Міні-музей врятованих речей: як ужгородець зберігає частинки історії Ужгорода (Фото)

Герой нашого матеріалу – людина не публічна і скромна, тож прізвища свого розкривати не хоче. Ми називатимемо його просто Василь. Він народився в Ужгороді і проживає в будинку, який у 30-х роках минулого століття побудував ще його дід. Саме на подвір'ї цього будинку можна побачити речі, у різні роки врятовані паном Василем від знищення. “Музей” цей хоч і невеличкий, та дуже цікавий, і зараз ми його вам покажемо.

Знак на в'їзді до міста 

Пан Василь показує одну з найцікавіших своїх знахідок – емальований знак. “Якось, близько двох десятиліть тому, прогулюючись в кінці вулиці Тімірязєва на околиці Ужгорода, я побачив під старим парканом напівзакопану в землю металеву табличку, – почав розповідь він. – Було таке враження, що нею закрили дірку в паркані. В очі кинулися чеські букви, тож я підійшов ближче і почав роздивлятися, що це таке. Вийняв табличку з землі, обтрусив і одразу зрозумів, що знайшов щось неймовірне. Це був знак, який колись, очевидно, висів на в'їзді до міста зі сторони села Петровці (нині це вже територія Словаччини).

Він повідомляв, що тут починається Ужгород – місто з радою, тобто самоврядне місто. Перший надпис – так званою “руською” мовою, другий, під ним – державною чеською, а нижній – угорською, от тільки зверніть увагу, що угорською написали не “Ungvár”, а “Uzshorod”, бо це була офіційна назва міста.

Я не міг залишити цей знак і далі гнити у землі, тому забрав його і спробував законсервувати, щоб іржа не розповсюджувалася далі”.  

Огорожа скверу на площі Петефі

Паркан старого обійстя діда пана Василя теж не простий – історичний. Його видно на багатьох старовинних листівках із видами Ужгорода, бо приблизно з 1928 року він відділяв від проїжджої частини сквер на тодішній площі Масарика.

У кінці 80-х міська влада проводила на тодішній вже площі Возз'єднання реконструкцію, тож навколо скверу встановили інший паркан, виробництва молодого і потужного заводу “Турбогаз”. Старовинну огорожу демонтували, особливо з нею не церемонячись. Секції красивого паркану пішли на металобрухт, і лише одну із секцій таки вдалось врятувати.  

Елемент фонтану з площі Театральної

У 60-70-х роках минулого століття на нинішній площі Театральній працював фонтан. Деякі ужгородці вважають, що він був справжньою окрасою центру міста, інші – що жодної мистецької цінності він не мав, до того ж часто не працював.

 “Я маю особливе ставлення до цього фонтану і до площі Театральної, – розповідає пан Василь. – Це було улюблене місце зборів молоді. Мобільних телефонів тоді ми не мали, та й стаціонарні були не в кожного, тому ми знали: як хочеш з кимось із знайомих зустрітись – приходь у вихідні до фонтану. Там було наше перше захоплення рок-музикою, перші транзисторні приймачі, які ми вмикали на повну гучність, розмови, сміх… Ввечері ми любили там сидіти, саме біля цього фонтану.

А тоді місто почало освоювати Комсомольський (нині – Боздоський) парк, і в когось  із керівництва виникла ідея перенести туди фонтан із площі Театральної. У парку досі є на перетині алей така площа у формі кола, і от туди фонтан одного дня перевезли. Як реагували на це жителі міста? Важко сказати, тоді просто не було звички обговорювати рішення влади, тож містяни сприйняли це, як факт. Просто багатьом було дуже незвично, бо площа Театральна одразу стала якоюсь дуже пустою.

