Втрачений Ужгород Соціум

Втрачений Ужгород: як тифліська скрипалька Віра Ромішовська відкрила в місті музичну школу

Нині ім'я Віри Ромішовської в Ужгороді знають хіба лише музиканти старшого покоління. А от до війни воно фактично не сходило зі сторінок місцевих газет, адже знаменита скрипалька і співачка з Тифлісу була першою в місті жінкою, котра наважилася відкрити тут власну музичну школу, керувала нею 15 років, виховавши велику кількість талановитих музикантів. Ким вона була, і як потрапила до Ужгорода – розкаже “Про Захід”.

Віра Карлівна Ромішовська приїхала до Ужгорода вже розлученою, дітей ніколи не мала, тому нині пам'ять про неї зберігають хіба учні та молодші колеги, котрі продовжили її справу з розбудови в місті музичної школи та музичного училища. Буквально по крихтах збирали інформацію про Віру Ромішовську історик-краєзнавець Людмила Сахарова та викладач музичного училища імені Д.Задора, музикознавець Віра Мадяр-Новак. Саме їхні дослідження стали основою для цієї статті.

Між тим, у життєписі Віри Ромішовської залишається ще дуже багато білих плям. Ми не знаємо навіть точної дати її народження, є лише припущення, що це початок січня 1885 року. Сім'я Віри проживала на той час у Тифлісі (стара назва столиці Грузії Тбілісі). Її батько був поважним генералом, керував міською поліцією, а мати – Аделаїда Пфунд – мала німецьке походження. Звичайно, соціальний статус батьків Віри відобразився на її уподобаннях і смаках. Дівчинка змалечку займалася музикою, захоплювалася поезією, живописом, літературою, непогано розумілася на архітектурі. Закінчила спершу школу Святої Ніни в Тифлісі, після якої навчалася у Тифліському музичному училищі, яке на той час вважалося одним з найкращих музичних навчальних закладів Російської імперії.

Молода скрипалька Віра Ромішовська свій неабиякий талант збагачувала  працелюбністю та дисциплінованістю. Викладачі бачили в ній майбутню знаменитість, а один із них – чеський скрипаль і диригент Вацлав Таліх – умовляв Віриних батьків відправити дівчину на навчання до Празької консерваторії.     

Одній їхати так далеко від дому батьки Вірі не дозволяли. Тому, порадившись із друзями Багатуровими, вирішили, що до Праги Віра поїде зі своєю кращою подругою – донькою багатого тифліського торговця тютюном Єлизаветою Багатуровою. Дівчата разом навчалися у школі Св. Ніни та музичному училищі, от тільки Віра грала на скрипці, а Єлизавета – на фортепіано. У 1907-му році подруги приїхали до Праги і вступили, кожна за своєю спеціальністю, одразу на третій курс Празької консерваторії.

Про життя Віри та Єлизавети у Празі відомо небагато, та очевидно, що вони були у захваті від культурного життя, яке вирувало у місті. Вони відвідували концерти, знайомилися з видатними музикантами і багато працювали над собою. Мовного бар'єру у ті часи в Празі у Віри не виникало, адже вона досконало володіла німецькою, французькою та італійською мовами.

На другий рік навчання у Празі, у жовтні 1908-го Віра писала батькові: “Дорогой мой папусенька! Мы до сих пор искали квартиру, наконец нашли, но она нам пока несимпатична. Может, свыкнемся. Хорошие две комнаты в 3 этаже у трамвая, одна солнечная. Обещают хороший стол. Тут очень холодно, вчера в полдень 1° мороза был. Вынули теплое. Я и Лизок горячо целуем и обнимаем тебя. Береги себя”. Навіть із цього короткого повідомлення видно, що у Віри з батьком, генералом Карлом Ромішовським були особливо теплі стосунки. По листу і кільком спільним світлинам видно також, що генерал дуже приязно ставився і до подруги Віри Єлизавети Багатурової.

