Втрачений Ужгород: кладовище військового резервного шпиталю №2 (Фото)

Закарпатські кладовища, на яких останній спочинок знайшли солдати Першої світової війни, – це окрема сумна тема, адже майже усі вони наразі перебувають у дуже поганому стані, маловивчені, занедбані та забуті. А від одного з найбільших таких цвинтарів слідів і взагалі не лишилося. Про нього – кладовище військового резервного шпиталю №2 в Ужгороді – наразі вам і розкажемо.

Про те, що біля ужгородського залізничного вокзалу колись був старий військовий та епідемічний цвинтар, чув, певно, багато хто з читачів. Однак докладної інформації про нього немає навіть у істориків. Ця сторінка історії Ужгорода для повного відновлення потребує ще років праці у архівах, але куди важливішим наразі є відновити пам’ять про цей цвинтар, якого за офіційними паперами просто не існує.

Наступного року в Європі відзначатимуть сторіччя завершення Першої світової війни. Саме до цієї дати ужгородські пошуковці-ентузіасти планують завершити роботу у військовому архіві Праги над встановленням імен похованих на кладовищі резервного шпиталю № 2, а також мріють про вшанування пам’яті цих загиблих встановленням хоча би невеличкого пам’ятного знаку на місці зниклого цвинтаря. Велику пошукову роботу наразі здійснює відомий дослідник історії Першої світової війни та не менш відомий закарпатський хірург Юрій Фатула. У 2016-му ужгородське видавництво “Патент” видало його книгу-дослідження “Полеглих ми так і не поховали…Бойовий шлях 85-го Мараморосько-Угочанського піхотного полка австро-угорської армії. 1914 – 1918”, яка неабияк зацікавила громадськість. Сам же дослідник зацікавився цією темою, шукаючи інформацію про свого прадідуся, загиблого у Першій світовій. Тоді ж вперше і дізнався про зруйнований ужгородський цвинтар, почав збирати про нього інформацію.

Отже, уявіть собі: Перша світова війна в розпалі, кровопролитні бої точаться вже на межі сучасного Закарпаття. Календар “Мѣсяцослов” за 1916 рік писав, що наша бідна Верховина пережила чимало лиха, коли там гриміли канони, літали гранати і страшними атаками билися вояки. Мовляв, від вересня 1914-го російські війська постійно нападали на Карпати. Найперше увійшли в Богдан, Рахів, Бичків і пустилися до Сигота. Та недовго залишалися тут, бо австро-угорське військо їх вибило за Карпатський хребет. Тієї ж осені “маскалъ” (саме таке визначення використовував “Мѣсяцослов”) зайшли до Ужанської долини, але й тут їх відбили мадярські гусари. А взимку прийшло російське військо з великою силою, зуміло зайняти всю Верховину до Волового (Міжгір’я), у Бережанському комітаті всі села вище Сваляви, а в Ужанському комітаті – Люту, Ставне та інші села вище Кострини.

Тобто, майже від самого початку Першої світової війни на той час провінційний невеличкий Ужгород став прифронтовим тиловим містом. Очевидно, спочатку військовим вистачало потужностей стаціонарного лазарету, який розміщувався на території казарменного містечка (нині це військове містечко 128-ої бригади на вулиці Другетів). Однак згодом поранених із лінії фронту стало настільки багато, що довелося на незаселеній території біля залізничного вокзалу звести резервний госпіталь №2. Це були звичайні дерев’яні бараки, певно, з примітивними умовами і зручностями. Біля них, у такому самому бараці, працював ще один шпиталь – інфекційний. Він мав одинадцятий номер. У ньому лікували військових (є відомості, що і цивільних також), котрі хворіли на доволі розповсюджені тоді тиф і холеру.

Смертність від отриманих поранень у часи Першої світової війни була високою. Тих вояків, котрих не змогли врятувати у стаціонарному шпиталі, ховали неподалік – на цвинтарі в кінці вулиці Берчені (біля нинішнього кардіодиспансера). Для тих же, котрі помирали у резервному госпіталі, біля бараків заклали окреме кладовище. За даними дослідника Юрія Фатули, резервний шпиталь приймав набагато більше поранених, ніж стаціонарний. Розміщувався він просто біля залізничних колій, тому туди було зручно переносити поранених, котрих з полів боїв доставляли у тил санітарним потягом. А оскільки поранених у цьому госпіталі було більше, то і загиблих, відповідно, теж. Саме тому кладовище у нинішньому районі “Шахти”, за неточними даними, нараховує близько тисячі поховань вояків Першої світової війни, а от на кладовищі резервного госпіталю №2, за даними, опублікованими 1936-го року у путівнику чеського письменника Ярослава Достала, покоїлося близько 11 тисяч. Якщо вірити цим даним, то саме цей цвинтар в Ужгороді був найбільшим місцем поховання загиблих у Першій світовій війні, адже відомо, що всього на території сучасного Закарпаття поховали більше 20-ти тисяч жертв цієї війни з обох боків протистояння.