Бетонні чаші фонтану, до речі, порізали на шматки, щоб потім скласти на місці. Але роботи чомусь так і не почали. Можливо, стало на заваді те, що потрібно було підвести комунікації, тобто, якась технічна складність виявилася. Багато років елементи фонтану пролежали у кущах, почали заростати бур'янами. Тоді вже було зрозуміло, що нічого з цієї ідеї з фонтаном не вийде. Неодноразово проходячи повз ті елементи фонтану, скинуті на краю алеї, я відчував докори сумління: мовляв, якщо нічого не зроблю, стану співучасником знищення минулого рідного міста. Весь фонтан для нащадків, звичайно, врятувати не мав змоги, але бодай якусь його частинку – так. Вершечок фонтану довелося викопувати майже із землі. Він був досить важким, але я поклав його обережно у рюкзак і забрав додому – як пам'ять про молодість.

Ця частинка фонтану і стоїть на моєму подвір'ї. Іноді старі товариші, коли приходять в гості, просять послухати рок-музику біля цього вершечку – частинки їхньої молодості, частинки колишнього Ужгорода”. 

Табличка Овочевої школи

Ця емальована, доволі сильно пошкоджена іржею табличка теж була знайдена паном Василем в районі “Шахти”. Вона повідомляла про місцезнаходження Овочевої (плодової) школи та гуральні в Ужгороді. Чеська мова свідчить про те, що табличкою користувалися у 20-30-х роках минулого століття, за часів чехословацької Підкарпатської Русі. “Цій знахідці теж декілька десятків років. Я знайшов її на місці нинішньої будівлі кардіоцентру, тож припускаю, що саме на тамтешньому схилі гори і знаходилася колись Овочева школа”, – каже пан Василь.

Що це була за Овочева школа – достеменно невідомо, але можна припустити, що це була якась дослідна ділянка, а, може, город Ужгородської чоловічої вчительської семінарії. Відомо, що семінаристи мали на околиці міста свій город, з якого отримували продукти. Обробляти його допомагали і військові, котрі проживали у військовому містечку неподалік. Якщо взяти до уваги той факт, що неподалік сучасного кардіоцентру у ті часи справді було, і досі є військове містечко (мовиться про військову частину на вулиці Другетів), то можна припустити, що Овочева школа і була тим городом семінаристів.

Підручники Августина Волошина

Старі книжки почали цікавити пана Василя трохи пізніше, десь на початку 2000-х. То був час, коли старші люди, котрі ще зберігали старі цінні бібліотеки, йшли з життя, а їхні діти та онуки, не розуміючи тої цінності, виносили всі старі речі на смітник.

“Час від часу я заходив у пункти прийому макулатури, спочатку з цікавості, а потім вже свідомо з метою врятувати для прийдешнього покоління, і дивився, які книжки там є,– розповідає пан Василь. – Траплялися іноді дуже цікаві екземпляри! Одного разу я знайшов машинописні підручники Августина Волошина: “Загальну педагогіку”, “Логіку” тощо. Можливо, вони належали комусь із учнів Волошина, а пізніше його послідовників, бо в одній із книжок був ще й папірець з надписами чеською мовою та планами окопів. Надписи роз'яснювали, якими мають бути розміри тих окопів. Можливо, власник цієї книжки колись боронив Карпатську Україну.

Пізніше я довідався, що ці підручники Волошина не є якою надзвичайною цінністю, вони були розмножені і зберігаються у багатьох колекціонерів. Але я також розумію, що віддавати такі речі у макулатуру не можна, бо чим далі, тим менше такого роду старожитності будуть зустрічатися.

Хрест на старому військовому кладовищі

Остання з врятованих паном Василем річ стоїть на старому військовому кладовищі на вулиці Тімірязєва в Ужгороді, де поховані вояки, загиблі у Першій світовій війні та військові Чехословацької республіки. Мабуть, ще з того часу над могилами там височів дерев'яний хрест. У 2014 році під час сильної бурі на хрест упало велике дерево.

Стовбур розламав його, тож деякий час основа пам'ятного знаку з каменю та двох залізних шпал пустувала. Одного дня збирачі металобрухту вже почали було викопувати залізні шпали, аби здати їх на металобрухт. Їх зупинив пан Василь, пояснивши, що скоро тут відновлять хрест. Разом із небайдужими товаришами він зробив це, встановивши на старому місці у старий фундамент хрест такої ж форми і таких же розмірів. Табличка на ньому повідомляє, що встановили його на місці пошкодженого хреста часів Першої світової війни.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”