Осінь в Ужгороді – це завжди повінь. Велика вода може прийти у жовтні чи листопаді, іноді дочікується навіть грудня, але приходить щороку – і це те, що є незмінним здавна. Ми навчилися з цим жити, навчилися від цього захищатися, але іноді природа вирішує показати свій норов на повну силу. Багато хто з ужгородців добре пам'ятає повені 1992 та 1998 років. Тоді, у жовтні та листопаді, після спекотного літа та сухої осені полилися рясні дощі, в результаті чого рівень річки Уж піднявся так стрімко, що в Ужгороді “плавав” весь район біля Падіюну та стадіону “Авангард”. Але сьогодні ми розкажемо вам не про це, а про події далеких 1920-х років минулого століття, коли жовтень так само став для Ужгорода та багатьох його мешканців нещасливим.
Отже, уявіть собі спокійний осінній Ужгород 1926 року. Через сильні зливи у горах у суботу, 23 жовтня, невеличкий Уж чомусь дуже стрімко перетворився на бурхливий нестримний потік, який понісся вниз. Між Кострином та Перечином річка знесла цілих три залізничних моста. У Кам'яниці потік знищив робочий міст, яким користувалися при зведенні споруди гідроелектростанції. Повінь зі страшною силою налетіла на Ужгород о 21.00 суботи. Рівень річки, яка тоді була значно повноводнішою, піднявся, за даними однієї газети на 3 метри, а за повідомленнями в іншій – на 3,66 метри.
Першим під водою опинився міський (нині – Підзамковий) парк. Його залило повністю аж до нинішньої вулиці Шумної, знищивши стадіон і тенісні корти спортивного товариства “UAC” (“Ужгородський атлетичний клуб”). Далі вода розлилася початком Радванки та районом Ужгорода, який називали Болотиною (нині це початок вулиць Української, Гагаріна та прилеглих до них). Десь там працював ветеринарний бактеріологічний центр земського воїнського управління, який теж опинився під водою. У газетах цей пошкоджений об'єкт дуже виділяли, мабуть, ця структура відповідала за здоров'я коней у війську, а тому була для нього вкрай важливою.
.JPG)
Набережна Рошковича (нині – Незалежності) під час повені 1922 року
Непереливки було на Радванці й Болотині власникам приватних будинків, які в основному були зведені з саману. Вода такі будиночки підмивала і зносила особливо легко. Деякі мешканці Болотини і Радванки залишали свої будинки і тікали від все вищої води, а інші залізали на горища у надії, що повінь мине швидко і їхні будинки її витримають. Невідомо, чи брали вони з собою на горище запаси їжі, бо сидіти їм там довелося 48 годин. Ті, у кого ситуація була катастрофічною, і вода діставала вже й до горища, кричали й просили допомоги. Невідомо, чи рятував їх хтось, але газети писали, що на вулиці міста вийшли і поліцейські, і військові, і пожежники. Щоправда, згадували репортери і той факт, що поліцейські, котрі поспішали повідомити ромів на Радванці про евакуацію, застрягли в районі Анталовецької станції малої залізниці і самі потребували допомоги. Станцію вузькоколійки, до речі, теж знесло водою.
Далі потоки бурхливої річки понеслися на залізничний міст (нині на його місці транспортний міст біля Підзамкового парку), який дивом встояв. Оскільки з правого боку тут починається підвищення Замкової гори, повінь з усією силою вдарила по лівому берегу Ужа, на якому нині облаштована Православна набережна. У ті роки набережної ще не було, як не було на тому березі ані Покровської церви, ані єврейської гімназії, ані Ремісничої школи. Лівий берег був значно нижчим, тож повені часто заливали цю територію, яку називали Фюзешем, або Вербником. Цього разу вода дійшла аж до будинків на краю Фюзеша, залила тамтешні подвір'я та зруйнувала спортивний майданчик товариства “UTK”. Один із будинків Фюзеша не витримав стрімкого потоку і впав. Цікаво, що це був великий новий дім на 5 квартир.
.JPG)
Затоплена станція вузькоколійки “Ужгород-Анталовці” під час повені 1922 року
Далі вода ринула до центру міста. Тодішній залізний міст (на його місці нині – пішохідний) удар стихії витримав. Правий берег тоді вже частково був укріплений протипаводкової стіною, тож тут так само постраждав лівий берег. Вода затопила будинки на Кушнірській вулиці (нині це Київська набережна) і частково вулицю Бозош (нині – Толстого). На Малому Ґалаґові, де лише починалися роботи з будівництва урядового кварталу, знесло якийсь “робочий” міст, людей з прилеглих будівель евакуювали.
