Цікавитися історією своїх населених пунктів стає модно – доказом цього є все більша кількість різноманітного контенту, що розповідає про невідомі, маловідомі чи забуті сторінки життя наших міст і сіл. Невеличкому містові Перечин у цьому завданні допомогли відомі ужгородські актори театру, котрі майже два роки поспіль працювали над відеопроєктом «Історії Перечина».
Цей проєкт є результатом співпраці комунального закладу «Краєзнавчий музей міста Перечин» з угорським містом Нодьечед. Аби відвідувачі музею могли легко поринути у світ історії, у виставкових залах демонструватимуть короткі відео, що розповідатимуть про ту чи іншу сторінку з життя Перечина. До виготовлення відеосюжетів запросили команду акторів, режисерів та технічних фахівців Закарпатського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені братів Шерегіїв.
Режисер-постановник, заслужений артист України Михайло Фіщенко розповів «Про Заходу», що втілення проєкту в життя почалося ще до повномасштабного вторгнення.
«У команді, яка взялася за проєкт, були я, тоді ще актор театру Рудольф Дзуринець (з того часу він уже відслужив, а тепер виконує обов’язки директора нашого театру) та оператор Крістіан Сайлер. До нас звернулися, бо ми є професійними акторами, режисерами, маємо досвід роботи в кіно та доступ до костюмів і реквізиту. Спершу нашу команду запросили у краєзнавчий музей Перечина, де провели екскурсію. Мушу визнати, для нас було абсолютно неочікувано, що маленький Перечин має таку цікаву історію! Тоді нам запропонували для роботи близько 15 цікавих тем, з яких ми мали обрати й опрацювати 7. В результаті мали вийти 7 відеоробіт тривалістю близько 5 хвилин кожна. А це не так просто за 5 хвилин розкрити сюжет, показати певні документальні факти, наповнити напівхудожніми елементами з історичною відповідністю тощо. Нам, як акторам і режисерам, хотілося показати живу цікаву історію. Відповідно відібрали ми ті історії, до яких було більше матеріалу», – розповідає Михайло Фіщенко.
На початку 2022 року проєкт довелося поставити на тривалу паузу, але згодом роботу поволі відновили. Кожна серія готувалася дуже ретельно: режисер збирав матеріали, готував сценарій, який у Перечині обговорювалася, корегувала й затверджувала комісія з місцевих фахівців. Лише тоді приступали до зйомок.
Перша серія «Історій Перечина» вийшла найдовшою – вона розповідає про сумні події березня 1939 року, коли угорці заарештували у Перечині вісьмох молодих юнаків, котрих підозрювали у співпраці зі січовиками Карпатської України. На виїзді з Перечина у напрямку Ужгорода їх розстріляли – усе це описане у п’єсі «Кривавий березень» місцевого драматурга Івана Козака. «Відео вийшло потужне, ми навіть відправили його на участь в одному фестивалі (не будемо про подробиці, поки не знаємо результатів). До участі в зйомках залучили молодих студентів, котрі чудово зіграли заарештованих перечинців», – зауважує Михайло Фіщенко.
Друга серія розповідала про залізничну аварію, що трапилася неподалік Перечина, біля села Ворочова, у роки Першої світової війни. Коли відео опублікували у соцмережах, з коментарів виявилося, що про цю історію мешканці Перечина не знали зовсім, для багатьох це було відкриттям. «Якщо коротко, то 12 квітня 1916-го поїзд, що віз угорських військовослужбовців на відпочинок після участі у боях, з’їхав з колії. З розтрощених вагонів під час рятувальної операції дістали 36 мертвих та 144 важкопоранених чоловіків. Рятував військовослужбовців лікар Йозеф Новак, причому ми спочатку думали, що йдеться про головного лікаря міської лікарні Ужгорода Андрія Новака й лише потім виявили, що зі спільного в цих лікарів було лише прізвище, – веде далі Михайло Фіщенко. – Для зйомок ми довго шукали відрізок колії без електричних стовпів і проводів. Поки знімали, нас побачили машиністи локомотива, які, певно, дуже здивувалися, що ми у незрозумілій військовій формі бігаємо по коліях з медичними ношами. Вони про це доповіли диспетчерам, після чого до нас прибігли сваритися якісь жіночки. Це дуже добре, що порядок на залізниці так захищають, але процес зйомки вони нам неабияк ускладнили».
