Ужгород був багатонаціональним у всі часи. Це ми вам доведемо, розказавши історію про досить велику грецьку і сербську громади, які об'єднали зусилля задля будівництва у місті православної церкви. Як з'явилися у нас греки, та куди зникли – читайте далі.
На найвищій точці центральної вулиці Волошина стоїть велична будівля колишнього монастиря Чину св. Василія Великого, а нині – фізичного факультету УжНУ. Її звели у 1912 році на території, яка здавна мала важливе духовне значення для ужгородців. Точніше, для тієї частини мешканців міста, котрі називали себе греками.
Греки почали селитися в Ужгороді в 1740-их роках. Приїздили вони до нас у пошуках кращого життя зі сторони Угорщини, а туди тікали з Македонії, яку завоювали турки. Спершу досить великі колонії греків утворилися в угорських містах Дебрецен, Мішкольц і Токай, далі грецькі торговці почали сезонно заїжджати до Ужгорода на великі торги, коли верховинці привозили сюди вовну, а угочанці – вино, а тоді по кілька родин і взагалі переселилися до нас. У середині VIII століття в Ужгороді проживало вже 35 грецьких родин. Наче й небагато, та якщо взяти до уваги, що в ті часи у місті всього було близько 250 родин, то виходить немалий відсоток.
Оскільки греки були дуже релігійними, то мусили ходити до церкви, хай навіть і не мали у місті свого духівника. До 1768 року громаду обслуговував римо-католицький священик, за що отримував на рік 8 золотих. Далі ж громада перейшла до греко-католицького, відвідуючи церкву на Цегольні. Хоч обряд у греко-католиків був подібним до грецького православ'я, усе ж громада, яка тут осіла, дуже хотіла звести у місті власну, православну, церкву. З року в рік посилали вони численні прохання до урядників, навіть особисто королю писали. І врешті, у 1785 році, отримали від намісника Кошицької комори повідомлення про дозвіл збудувати церкву та утримувати свого священика.
Ужгородські греки були чудовими торговцями, відповідно, і заможними людьми. До того ж гроші на будівництво вони почали збирати ще у 1765 році. Тому громада одразу ж, як отримала відповідний дозвіл, придбала у кінці вулиці Великої (нинішньої – Волошина) наділ землі ужгородця Стефана Толная.
Доволі швидко, всього за два роки, громада збудувала на колишньому наділі Толная невеличку церкву з високою вежею, а також будиночки для священика, дяка і церковника. У деяких джерелах є згадки про те, що поки тривало будівництво, громада приходила на служби до тимчасової дерев'яної церкви, в якій служив отець Коста. Крім греків, приходили на служіння також нечисленні тоді серби та росіяни. Серед прихожан були люди з прізвищами Графіоді, Паун, Кайла, Мауні, Марина, Влахович, Іованович, Томашевський тощо. Цікаво, що не всі члени громади були ужгородцями. Багатий землевласник Михайло Іоанович, котрий багато років був куратором ужгородської православної церкви, проживав у селі Дєречке біля Загоня, через що мав офіційний додаток до свого прізвища – Дєречкеї Михайло Іоанович. Після Михайла куратором церкви був також син цього землевласника Стефан. Серед інших прихожан відомими були інженер Доброєвич, багатій Амброзі, журналіст Іованович.
.jpg)
Вид на Ужгород 1870-го року. З правого краю можна побачити вежу грецької церкви. Фото – із сайту “Transcarpathian Heritage”
У подальшому, через асиміляцію, кількість чистокровних греків у громаді зменшувалася, зате сербів ставало все більше. Був навіть період, коли більшу частину грецької церковної громади складали саме серби, однак протягом 120-ти років ужгородську церкву все ж називали не інакше, як грецькою. Останнім її священиком якраз і був серб о. Светослав Боярич, котрий працював тут до 1881 року. Далі ж зовсім невеличка ужгородська церковна громада увійшла до складу Мішкольцської, тож служити сюди приїздив тамтешній священик Аврел Мотій. Він же поховав біля старої грецької церкви останнього голову місцевої церковної громади, полковника сербського походження Димітрія Михайловича.
