Регіональні Новини Соціум

Голодний стіл: як українці виживали за страшних часів

Читачі “Про Заходу” вже звикли – щотижня публікуємо чергову статтю про кулінарні хитрощі та рецепти від закарпаток. Однак, цього тижня страви особливі, такі, які ми не рекомендуємо повторювати і з тих часів, які, в жодному разі, не дай Бог пережити ще раз. Спогади про голод, коли кожна зернина була на вагу золота. Ми попросили наших друзів та читачів, які мають коріння з центральної та східної України, поділитися своїми трагічними сімейними історіями. І хоч старші люди переважно прагнули їх забути, усе одно кожна родина береже цю гірку пам’ять.

Сурогатні страви часів Голодомору

Цей однойменний розділ у Вікіпедії неймовірно страшний, його важко читати. Виживання в умовах продовольчої диктатури було надскладним, а в деяких регіонах майже неможливим. Люди від голоду вимирали не те, що родинами, а селами. Аби врятувати своє життя вони змушені були порушувати найсуворіші природні табу, як от їсти залишки здохлих тварин, вбивати лелек і журавлів – символів добробуту українців або навіть збожеволівши, вдаватись до канібалізму. Команда Музею Голодомору до Дня Пам’яті створила соціальний проект. Його мета не лише розповісти про способи виживання, а змусити кожного усвідомити, відчути весь масштаб жорстокого злочину проти нації.

«Кухня» Голодомору вражає. Господині і за цих умов добирали смаки, щоб було поживно і хоч трошки смачно. З кропиви готували «хліб» та «оладки», пекли паляниці. З квітів акації і залишок кукурудзи варили кашу, з лопухів ліпили котлети. Взимку під снігом шукали жолуді і перетирали їх на борошно, потім змішували з кукурудзою. З цього, а також з лушпиння картоплі та з тирси пекли коржики, примовляючи: «З голоду і дрова їстимеш». Гілки вишні запарювали для узвару, а юшку варили з жаб та слимаків. Попит на котяче та собаче м’ясо зробив домашніх тварин ринковим товаром, з їх голів готували холодець…

«Відрубаєте мені голову, якщо там пшениця, а як картопля – відрубаєте собі»

Ужгородець Олександр Волосянський добре пам’ятає розповіді своєї бабусі Варвари з райцентру Кагарлик, що на Київщині. «Під час Голодомору 1932-33 р. її сім’я вижила, харчуючись кормовими буряками, закопаними в полі, які дивом комуністи не знайшли. Взимку, вночі вони діставали буряки і варили їх. Бабусі було лише два роки, усі розповіді – спогади її мами. Серед них й історія про шість мішків з зерном. Закопали мішки вночі, а до ранку все вкрило снігом. Того ж дня до прабабусі прийшли з перевіркою, зокрема і представник з сільради. Штиками вони почали проколювати землю і натрапили на місце, де була пшениця. Прабабуся переконувала, що там лише трохи картоплі для весняної посадки, однак комісія не відступала. І тоді жінка вдалася на вчинок відчаю: вона сама запропонувала розрити. «Відрубаєте мені голову, якщо там пшениця, а як картопля – відрубаєте собі», – сказала вона представнику сільради. Чоловік подумав, махнув рукою і пішов геть. Це і врятувало родину з шістьма дітьми».

Забирали навіть посуд, щоб не було в чому готувати їсти

Болюча сімейна історія ужгородки Софії Будник. «Про голод 1933-року мені розповідала бабуся Олександра. Ці події відбувалися у с. Троща Чуднівського р-ну Житомирської області. Завжди розповідала особистий дитячий спогад: батько приходив додому з колгоспу, ховаючи за пазухою, те, що вдалося винести. За ним в хату прибігали голодні діти з вулиці і просили дядька Йосипа дати і їм щось поїсти. Крім моєї баби, у хаті було ще двоє дітей. І бабця казала, що батько завжди спочатку давав чужим дітям, а своїм лишав так, щоб можна було вижити. Бабусі було лише 6 років, тому більшість її історій з голодних часів – з того, що розповідала її мама. Бабця показувала хату (навпроти тої, де вона жила), з якої зникли діти. Кістки їх пальців потім знайшли у грубі… Бабця рідко розповідала про це, казала, що то була велика біда. А ще згадувала хату баби Варки під річкою, де вдалося вночі у ямі сховати буряки. Цим і харчувались. Казала, що забирали навіть посуд, щоб не було в чому готувати їсти. Коли бачили дим з комина, приходили з перевіркою. З бабою ми ходили до її двоюрідної старшої сестри, то від неї почула про подвійну стіну у хаті. Її мурували ночами, як схрон для зерна».

Продзагони забирали усе від «малоросів» на «нужди Поволжія»

Ужгородка Анастасія Лещенко теж береже страшні історії від своїх пращурів з Черкащини. «Прадід – Семен розповідав: у 29-му році, в період «колективізації», у людей відбирали все. На той момент в нього вже було 3 дітей (22, 24 та 28 р.н. відповідно). Бабка завжди хвалила його, казала, що варив вареники кращі за неї і за всіх хазяйок разом узятих. Наша родина розділила гірку долю більшості українців. Новостворені «продзагони» відбирали у «малоросів» харчі на «нужди Поволжія», бо там неврожай трапився. В 31-му забирали, якщо діти бігали і шукали колоски на полі (після роботи комбайна), – то наглядачі могли і застрелити. Тому дітвора це робила по-пластунськи, щоб знайти хоч щось. В Голодомор у прадіда Семена і бабки Дорки народилося ще 2 діток, 30 і 33 року, але обом не судилося вижити…»