Третя історія відеопроєкту була про Павла Яцка – директора перечинської школи. Він був видатним освітянином, учасником «Просвіти», товаришем Августина Волошина. «Про нього ми мали достатньо інформації, фотографій, навіть підібрали актора Дмитра Гнатюка, схожого на молодого Павла Яцка, обігравши цю візуальну схожість. Знімати у Перечині було важко, бо сучасне місто заполонило все навкруги, історичної забудови без вивісок і сучасних втручань майже немає, тож ми знімали в Закарпатському музеї народної архітектури та побуту. А закінчили серію кадрами вже сучасної перечинської школи, в якій добре знають про постать свого колишнього директора Павла Яцка», – ділиться враженнями Михайло Фіщенко.
Четверта історія розповідає про храми Перечина. Точніше, розповідає про них закадровим голосом легендарний листоноша Федір Фекета, якого зіграв Рудольф Дзуринець. Листоноша мандрує Перечинщиною, бачить людей різних національностей і віросповідань, заходить до різних церков. Акцент знімальна група хотіла зробити на тому, що всі ці люди протягом довгих років і багатьох поколінь проживали в мирі й розумінні одне з одним.
П’ята історія проєкту згадувала Йозефа Шнайдгена, улюбленого кондитера Перечина перших повоєнних десятиліть. Мабуть, найбільше коментарів у соцмережах було саме до цієї історії. Люди писали, що їхні мами та бабусі працювали у Шнайдгена, згадували смак його тістечок, ностальгували. Михайло Фіщенко каже, що історія життя кондитера дуже вразила групу, адже йшлося про чоловіка, котрий втратив після війни свій бізнес, змушений був їздити працювати до Перечина, бо в Ужгороді не міг знайти роботу, і не зрадив цьому містові навіть тоді, коли його запросили працювати до Москви. Відео вийшло справді гарним і теплим, отримало чимало схвальних відгуків.
Шоста серія була про Перечинський лісохімічний комбінат, точніше про початок його історії, бо загалом вона здалася знімальній групі такою потужною, що у 5 хвилин вони її вмістити не змогли би. Свого часу хімічний завод Бантліна дав великий поштовх для розвитку Перечина, сприяв збільшенню населення, розширенню території, зведенню церков і навчальних закладів. Відеоробота, присвячена цьому підприємству вийшла більше подібною до історичної довідки, однак художній елемент у ній також є – глядачі можуть побачити, як брати Бантліни могли обирати місце для зведення підприємства.
Остання, сьома, відоробота розповідає про будівлю, в якій нині працює ресторан «Кантіна». Михайло Фіщенко розповідає, що це було цікаве історичне місце, де працювала кредитна спілка, швейна майстерня, стоматологія, кантина (у давні часи так називали невеличку таверну, де зупинялися подорожні) – словом, воно виконувало для перечинців важливу функцію. Володів будівлею єврейський підприємець, в якого радянська влада відібрала бізнес.
Наразі усі сім відеоробіт уже завершені. Знімальна група задоволена результатом, каже, що це був дуже цікавий досвід, відмінний від роботи в театрі (адже в театрі, як каже Михайло Фіщенко, можливості сказати «стоп» і зняти ще один дубль актори не мають). Перечинцям, судячи з відгуків, результати проєкту теж сподобалися, а найголовніше, що багато хто дізнався щось нове про своє місто, зацікавився його історією. Відеороботи вже можна переглянути в експозиціях краєзнавчого музею Перечина. А хто не може потрапити до залів цієї установи, матиме змогу поринути в історію міста, переглянувши відео на сторінках музею у соцмережах.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
