бійцям. Цікаво, що серед поранених є хлопці, котрі кажуть, що їм так подобається Ужгород, що після війни вони хотіли би тут оселитися. Однак ці поранені насправді міста й не бачили, бо навіть не відходили далеко від свого лікувального закладу. Тобто їм сподобався Ужгород через людей, в тому числі й через нас. Я це зараз сказав, і, знаєте, зрозумів, що сам залишаюся досі в Ужгороді через людей, через оту неймовірно дружню атмосферу, яка тут є і яка дає відчуття потрібності.
Також є культурна складова. Наші дівчата-«помогатори» завжди роблять для поранених хлопців щось із місцевої кухні, показують їм, розказують. То деякі страви хлопцям так сподобалися, що вони вже їх замовляють. На Різдво, пам’ятаю, дівчата кутю приносили, то багато хто питав, що це таке. Також ми на концерти поранених возимо, вистави з ними відвідуємо.
– Віталію, Магдалино, а є у вас плани на післявоєнне життя? Чи ще не думали про це?
– Поки що ми залишаємося в Ужгороді, відчуваємо, що тут потрібні наші волонтерські руки. А про дальші плани ще серйозно не думали, хоча є у нас мрія придбати будинок в якомусь гарному тихому місці й облаштувати там інклюзивний або реабілітаційний центр, де могли би відпочивати й навчатися батьки з дітьми з особливими потребами. На жаль, ми часто зіштовхуємося з тим, що людей не вистачає на довгострокові волонтерські проєкти. На одноразові акції можна залучити волонтерів, але надовго залишаються лише найбільш віддані. Ми дуже сподіваємося, що культура волонтерства в Україні буде розвиватися. Адже разом і з добрими намірами ми зможемо зробити набагато більше.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