Свідоцтво про народження прадіда Семена

Старші вижили завдяки тому, що прадід робив на колгоспному складі. Він у кишені штанів зробив малесеньку дірку, розміром з горошину, куди засипав жменю зерна. Воно падало в чоботи і, якби зерно знайшли при обшуку, діду б загрожував розстріл. Зернята вдома дробили в ступці і варили кашу. Також від нього почула і про закон «Трьох колосків». Якщо знайдуть в когось три колоски з поля – смерть. Багато людей сходили з розуму і їли своїх дітей. Другий голод моя родина пережила уже в 1947-му. Дід Микола і бабка Віра – обох їх родин торкнулось це горе. Розповідали, картопляні шкірки збирали і в середині зими варили заморожені. А навесні збирали лободу (бур’ян) і пекли з неї оладки. Звичка змітати крихти зі столу рукою і їсти їх – залишилась у бабусі на все життя. І завжди нам – малим внукам, казала, що то великий гріх крихти ганчіркою змітати зі столу і викидати», – поділилася спогадами Анастасія.

Зліва прадід Семен, а справа старший син, дід Льоня

Найпоживнішою стравою був відвар “дичок” з грибами

Ужгородка Ірина Павлич розповідає, що у дитинстві в маминому селі вчилася поважати хліб і їжу на столі. «Дідусь Іван рідко зачинав цю тему, завжди лиш про один шматок хліба говорив. На момент голоду в сім’ї було десятеро дітей і той шматок хліба він вкрав вночі з родинного столу, але так боявся цього гріха, що до ранку не з’їв, сховав і все життя згадував потім цей вчинок. А прапрадіда Семена в 1933 році розкуркулили, забрали всю худобу, землю і заарештували. Він помер від голоду в 1933 році у в’язниці в м. Звенигородка. Бабуся Марія розповідала, що в той рік було багато грибів і відвар диких яблук “дичок” з грибами був найпоживнішею їжею. Варили кору липи, ще могли знайти паслін – з роду томатів. А коли вже було зовсім сутужно, голодні люди повзли до заводу (в селі був цукровий завод), там відходи виробництва зберігали в малясових ямах. Маляс – густа, чорна, смердюча суміш – люди мокали в нього листочки і смоктали. Там і помирали… Мама каже, що коли питали батьків – що таке голод, ті відповідали: “Коли вічно голодний, а навкруги все, що можна було з’їсти, чи переробити – все вже з’їли… Всюди порожнеча», – розповіла пані Ірина.

«Здати в колгосп треба було усе, вирощене вдома»

Чимало історій нам написали наші читачі у соціальній мережі Фейсбук. Кожна з них просякнута горем і болем. Покоління, що пережило голод уже майже відійшло. Нащадки цементують в пам’яті обривки спогадів для історії. Людмилі Мандзич залишили такий: «Якщо порося догодовували до 50 кг, то зразу ж різали і вночі здирали шкуру, щоб, хоч на свята зварити борщик на шкурі. Навіть не обсмалювали, аби ніхто не побачив. Бо її треба було здати в колгосп, як і все вирощене вдома. Я пам’ятаю, якщо в бабці випадково випав з рук шматок хліба, вона його цілувала і хрестила. Страшні часи. А другий мій дід помер від голоду на Кіровоградщині вже після війни, в 1947 році (хоча всім було заборонено про це говорити, і ми довго не знали причини його смерті)», – розповіла пані Людмила.

Про повоєнний голод згадує і Вікторія Лис-Хамаза. «Мій батько розказував, що голоду 32-33 їх родина на Житомирщині не зазнала. Проте, голод після ІІ-ї світової 47-року, він добре пам’ятає, бо мав 11 років. Їли сорочині яйця, гнилу картоплю та суп із підошви кирзових чобіт».

Тетяна Іванченко написала, що маленькою її бабуся ходила пішки від Золочева до Харкова, просити хліба. «Йшли вздовж залізничної колії. Щось збирали, щось випадало з вагонів. За це могли вбити. Бабусі пощастило».

Бабуся Соломії Манохіної згадувала, що їли усе, аби вижити. «Казала, що робили муку з жолудів, і коржики з неї. Ще з’їли вся живність, не було жодного равлика чи мушлі в річці. Їли лободу, кропиву. З них готували суп чи коржі. А вже в війну, прадід притяг замерлу тушу вбитого коня. Люди гидували, а мої їли і так виживали».

Завдання більшовицької влади – знищити вільних селян

Чимало страв годували з лободи. Галина Тарапата розповідає, що лобода дуже корисна і рання весняна зелень, а на Львівщині ще зовсім нещодавно з неї варили “волоцюгу”. «Така була політика партії. За п’ять колосків могли в тюрму посадити, чи в Сибір заслати. На винищені села завезли «насєлєніє» з Росії. Селяни розуміли, що земля завжди прогодує, то ж і відстоювали свої права на землю. Завданням більшовицької влади стало знищення вільних селян», – прокоментувала пані Галина.

Бабуся Тетяни Ривак-Гимон розповідала, як на Житомирщині її батько ховав головки сиру в лісі, щоб люди з села мали що їсти. «Працював на сільському сирзаводі, а сир весь віддавав владі. Що вдавалося приховати, тим і допомагав односельчанам».

Голодний український стіл це не тільки бур’яни, залишки з полів та свійські тварини. Канібалізм – те, що вбивало українську душу. Про це складно писати, але це наша історія, яку намагались стерти разом зі свідками. Історію, яку замовчували, на щастя, не вдалося.

Я зібрала усю цю лиху «кулінарку» воєдино в пам’ять про тих, кого забрав страшний голод. І сьогодні ми з родиною запалимо свічку та покладемо на підвіконня окраєць найсмачнішого українського хліба для мільйонів заморених душ… Доєднуйтесь!

Підготувала Вікторія Жуйко, спеціально для “Про Заходу”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

+ 31 = 34