Кладовище з 11-тьма тисячами похованих людей мусило бути дуже великим. Де ж саме воно розташовувалося? Багато хто з ужгородців старшого віку пригадує з дитинства його місцезнаходження. Наприклад, корінний ужгородець Арпад Добош розповів, що у довоєнному дитинстві разом з хлопцями грався на кладовищі біля вокзалу. Побачити його можна було вже з перону, а як пройти трохи далі вздовж колій у напрямку Чопа, то добре виднівся високий сірий меморіальний хрест. Аби пройти до цвинтаря, потрібно було перейти колії. Там починався мочар, тобто болотиста місцевість. З боку колій кладовище огороджене не було. Більшість поховань, як пригадує Арпад Васильович, – прості земляні з низькими дерев’яними хрестами. Хрести були різними, за ними можна було розрізнити, якої віри людина тут похована. Наприклад, якщо над хрестом був дашок, який робив верх трикутним, то це означало, що це могила реформатська. Але були серед поховань і дуже доглянуті, впорядковані, з бетонними надгробками і хрестами. Можливо, це були могили старших військових чинів, або такі, за яким доглядали, до прикладу, діти похованого тут воїна. Загалом кладовище було чисте, звичайні ужгородці, навіть не маючи тут родичів, мали традицію приходити сюди 1 листопада, запалювати свічки на могилах. Так само люди приходили на окремий сектор цього цвинтаря, який називався епідемічним. Там з великим пересторогами ховали померлих від інфекційних хвороб, причому старожили згадували, що ця частина цвинтаря є старішою за інші, бо туди у різні часи зносили мешканців Ужгорода, які хворіли на холеру. Так, старі люди розповідали Арпаду Васильовичу, що, бувало, у ями скидали і ще живих, але вже безнадійних хворих, засипали вапном і закопували. Епідемій у часи Першої світової і раніше люди боялися найбільше.

Чільне місце на кладовищі резервного госпіталю займав той самий високий мармуровий хрест-меморіал. На ньому угорською мовою було написано, що тут покояться воїни, котрі загинули у Першій світовій війні. Перед цим хрестом Арпад Васильович пригадує обабіч доріжки два ряди поховань, накритих чорними мармуровими плитами. Судячи зі списку прізвищ на цих плитах, це були братські могили. Від інших старожилів, котрі теж пригадували ці чорні надгробки, доводилося чути страшну версію того, куди вони потім зникли. У післявоєнному Ужгороді точилися чутки, що у 1945-му році, коли на Кальварії закладали Пагорб Слави, чорні плити зникли з кладовища біля вокзалу, а через деякий час такі самі опинилися на вході до Пагорба, обабіч головного входу. Мовляв, якщо колись Пагорб Слави ремонтуватимуть, то обов’язково слід подивитися на зворотний бік цих плит, бо там можуть бути висічені імена зовсім інших воїнів. Але, повторюся, – це тільки чутки.

Інший старожил, ветеран Великої Вітчизняної війни Олег Григорович Самойлович, пригадує цвинтар вже у післявоєнні роки. Попри розповсюджену думку, що це кладовище знищили ще у 40-х роках минулого сторіччя, Олег Григорович пам’ятає його ще на початку 60-х. “У 1961 році я прибув на службу до танкового полку, проживав там у гуртожитку. Старий цвинтар починався одразу за територією полку, навіть був розрізаний навпіл вулицею Лавріщева і простягався далі. Маленькою стежинкою поміж могил було найшвидше дістатися до вокзалу, куди ми часто ходили обідати. Я добре пам’ятаю, що кладовище було дуже велике, але недоглянуте, заросле колючими кущами. Десь з-за них виглядали хрести з “крошки”, десь були прості низенькі дерев’яні хрестики. Чи не пам’ятаю там же дерев’яних бараків? Були такі старі бараки, справді. Тоді у танковому полку ще було власне свиногосподарство, працювали свинопаси. Мені здається, що це свиногосподарство розміщувалося саме у цих старих довгих дерев’яних бараках біля кладовища”, – розповів Олег Григорович.

