Коли нам говорять про речі від “Тіффані”, то більшості, мабуть, першими спадають на думку коштовності, широко розрекламовані в голівудських фільмах. Натомість засновник бренду “Тіффані” відомий у першу чергу, як вітражист, котрий винайшов нову техніку виготовлення скляних панно та абажурів. Саме в цій техніці майже 15 років працюють в Ужгороді майстри вітражу Сергій та Володимир Ліпаткіни.Розповіддю про їхнє невеличке сімейне виробництво й продовжимо серію матеріалів, направлених на підтримку місцевих підприємців.
Майстерня братів Ліпаткіних знаходиться в старому приватному будинку. Всередині наче потрапляєш у інший світ, бо все навкруги прикрашене вітражами, котрі на світлі виблискують усіма барвами. Тут і вікна вітражні, і абажури ламп, і картини. А на стінах висять ще й фотографії з роботами братів. Першим цією справою почав займатися Володимир Ліпаткін. Вiн проходив навчання у Празi, а потім якийсь час працював у Одесі, оскільки там це ремесло було розвиненим набагато краще, ніж в Ужгороді. Власне, у нас вітражами в техніці “Тіффані” взагалі на той час ніхто не займався. Тому Володимир у 2000-му році повернувся до Ужгорода й разом із братом заснував свій невеличкий бізнес.
“Ми почали працювати у Тетянин день, відтоді вважаємо цю святу покровителькою нашої справи. Починати було важко, бо вітражами ніхто з людей особливо не цікавився, а рекламуватися ми не вміли. Пам'ятаю, коли Володя вперше показав мені, як робиться вітраж, я взагалі нічого не зрозумів. Проблема була ще й у тому, що ніхто з нас не мав художньої освіти. Але згодом брат довів мені, що в цьому ремеслі важлива не стільки освіта, скільки практика. Бо розповісти про елементи техніки можна за 5 хвилин, а от бездоганно все зробити зможе лише людина з великим досвідом”, – розповідає Сергій Ліпаткін.
Однією з перших робіт братів стало оздоблення зали бару “Кактус”. Потім багато вітражних прикрас виготовили для “Астіки”, “Аква-бару”, “Дракона”, а нещодавно оформили вікна пабу “Еган”. Найбільшою за розміром роботою стала вітражна фронтальна ікона, виготовлена для нової церкви в кінці вулиці Гагаріна. Також хлопці багато працювали на приватні замовлення, виготовляючи вітражні вікна, двері, декоративні елементи.
Однак основним видом виробництва для братів на довгий час стали абажури для світильників. На перший погляд, звичайні, вони наче вибухають кольоровим світлом і теплом, коли ввімкнути всередині них лампочку. На диво красиві світильники досить успішно продавалися в кількох ужгородських магазинах, і це при тому, що були досить дорогі. “Наші абажури купують в подарунок і для себе, щоправда, в останні роки все менше. “Подякувати” за це слід китайським виробникам, котрі навчилися швидко виготовляти неякiсне кольорове скло й почали постачати на наш ринок в рази дешевші світильники. Зараз, наприклад, їх дуже багато у великих будівельних гіпермаркетах. Коли я приходжу туди і дивлюся на ті світильники, недоліки одразу так і кидаються в очі: шматочки скла нерівні, спаяні абияк, частки малюнку не спiвпадають, а саме скло якесь тьмяне, неякісне. Але широкий загал різниці, звісно, не бачить. Не дивно, що попит на вітражні абажури ручної роботи в останні роки в рази впав, і ми знову мусимо переходити на приватні замовлення”, – ділиться Сергій.
То як же робиться справжній вітраж ручної роботи? Починати слід з ескізу. Якщо він простий, його малюють самі брати. Якщо ж потрібно втілити у вітражі складні елементи, за роботу береться ужгородський художник Андрій Зубенко. Ескіз переноситься на ватман з допомогою проектора. На цьому етапі важливо, аби малюнок на ватмані вийшов у натуральну величину. Кожен елемент майбутнього вітражу нумерують, а потім ще раз переносять малюнок на кальку.
З ватмана вирізають усі пронумеровані шматочки орнаменту. Кожен шматочок розкладають на склі потрібного кольору й вирізають ручним склорізом такі самі. Оскільки вирізаний шматочок скла зазвичай має нерівні боки, його шліфують, надаючи саме той вигляд і розмір, який потрібен.
Далі кожен з цих шматочкiв скла обгортають спеціальною тоненькою мідною стрічкою-фольгою.
Всі підготовлені шматочки викладаються, наче пазл, на кальку. Коли малюнок готовий, можна приступати до спаювання.
Паяльник розплавлює мідну стрічку, з'єднуючи скельця між собою тоненькою акуратною полоскою. Місця з'єднань протирають спеціальним розчином, а потім “зістарюють” з допомогою патини. Після того, як всі скельця будуть зібрані, виріб обережно перевернуть і повторять процес спаювання з іншого боку. 
Зі склом брати працюють дуже обережно. Воно й не дивно, якщо взяти до уваги, що квадратний його метр коштує від 60-ти до 250-ти доларів. “Скло саме по собі дуже дороге. Раніше ми за ним їздили до Варшави, тепер стало простіше, бо його можна купити у Львові. До долара вартість скла прив'язується через те, що їде до нас аж із США. Воно не фарбується, а робиться кольоровим ще на стадії виливання. Для того, щоб отримати різні кольори, до нього додають окисли металів: для отримання зеленого кольору – мідь, для синього – кобальт, для червоного (воно найдорожче) – золото. При цьому таке скло залишається крихким і, якщо його вдарити, розіб'ється, як звичайне. 
Сергій зізнається: найбільше брати люблять робити ексклюзивні речі на свій смак. “Ті ж абажури робимо в єдиному екземплярі, з багатьох дрібних елементів, через що вони й коштують від 200 доларів за виріб. Якщо ж виконуємо замовлення, то дуже цінуємо, коли нам дають свободу дій. От недавно замовили нам вітражні вікна для бані в російському стилі. Художник намалював нам складні ескізи у стилі російських народних казок, а ми працювали цілий місяць без вихідних по 14 годин на день, аби встигнути виконати замовлення вчасно. Вийшло дуже гарно! Для нас узагалі важливо виконати роботу якісно і вчасно. Ми пробували не так давно розширити виробництво: найняли робітників, а самі вчили їх і керували процесом. 
Та не вийшло. Найманий працівник працює не на себе, а за гроші. Йому не важливо, щоб виріб був ідеальним. Тому доводилося за ними все переробляти. Тоді ми й вирішили, що краще робитимемо й далі все самі. Багато хто думає, що вітражами займатися – це дурнички, мовляв, що там ті хлопці роблять такого – пазли з кольорових скелець складають. Але це кропітка й тонка робота, в якій потрібна акуратність і точність. Не кожен може сидіти цілими днями над тим шматочком скла, підбираючи його, шліфуючи і спаюючи. Думаю, ви й самі це побачили”.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, Про Захід
