Ужгородець Банди Шолтес – автор нашумілого "напівтрикотажного" роману "Т-Shirtология: Общая теория футболки". Власне, романом його можна назвати умовно, бо насправді це поєднання коротких веселих розповідей про пригоди і футболки. Футболки, до того ж, не прості, а з написами. І написи на них не прості, а зі змістом. Нині "Про Захід" запросив Банди розповісти про те, як він почав писати, які книжки нещодавно презентував на Львівському форумі видавців та коли їх можна буде побачити в Ужгороді.
– Банди, недавно у "Фейсбуці" ти писав, що видати книжку було твоєю мрією. З якого віку ти про це мріяв?
– Можна сказати, що я хотів цього з юності, але спочатку мріяв просто написати книжку. А видати захотів років п'ять тому.
– У якому віці ти взагалі почав писати?
– Почав ще підлітком, коли всі пробують писати вірші. Але вірші разом з тінейджерськими гормонами відійшли у минуле, і почав записувати цитати з улюблених книг, а далі додавав до них щось своє. Потім це переросло у щоденник: розповіді про своїх друзів, пригоди, кохання. А далі писав оповідання, робив з друзями самвидав…
– До речі, про пригоди. Як тобі вдається постійно потрапляти у таку кількість різних пригод?
– Кажуть, що історії трапляються з тими, хто вміє їх розповідати. Мені здається, з усіма трапляються історії. Просто люди їх не записують, забувають. А мені цікаво спостерігати за людьми і цікаво про це писати. Може, через те, що я розповідаю історії, вони до мене постійно "ліпляться".
– В тебе багато історій про підліткову пору. Тепер менше трапляється пригод?
– Та ні. От нова книга "Фрики Европы или Экспедиция за вином" – це історія кількарічної давнини. Але, звісно, і тінейджерських історій є багато. Тоді постійно траплялися небезпечні і "ульотні" пригоди. І мені цікаво раз у п'ять років перечитувати свої старі записи. Бо це спосіб самопізнання – порівнювати себе сьогоднішнього з тим, який був, дивитися, як на тебе вплинув час, як змінилося твоє ставлення до речей і до людей. Багато хто не пам'ятає себе у 20 років, а я, завдяки старим записам, пам'ятаю навіть деталі одягу і фрази друзів.
– Свої підліткові записи ти публікуєш, не коригуючи, чи вносиш зміни?
– Обов'язково їх редагую. Але не тому, що вважаю їх дитячими чи смішними, просто будь-який текст потребує роботи над ним. Часто практикую метод Стівена Кінга, який радив письменникам, завершивши книжку, відкласти її на шість тижнів, а потім перечитати свіжим поглядом. Бо під час роботи так занурюєшся у свій текст, що не можеш оцінити його об'єктивно, поглянути ніби збоку.
От, наприклад, кілька днів тому я повернувся з Праги, де читав лекцію про Ужгород, і нарешті дійшли руки до "Фріків Європи" – треба ж почитати свій роман у вигляді готової паперової книги. Адже з монітора чи з роздруківки це інше, а треба глянути оком читача. Цей роман мав вийти ще наприкінці минулого року, і я так довго його чекав, що вже встиг трохи забути. Перечитав і піймав себе на думці, що зараз би вже деякі моменти виклав по-іншому. Бо книжку неможливо закінчити писати. Ти завжди будеш думати, що щось не дописав чи не так написав, кому не так поклав. Книжку можна тільки перестати писати. І відпустити.
– Тебе тепер мучить те, що у "Фріках…" можна було щось написати по-іншому?
– Ні, зовсім не мучить. Просто я дуже уважно ставлюся до своїх текстів, можу годину просидіти над одним абзацом, думаючи що тут не так, і як це переробити. Будь-яка дрібниця кидається в очі.
– Даєш комусь передивитися свої книжки перед публікацією?
– Так, але кожну з трьох книжок переглядали інші люди. В будь-якому разі краще, якщо текст почитає і оцінить ще хтось, крім тебе.
– Це інші письменники, видавці, чи звичайні друзі?
– Друзі. Ну а в процесі видання і редактори теж, звичайно.
– До слова, про друзів. Ти часто про них пишеш, іноді вони в твоїх творах постають не зовсім у гарному світлі. Не ображаються?
– Коли я написав "Т-Shirtологію…", де були кілька таких історій, думав, що вони будуть ображатися. Я точно знав, що вони мають мою книжку і читали її, тому чекав, що прийдуть морду бити. Але ніхто не прийшов і по морді не дав. Не знаю: або вони себе у героях не впізнали, або вирішили не ображатися.