За його словами, до 1965 року, поки він служив в Ужгороді, цвинтар біля танкового полку ніхто не чіпав. Саме такі дані, про знищення кладовища у другій половині 60-х, має і дослідник історії Першої світової війни Юрій Михайлович Фатула. Йому розповідали, що одного дня військові обнесли територію цвинтаря високим дощатим парканом, тож ніхто не бачив, що саме відбулося всередині. Мешканці навколишніх вулиць чули, як там працювала важка техніка, а вже потім виявилося, що цвинтар зрівняли з землею, а з боку залізниці на утворений пустир завели колію. Вона упиралася у бетонний місток, на який мали заїжджати танки для завантаження їх на залізничні платформи.

На жаль, поки що дослідники не знайшли в архівах жодної інформації про те, коли точно знищили кладовище, чому це зробили і куди вивезли хрести та надгробки. Можливо, документів про таке рішення взагалі не існувало, а, можливо, вони колись таки знайдуться в архівах. Оскільки цілісних списків про похованих на тих чи інших кладовищах часів Першої світової війни не існувало, відновити нині імена всіх, хто знайшов спочинок на цвинтарі резервного госпіталю, дуже важко. Цим і займається вже певний час Юрій Фатула з однодумцями-ентузіастами. Саме вони переглядають картки на загиблих солдатів у електронному зібранні Чеського державного військового архіву у Празі, відбираючи з них ті, де у графі “місце поховання” значиться цвинтар резервного госпіталю № 2 чи епідемічного госпіталю № 11 у місті Ужгороді. Наразі у військовому архіві у Празі таких знайшли близько 4 тисяч, але опрацювати встигли лише 1700 із них. Юрій Фатула розповідає, що з цих карток випливає дуже цікава інформація. По-перше, спочинок на цвинтарі біля залізничного вокзалу знайшли не лише вояки австро-угорської, а і німецької та турецької армій, а також чимало військовополонених російської царської армії, серед яких були і етнічні українці. Стосовно інформації по епідемічній частині кладовища, то у військовому архіві чомусь можна знайти і картки на цивільних померлих, серед яких є навіть маленькі діти.

Аналізуючи опрацьовані картки, дослідники встановили,  що поховані походили з території десяти сучасних європейських держав: Угорщини, Румунії, Чехії, Словаччини, Австрії, Хорватії, Сербії, Боснії, Польщі, Словенії, а також із території сучасної Західної України (Закарпаття, Галичини, Буковини).

Аби мати повнішу інформацію, слід провести таку ж пошукову роботу у військових архівах Будапешта та Відня. Наразі фахівці угорського Інституту військової історії з Будапешта допомогли Юрію Фатулі із пошуком плану розташування кладовища, який, між тим, значно спростив ідентифікацію місцевості. З плану зокрема видно, що кордони кладовища справді впритул підходили до залізничної колії. Якщо порівняти це місцерозташування з нинішнім, то виходить, що військове кладовище неправильним трикутником розташовувалося в районі вулиць Артилерійської та Лавріщева, захоплюючи територію колишнього танкового полку на вулиці Гагаріна. На землі біля колій вже надбудували якісь технічні приміщення (працівники залізниці розповідали, що коли у 2004 році, при перебудові вокзалу, там проводили роботи, то знаходили рештки мармурових та бетонних плит), з іншого боку розташований гаражний кооператив, ще далі – житлова забудова. Лише невеличка частинка колишнього кладовища нині стоїть пустирем. Саме там, за переконанням ентузіастів-пошуковців, і має бути встановлений пам’ятний знак на згадку про зниклий цвинтар та тисячі похованих на ньому вояків і цивільних. Зробити це можна і за допомогою міжнародних грантових проектів. А якщо вдасться відновити імена хоча би частини похованих тут бійців, то до Ужгорода, можливо, потягнуться і нові туристи – онуки і правнуки тих європейців, котрі тут загинули. Можливо, хтось із них роками шукає зниклих предків, Ужгород же зможе нарешті виправити велику помилку, яку допустив, коли знищував частинку своєї історії.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”

Фото – з особистого архіву Юрія Фатули, фотоальбому “Флоріан Заплетал. Міста і села Закарпаття” та календаря “Мѣсяцослов”