До слова, саме в родині останньої збереглася історія про сумне завершення життя генерала. На одній зі світлин із зображенням молодих подруг рукою сина Єлизавети Василя Гошовського написано, що батько Віри покінчив життя самогубством після відомого тифліського пограбування. В історії цей скандальний випадок має назву Тифліської експропріації. У червні 1907 року на центральній площі Тифлісу невідомі напали на карету казначейства, яка перевозила з пошти у місцеве відділення державного банку значну суму грошей. Карету закидали бомбами, всіх, хто її супроводжував, розстріляли. Оскільки усе це відбувалося на велелюдній площі, важких поранень зазнали і 11 випадкових перехожих. Відповідальність за викрадення величезної суми грошей (у перерахунку вона була еквівалентна 5 мільйонам доларів) взяли на себе більшовики. Достеменно невідомо, але є легенда, що керував пограбуванням молодий Йосип Сталін.

Чи є правдою історія про те, що батько Віри Ромішовської, котрий керував у той час тифліською поліцією, покінчив життя самогубством після скандального пограбування, наразі вияснити не вдалося. Судячи з того, що Віра писала йому листа з Праги у жовтні 1908 року, ще через рік після пограбування він був живий-здоровий. У дослідників Людмили Сахарової та Віри Мадяр-Новак і взагалі є дані, що генерал Ромішовський помер у 1912 році, коли Віра вже навчалася у Віденській Королівській і Кайзерівській Академії музики та виконавського мистецтва.

До Відня нерозлучні подруги Віра Ромішовська та Єлизавета Багатурова переїхали ще у 1909 році. В Академії Віра навчалася у відомого чеського скрипаля Отокара Шевчика, разом з Єлизаветою вони грали в камерному ансамблі. Далі Віра вступила до Віденської консерваторії, де займалася у кращих скрипалів, музикантів зі світовими іменами. На той час її визнавали однією з найперспективніших молодих скрипальок Австро-Угорщини. Навіть смерть батька, яка, окрім психологічної травми, тягла за собою ще й фінансові труднощі, не вибила Віру з колії. Аби закінчити консерваторію, вона влаштувалася на роботу вчителькою російської мови до приватної школи.

Але у 1914 році і Віра, і Єлизавета таки повернулися з навчання до Тифлісу. Єлизавета вийшла заміж і швидко поїхала геть, а Віра залишилася. Доля звела подруг через багато років вже в Ужгороді, куди у 1919-му Ліза приїхала з чоловіком Леонідом Гошовським.

Але спершу Віра всю Першу світову війну прожила у Тифлісі, де навчалася співу у знаменитого російського оперного співака Болеслава Корсова, спеціально для цього вступивши до чергової консерваторії – цього разу Тифліської. Корсов багато працював з Ромішовською, вважаючи цю молоду жінку, за милозвучне камерне сопрано і величезну працелюбність, своєю найкращою ученицею. Він навіть запросив її взяти участь у своєму турне півднем Росії.  

Перед відомими подіями 1917 року Віра Ромішовська вийшла заміж. Її обранцем, за даними Людмили Сахарової та Віри Мадяр-Новак, був власник хімічних заводів у Баку, німець Олександр Тідельман. Тікаючи від революції, пара змушена була виїхати до Німеччини, де проживали батьки Олександра. Однак сімейне життя у них не склалося. За даними, отриманими від невістки Єлизавети Багатурової, чоловік покинув Віру через її єврейське коріння, яке нібито могло завадити йому зробити військову кар'єру.

За іншими же даними, отриманими від сусідів Віри Ромішовської в Ужгороді – родини Броді, з котрими вона спілкувалася в останні роки свого життя, чоловік був начебто росіянином, військовим-білогвардійцем, і не покинув її, а трагічно загинув, упавши з коня. Подругам Віра Карлівна розповідала, що він був справжнім велетнем, на сніданок з'їдав яєчню з 20 яєць. Разом з подружжям у Німеччині проживала і молодша сестра Віриного чоловіка, яку Віра дуже любила. Тому ще однією життєвою трагедію для неї стала смерть дівчини, котра разом зі своїм хлопцем покінчила життя самогубством. Повторю, що це лише неперевірені версії, адже збереглися й інші дані, з яких йдеться про смерть від нещасного випадку Віриної племінниці, а не чоловікової сестри.