Станом на 1900 рік громада, окрім свого куратора, місцевого журналіста Іоанна Іовановича, мала всього 7-ох прихожан, та й ті були жінками-вдовами. На службах вже майже не було присутніх, співати запрошували учнів греко-католицької півце-учительської семінарії, яка тоді працювала у стінах нинішньої юридичного факультету УжНУ, що навпроти замку. Тож у 1902 році церковній громаді Ужгорода не лишилося нічого іншого, як офіційно повідомити про припинення своєї діяльності.
Колись грецька православна церква володіла в Ужгороді чималим майном: великим будинком на центральній вулиці Рашина (нині – Корзо), який здавали в оренду, великими наділами землі і винницею. Навіть дзвони для церкви громада замовляла у Венеції (середній срібний дзвін з художньою обробкою до Ужгорода справді везли з Венеції, а великий і малий виготовив місцевий майстер Георгій Лазар). Усе майно громада почала розпродувати ще задовго до офіційної ліквідації, останньою же продала церкву і парохіальний будинок.
Процес продажу почали у 1900 році. Лютеранська церква обіцяла за територію грецької церковної громади 70 тисяч золотих, греко-католицька же могла виділити на придбання лише 16 тисяч золотих. Як не дивно, громада (у списках продавців значилися вдова Антонія Поганя (уроджена Анна Жупанят), вдова Георгія Поповича, вдова Константина Томаша, вдова Ігнатія Добровольського, вдова Антонія Амброзі, малолітні сини колишнього голови громади Димітрія Михайловича Артур і Андрій, а також останній куратор общини Іоанн Іованович), порадившись, відмовилася від значно більшої суми на користь греко-католиків. За умову лише поставили, що раз на рік одна служба в церкві має бути грецькою, а могили навколо неї не порушуватимуть (відомо, що навколо грецької церкви знаходився старовинний цвинтар, де ховали всіх членів грецької та сербської громад).
Поки вирішувалися усі ці нюанси, громада офіційно припинила своє існування. Це, як потім виявилося, було великою помилкою потомків семи грецьких і сербських родин, котрі сподівалися розділити між собою гроші від продажу церковного майна. Бо держава постановила, що оскільки церковної громади на той офіційно вже не існувало, гроші за продаж мають піти у державну казну. Так, зрештою, і сталося.
Між тим, Мукачівській греко-католицькій єпархії так і не вдалося виконати свою обіцянку про відправлення раз на рік служби за православним обрядом і збереженням могил греків. У 1907 році велика пожежа знищила будинки у цій частині старого Ужгорода. Згоріла і вежа вже колишньої православної церкви, розплавивши великий і малий дзвони (срібний венеціанський зник невідомо куди).
.jpg)
Коли у 1911 році на території, яку суд все таки віддав греко-католицькій єпархії, розпочали будівництво Василіанського монастиря, церква стояла пусткою. Монастир на місці старого парохіального будинку звели у 1912 році, а от храм у дворі монастиря почали відновлювати лише у 1923 році. Є припущення, що нову церкву звели на фундаменті старої, хоча у газетах 30-х років минулого століття писали, що мури старої церкви можна досі побачити у дворі монастиря.
Оновлена церква була освячена влітку 1924 року на честь св. Василія Великого, а душпастирські обов'язки взяв на себе тодішній префект інтернату василіан о. Павло Гойдич. Нині у стінах цієї церкви розташована велика навчальна аудиторія фізфаку УжНУ. Щодо мурів древнішої, грецької, церкви, то на задньому подвір'ї цього університетського корпусу немає жодних її мурів, чи залишків стін. Як не залишилося жодних натяків на старий цвинтар, де були поховані ужгородські греки і серби.
Тетяна Літераті, “Про Захід”