Втрачений Ужгород: історія перукаря Йожефа Шека (Фото)

У “Втраченому Ужгороді” ми вже розповідали про місцевих перукарів. У міжвоєнні часи їх в Ужгороді працювало доволі багато, причому більшість були чоловіками. Про одного такого голяра і перукаря розкажемо й нині. Звали його Йожефом Шеком (угорською – Scheck József), і була це людина з багатьма талантами і захопленнями.

Професія Йожефа передалася йому від батька Ґустава Шека – той теж був перукарем і все життя успішно працював у Берегові. Йожеф народився там же у 1905 році, мав молодшого брата Ласло, з яким разом навчався, а потім і працював. По завершенні школи Густав Шек обох своїх синів взяв до себе у перукарню. Навчалися там хлопці три роки, причому, як згадував Йожеф, перший рік лише підмітали з підлоги волосся, на другий рік – вже змогли доторкнутися до інструментів, а на третій, коли вивчили “теорію”, нарешті приступили до практики.    

Йожеф (з правого боку), Ласло та їхня мама Ірма

Коли брати нарешті закінчили навчання і отримали дозвіл на роботу, Йожеф залишився у Берегові і працював поруч із батьком Ґуставом. А от Ласло з 1928 року їздив по всьому краю, працював то у Рахові, то у Сваляві. Чому врешті обоє братів Шеків приїхали до Ужгорода – нащадки не знають. Можливо, очікували, що у місті легше буде знайти роботу, а, може, хотіли спробувати працювати самостійно, без батькової допомоги і протекції.

Йожеф (крайній з правого боку) біля будівлі Ужгородської гімназії

Першим у середині 30-х років приїхав до Ужгорода Йожеф. На той час молодий перукар не мав капіталу для того, аби відкрити власну справу, тому найнявся на роботу в перукарню, яка працювала на тодішній вулиці Рашина (нинішній Корзо). У радянські часи в тому приміщенні знаходився магазин “Гарнізонний універмаг”, який люди називали просто “воєнторгом”.

А от у довоєнні часи, як розповідає син перукаря Йожефа Шека, Августин Шек, саме там працював його батько. У сімейному архіві збереглася фотографія тодішнього місця роботи Йожефа Шека. Сам він зображений з правого боку, стриже білявого хлопчика, котрий гортає журнал чи велику книжку. Інший перукар на фото – брат Йожефа, Ласло, котрий у 1937-му також переїхав до Ужгорода.

Інтер'єр перукарні вражає: полотна з пейзажами на стінах, дзеркала, меблі з рядом різноманітних пляшечок. Клієнти сидять на дерев'яних стільцях з сидіннями, які оберталися. Перукарі працюють у білих халатах, з-під яких видніються краватки. У такому одязі вони виглядають радше, як лікарі – забезпечені і охайні, але такою вже була тодішня вимога до голярів. Щодня до них бритися приходили поважні особи, тож біля них голяр теж мав виглядати відповідно. Хоча навіть із бідним на вигляд клієнтом перукар мусив поводитися дуже шанобливо. У радянські часи така манера представників “старої школи” вважалася принизливою, ніби плазуванням перед панами. Але шанобливе ставлення до клієнтів не було плазуванням, це вважалося нормою у спілкуванні, незалежно від статків людини.

Коли клієнт приходив до Йожефа Шека, той його шанобливо зустрічав, проводив до стільця, накривав білою тканиною, голив або підстригав, далі обов'язково брав товсту щітку зі щітинками з м'якої кінської гриви і ретельно обтрушував зістрижені волосинки з шиї та одягу клієнта. Одного разу син перукаря, тоді ще маленький Августин Шек, бачив, як один клієнт сварився, що більше не прийде стригтися до Йожефа, бо йому волосинки за комір потрапили і колють. Тобто, вимоги до перукаря були високими, обслуговування мало бути ідеальним, інакше клієнт більше не повертався. А це було найгіршим для перукарів, кожен із яких, як правило, мав своє коло постійних відвідувачів.

Після того, як клієнт ішов, Йожеф Шек мусив швидко прибрати своє робоче місце. Він обов'язково підмітав з підлоги волосся і ставив дезінфікувати бритву. Як згадує Августин Шек, його батько брав шматок змоченої чимось марлі, ретельно протирав лезо, а потім ставив бритву у скляну банку зі ще якоюсь рідиною. Звідти бритву ще на деякий час переставляв у білий фарфоровий горщик, де теж була якась рідина. Лише після такої потрійної дезінфекції Йожеф заново нагострював лезо об шкіряний ремінь.

Йожеф Шек не був найвідомішим перукарем Ужгорода, але його добре знали і любили. Він був освічений, не дуже говіркий, вмів слухати клієнтів, вдома розповідав, що за день, навіть не виходячи з перукарні, дізнавався про усі новини і плітки міста. Клієнтів у Йожефа бувало так багато, що він навіть пообідати додому не встигав вийти. Обід щодня йому приносив хтось із синів, їв же перукар у перервах між роботою у маленькому приміщенні за шторою, яка відділяла службову зону від зали, де приймали клієнтів.