Яка би з цих версій завершення подружнього життя Віри Ромішовської не була правильна, фактом залишається те, що у 20-х роках вона залишилася у Європі сама. Жила спершу у Берліні, потім знову у Празі, працювала в інструментальному ансамблі, організувала дуже успішний струнний квартет, з яким гастролювала по всій Європі. Перше знайомство з Ужгородом у Віри відбулося якраз з мистецької нагоди, хоча невідомо, чи заїхала би сюди відома скрипалька, якби тут не жила її давня подруга Єлизавета. Віра виступала в Ужгороді у 1921 та 1922 роках, а у газеті за 1923 рік є інформація про те, що до міста знову прибула відома концертна співачка, вільна художниця Віра Карлівна Ромішовська, котра планує на початку березня дати спільний концерт з московською камерною співачкою Германовою, котра приїде з Берліна. Чому раптом Віра Ромішовська почала гастролювати як співачка, а не скрипалька? Дослідниці історії її життя Людмила Сахарова та Віра Мадяр-Новак дізналися, що під час гастролей на самому початку 20-х музикантка отримала травму руки, яка призвела до паралічу вказівного пальця лівиці. Фактично це означало кінець її кар'єри, як скрипальки. Але в неї був ще чудовий голос, який дозволяв успішно працювати у Празі.

У 1924 році Віра Карлівна вирішила переїхати до Ужгорода. Що стало причиною такого рішення – до кінця невідомо. Можливо, вона просто погодилася на багаторічні вмовляння Єлизавети Гошовської (Багатурової), котра хотіла бачити подругу біля себе, а, можливо, для переїзду були інші причини. У нашому місті Віра, звісно, не мала тих можливостей, які були у неї в Празі, Відні чи Берліні, тут вона мусила починати все з чистого аркуша. На перших порах вона оселилася у будинку, який винаймали у греко-католицької єпархії Гошовські. Цей будинок розташований у кінці вулиці Капітульної, просто біля рову ужгородського замку.

В Ужгороді Віра Ромішовська мріяла відкрити власну музичну школу, але Міністерство шкільництва та народної освіти Чехословаччини відмовило їй у цьому проханні. Тоді обдарована музикантка почала пробувати себе в інших сферах: працювала телефоністкою, займалася рукоділлям, навіть зробила невдалу спробу відкрити власний косметичний салон. Між тим, продовжувала виступати як співачка, а ще відкрила вдома у друзів Гошовських вокальні курси.   

Віра та подружжя Гошовських перед будинком на вул. Капітульній

Займатися вокалом до Віри Ромішовської приїздили з усіх куточків краю. Протягом п'яти років вона зуміла зарекомендувати себе як прекрасний педагог, тому у 1929 році при повторній спробі подати заявку до Міністерства народної освіти таки добилася позитивних результатів. В оголошенні про набір учнів до нової музичної школи Віри Ромішовської зазначалося, що при навчальному закладі працюватимуть класи роялю, скрипки, віолончелі, співу, а ще будуть обов'язкові заняття з теорії музики.

Школа Ромішовської швидко стала популярною, хоча в місті на той час працювали й інші заклади такого типу. Відвідували її як хлопці, так і дівчата різного віку і різних національностей. Раз на рік школа давала звітний концерт для батьків та міської інтелігенції. Проходили ці концерти у великій залі Жупанату і завжди з великим успіхом. Про один з таких у 1933-му році тодішній керівник хору “Боян” і пізніший засновник Закарпатського народного хору Петро Милославський писав: “Різноманітні номери програми показали численним слухачам, яку велику культурно-музичну роботу виконав викладацький склад школи. В.К. Ромішовська, стоячи за диригентським пультом, вміло та успішно справилася зі своїм різновіковим оркестром. Симфонія була проведена струнко, в хороших чітких темпах і викликала гарячі аплодисменти всього залу”.

У 1937-му, окрім викладання у власній музичній школі, Віра Карлівна стає ще й викладачкою співу в ужгородській гімназії, де створила чудовий хор. Загострення політичної ситуації в краї ніяк не вплинуло на роботу Ромішовської. Хоч її численні друзі, в тому числі сім'я давньої подруги Єлизавети Гошовської, почали разом з чеськими чиновниками виїжджати з Ужгорода, Віра Карлівна вирішила не покидати свою школу та учнів. Певний час після утвердження в Ужгороді угорської влади вона роботи не мала, адже чехословацький дозвіл на діяльність музичної школи вже не діяв, та й гімназія стала угорською королівською. У цей період їй неабияк допоміг молодий Дезидерій Задор, котрий рекомендував повернути педагога у гімназію. Незабаром Віра Карлівна отримала і дозвіл на продовження діяльності музичної школи, тож у її житті все ніби знову налагодилося.