Мабуть, це була дуже страшна ніч для багатьох ужгородців. Велика вода не відступала, будинки й подвір'я були затоплені, паркани – знесені, домашні тварини захлинулися. В неділю, 24 жовтня, ситуація кращою не стала, вода несла й несла через місто уламки чиїхось будинків, тіла тварин, стовбури дерев. Всього за ці 48 годин в Ужгороді паводок повністю зруйнував дев'ять будинків, одна людина загинула. Кількість затоплених та пошкоджених обійсть навіть не рахували.
Що робили тієї ночі з суботи на неділю люди, котрих евакуювали з власних домівок – невідомо, але вже в неділю в місті розгорнулася велика кампанія з допомоги постраждалим. Для них у поспіху будували тимчасові будиночки, та позаяк за один день забезпечити усіх житлом було неможливо, вулиці міста наповнили люди, котрі просили їжу. Репортер газети “Prágai Magyar Hirlap” описував, як бачив на вулицях жінок, котрі, притискаючи до грудей немовлят, загорнутих в єдину врятовану ковдру, благали дати їм шматок хліба чи ковток молока. Мовляв, поки міська влада думала, як прохарчувати тих голодних людей, до роботи стали єврейська та християнська благодійні кухні, котрі почали готувати і роздавати всім постраждалим гарячу їжу.
На ранок понеділка, 25 жовтня, Уж вгамувався, рівень води швидко знижувався, тож розпочала роботу комісія з оцінки збитків. Газети і тут писали про незадовільну роботу міської влади, бо комісія визнала постраждалими лише 43 сім'ї, іншим компенсації не передбачалися. Спортивні товариства теж не були виключенням, їхні втрати у міському парку та Фюзеші місто готове було компенсувати лише на 25%.
.JPG)
Затоплений Фюзеш під час повені 1922 року. Той паводок був дуже сильним, але не мав для міста таких катастрофічних наслідків, як у 1926-му
На жаль, ми не знайшли фотографій, на яких було би видно наслідки цієї страшної повені, тому використовуємо світлини повені 1922-го року. А як виглядали тоді пошкоджені території, описав журналіст усе тієї ж газети “Prágai Magyar Hirlap”. Через місяць після повені він пройшовся містом, аби побачити, чи відновлюються пошкоджені об'єкти. У міському парку він побачив повну розруху. Прогулянкова доріжка понад берегом обвалилася, “живий” зелений паркан теж закінчувався у водах Ужа, тенісні корти “Ужгородського атлетичного клубу” були замулені, на них лежала сітка-паркан, краєчок стадіону клубу теж був розмитий і точно впав би, якби його не стримав величезний старий платан. На Фюзеші все виглядало не краща: від облаштованого там влітку пляжу й сліду не лишилося, кабінки для переодягання розкидало по всьому берегу. Далі замість кількох будинків виднілися лише фундаменти. Коли журналіст спитав тутешніх мешканців, чи виплатили їм уже допомогу, ті відповіли, що міська влада обіцяла потанцювати і зібрати необхідну суму (це був натяк на те, що в ті часи кошти на благодійні потреби часто збиралися на балах). Велику шкоду завдала повінь відомому вже тоді художнику Дюлі Іясу. Десь на березі річки у Іяса була так звана літня майстерня, а точніше сад, де він писав влітку свої полотна, та невеличкий будиночок, у якому він ті полотна зберігав. Іяс пояснив репортерові, що на місці його саду колись був басейн Ужа, тож вода під час повені там швидко піднялася на півтора метра. Будиночок розвалився, і всі полотна понесло течією.
Слід сказати, що великих проблем ця повінь принесла не лише Ужгороду. Дві доби дорога між Перечином та Великим Березним була під водою, проїхати нею було неможливо. А нижче Ужгорода, у словацькому містечку Міхаловце, річка прорвала захисну дамбу, тож вода розлилася вулицями, підтопила чимало обійсть і нанесла значної шкоди місцевому пивзаводу.
Звісно, Ужгород і до 1926 року часто страждав від повеней. Останнього разу місто топило у 1922-му, але тоді наслідки не були настільки серйозними. А от цей випадок примусив керівництво міста задуматися над берегоукріплювальними роботами. В міській управі розуміли, що краще вкласти гроші в захисні об'єкти, ніж щороку виплачувати постраждалим мешканцям компенсації. Тож уже в листопаді 1926-го почалися обговорення і планування, а головне – пошук фінансування. Як писали в газетах, роботи слід почати негайно, аби весняний паводок не став для міста ще однією катастрофою. Тож біда таки дає всім нам уроки, головне – їх засвоїти, як засвоїв їх Ужгород.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