До речі, одружився Йожеф майже одразу, як приїхав до Ужгорода. Саме тут він познайомився з простою дівчиною Анною Телекі, котра приїхала до Ужгорода з невеличкого словацького містечка Кральовски-Хлмец.

Працювала вона служницею в одній єврейській родині, яка проживала на тодішній набережній Палацького (нині – Православна набережна). У тому ж будинку знімав квартиру Йожеф Шек. У 1938 році вже дорослі, свідомі і самостійні Йожеф та Анна побралися і разом оселилися у трикімнатній  квартирі на цокольному поверсі будинку по вулиці Йокаї (нині – Руська). Там у них народилися двоє синів: у 1939-му – Йожеф, а у 1941-му – Ґустав (Августин).

Не можна сказати, що життя цієї сім'ї було безтурботним і багатим. Простий перукар Йожеф заробляв нормально, грошей вистачало на життя, але не на заснування власної справи. Він був людиною економною, навіть хобі мав такі, які міг собі дозволити. Так, однією з найбільших пристрастей Йожефа була філателія. До кінця життя він назбирав кілька товстенних альбомів з найрізноманітнішими марками, листувався з колекціонерами зі всього світу, обмінювався з ними і годинами роздивлявся свої збірки. Також у вільний час Йожеф вишивав гобелени, а ще  чудово грав на скрипці. Іноді знайомі музиканти запрошували його та брата Ласло, котрий грав на саксофоні, попрацювати на весіллях.

Хоча, якщо говорити чесно, вільного часу Йожеф мав зовсім мало. Він прокидався дуже рано для того, аби ще до роботи обслужити вдома кількох постійних клієнтів. Для цього мав на кухні спеціальне крісло, в якому брив сусідів, котрі мали прийти на роботу вже свіжопоголеними. Ввечері, після виснажливого робочого дня на ногах, Йожеф теж часто мав домашні замовлення. Як правило, приходили до нього жінки, котрі йшли у ресторан чи у гості, приміром, і хотіли мати свіжу зачіску. Тоді Йожеф нагрівав на кухонній плиті металеві щипці, з допомогою яких робив жінкам модні локони. Процедура ця у ті часи була не дуже безпечною, бо занадто сильно розжарені щипці могли й спалити волосся. Тому свою зачіску жінки абикому не довіряли.

Будинок на вулиці Руській (у центрі), на цокольному поверсі якого проживала сім'я Шеків

Анна Шек з подругами біля вікон своєї квартири

Роки Другої світової війни минули для сім'ї Шеків в Ужгороді спокійно. Але і вони від неї врешті постраждали. Забудова вулиці Руської та набережної у ті часи не була такою щільною, як зараз, тож коли угорські та німецькі військові, відступаючи з Ужгорода, підірвали залізничний міст (нині на його місці стоїть транспортний міст біля Підзамкового парку), вибухова хвиля докотилася навіть до напівпідвальної квартири Шеків на вулиці Йокаї. Був ранок, Йожеф якраз виходив з двору на роботу, коли почувся сильний вибух і невідома сила просто відкинула його до стіни сусіднього будинку. Анна у ту хвилину якраз розкачувала тісто на кухні, аж раптом на неї полетіло скло з розбитого вибуховою хвилею вікна. Уламки впали просто на тісто і руки молодої жінки. Рани були такі глибокі, що все в кухні було в крові, а Анна ще довго потім ходила зі страшними шрамами. Вікна тоді, до речі, повилітали не лише в їхньому будинку, а і в усіх сусідів.

У нових повоєнних реаліях життя сім'ї Шеків не дуже змінилося. Коли замість перукарні у приміщенні на Корзо відкрили магазин військторгу, Йожефа перевели працювати до іншого приміщення. Так, був він перукарем у будівлі нинішнього МРЕМУ на площі Жупанатській, потім працював на нинішній площі Петефі, а звідти перейшов на роботу у маленьку перукарню на вулиці Мукачівській.

Цікаво, що в ті часи раз на тиждень Йожеф мусив йти у казарми на нинішній вулиці Другетів, де цілий день підстригав і голив військових. Йожеф був не з тих людей, хто ностальгував за старими часами й казав, що раніше йому жилося краще. З приходом радянської влади він нічого не втратив, мав роботу, його сім'ї виділили більшу квартиру на подвір'ї того ж будинку (нині – № 6 по вулиці Руській), де він жив раніше.

Майже до самої смерті Йожеф працював у перукарні на Мукачівській, аж поки його роками навантажені ноги не відмовили. Йому було важко не те, щоб ходити, а навіть стояти. Тож улюблену роботу довелося покинути, а через кілька років, у 1975-му, одного з перукарів “старої школи” не стало.

Нині будинок у дворі на вулиці Руській вже не належить сім'ї, у колишній перукарні на Корзо продають годинники, а гострими небезпечними бритвами вже майже нікого не голять. А от у дітей та онуків перукаря Йожефа Шека досі є його інструменти, і вірте чи ні, але ножиці, якими ще у 30-х роках підстригали ужгородців, досі ріжуть краще, ніж будь-які сучасні.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”