Аж тут завершилася Друга світова війна, в краї знову змінилася влада, і в житті Віри Ромішовської знову настали великі зміни. Є дані, що це саме вона запропонувала тодішній місцевій владі створити в Ужгороді державну музичну школу і назвати її іменем композитора Петра Чайковського. Її навіть призначили першим директором цієї школи, яка мала розширити доступ до вивчення музики для всіх талановитих дітей з усіх прошарків населення (раніше ж бо доступ до уроків музики мали лише діти відносно заможних городян). Тоді ж, на вимогу радянської влади, у школі вперше відкрили класи баяну (раніше гру на цьому “неблагородному” інструменті у музичних школах Підкарпатської Русі не викладали).

Однак можна сказати, що директором музичної школи імені Чайковського Віра Ромішовська і не була, бо всього через місяць після призначення її зняли з посади – нібито за рішенням спеціальної комісії, котра виявила, що Ромішовська співпрацювала “із чехословацьким буржуазним режимом і угорською окупаційною владою”. Таким чином на офіційному відкритті школи 20 березня 1945 року в якості директора виступав Дезидерій Задор, котрого і прийнято вважати першим директором школи, а в подальшому і музичного училища, яке носить його ж ім'я.

Віру Карлівну залишили у школі та музичному училищі, де вона очолювала кілька відділів, а у 1947-му її призначили на посаду завуча. Фактично вона працювала у цих музичних навчальних закладах аж до своєї смерті у 1949 році, поспішаючи передати викладачам і учням все те, чого її навчали у найкращих вищих музичних навчальних закладах Європи.

Що ж до позаробочого життя талановитої скрипальки і співачки в радянський період, то про нього розповіли сусіди Віри Карлівни по вулиці Ольбрахта. Андрій Броді – син розстріляного прем'єр-міністра Підкарпатської Русі Андрія Броді жив зі своєю мамою та сестричкою у сусідньому будинку. Мама пана Андрія-молодшого товаришувала с Вірою Карлівною, котра проживала на першому поверсі нинішнього будинку № 21 в одній кімнатці. У тому ж будинку проживали талановита піаністка, учениця, а в подальшому колега і вірна подруга Віри Карлівни Янка Гергей, а також подружжя Милославських: засновник Закарпатського народного хору Петро Милославський та його дружина Поліна.

Зі спогадів пана Андрія, у цьому “мистецькому” будинку завжди збиралася творча інтелігенція міста. Віра Карлівна у розмові часто переходила на німецьку мову, особливо якщо бажала, аби її не розуміли присутні діти.

Власних дітей вона не мала, але до малечі друзів завжди ставилася дуже приязно. Андрій Андрійович згадує, що перед смертю Віра Карлівна почала роздарювати свої речі. Йому ж подарувала дуже гарний кортик з футляром і дамський однозарядний пістолет з перламутровою ручкою.

Низенька, з коротко підстриженим сиво-білим густим волоссям, ця жінка на схилі літ ходила на роботу, спираючись на гарну паличку зі срібною ручкою. Додому завжди поспішала, адже там її чекала улюблена маленька собачка Дуся. Дуся була білим шпіцом, дуже злим і непривітним. Собака визнавала і любила лише Віру Карлівну, та ж її просто обожнювала. Так і жили вони разом в одній кімнатці будинку, від якого, до слова, і пішла назва всієї вулиці. Річ у тім, що до війни будинок належав сім'ї Володимира Устияновича – внука відомого українського поета Миколи Устияновича, з яким Ромішовська зналася ще з Відня. Саме у цьому будинку зупинявся Іван Ольбрах вперше, як приїхав до Ужгорода у 1931 році. Саме звідси він поїхав з Устияновичем у скаутський табір в Дубриничах, де перебувала дружина Володимира Анна Устиянович з дітьми. І саме у таборі Ольбрахту розповіли історію про Миколу Шугая, з якої він вирішив написати свій найвідоміший пригодницький роман. Але це вже тема зовсім іншого дослідження.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”                     

   

  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

29 − = 22