– Як вдалося нікому не відомому автору Банди Шолтесу видати першу книжку у відомому видавництві "Фоліо"?
– Почну здалеку. З усіх виданих романів першим я написав "Остров Sziget, или Труселя Iggy Попа". Але видавця для неї знайти не вийшло. Я надсилав кілька її сторінок і резюме у різні видавництва, але там, напевне, думали: так, з Ужгорода, ну що може цікавого написати людина з Ужгорода? Про що там книга, про Сігет? Що це, де це, чого ми взагалі маємо видавати книжку про угорський фестиваль? Ну і ім'я теж: Банди Шолтес – що це за ім'я, чи може кличка? Він взагалі хто – латиш? Тобто, вже резюме зводило мої шанси до мінімуму.
А от "Т-Shirtологія" одразу зацікавила видавця незвичною концепцією. Таких книжок про футболки справді немає. Я під час написання рився в Інтернеті: були праці про дизайн футболки, історію футболки, а роману про футболки не було. Видавець зацікавився, почитав кілька сторінок, потім ще кілька, а тоді вирішив видати книгу.
– "Фоліо" видало і "Фріків Європи", так?
– Так, вони зацікавилися ідеєю другої книги, видали в тій же серії. Вона про те, як я поїхав мандрувати по Франції і Швейцарії і зустрів купу ненормальних, але дуже цікавих людей. Їх було стільки, що неможливо було не записати про них історії і пригоди. Коли я повернувся з тієї подорожі, ці записи довго лежали, я не знав, що з ними робити. А потім зрозумів, що з цього може вийти повноцінна історія про те, як один чувак поїхав з точки "А" в точку "В", потім через багато інших точок, і через зустрічі з цікавими людьми потрапляв у пригоди, а потім повернувся назад до точки "А". Якщо "Т-Shirtологія" – це тексти, які ніби пунктиром поступово складаються у роман, то тут є одна чітка сюжетна лінія майже без відгалужень. Книга була готова у кінці минулого року, але видання затягнулося через технічні причини.
– А що сталося з "Островом Сігет"?
– Вона вийшла майже одночасно з "Фріками…", але в іншому видавництві. Якось у Києві, у спільній компанії я познайомився з хлопцями з видавництва "Люта справа". Як і всім, кого я знаю, розповідав їм історії про фестиваль "Сігет". І сказав, що в мене є про це готовий, такий типу напівфестивальний роман. Потім видавці приїхали до Ужгорода, і сказали: давай почитаємо твою книжку. Їм сподобалося, вирішили видавати. Правда, ми ледве встигли до Львівського Форуму видавців її надрукувати, але встигли.
Так і вийшло, що на Форумі я презентував одразу дві нові книги.
– Коли ти їх презентуєш в Ужгороді?
– Вже зовсім скоро. Коли приїдуть віддруковані екземпляри, обов'язково буде презентація. Зараз якраз думаємо над тим, де би її краще провести.
– Яке найцікавіше питання тобі задавали під час презентацій?
– От у Львові, до прикладу, підійшла до мене дівчина і на вухо сказала: слухайте, у мене проблема: я дуже хочу поїхати до Азії, але боюся; що робити? Кажу: а в Європу боїшся їхати? Вона: ні. Тоді я їй порадив спершу помандрувати по Європі, а далі подивитися, що там вийде з Азією і цим страхом.
– Ще хвилюєшся перед презентаціями?
– Хвилююся. Мозком розумію, що не варто, а все одно переживаю. Я взагалі до спілкування з читачами готуюся, але завжди і імпровізую. Намагаюся говорити не багато, але й не мало, розповідаю історії, адже історії – це те, що людям цікаво. Хоча у "Фейсбуці" я вже стільки всього розповів, що читачі й френди і без презентацій знають, хто я і що я.
Презентація у Львові
– До речі, розкажи про свою лекцію про Ужгород у Празі.
– У Прагу мене запросила Бібліотека Вацлава Гавела. Там часто проводять культурно-мистецькі заходи, і якось вони захотіли дізнатися щось нове про Україну. Спитали поради в мого друга, письменника і мандрівника Богдана Логвиненка, а він порадив їм мене. Ну а я розповів слухачам про непросту історію Ужгорода на прикладі своєї сім'ї, ще й світлини показав про місто різних років, про своїх дідів. Їм було цікаво. Не часто ж вони чують історії про те, як людина за своє життя, не виїжджаючи за межі рідного краю, жила у п'яти різних державах.
– Повертаючись до твоїх книжок, не можу не спитати: то що там було з "трусєлями" Іггі Попа?
– Коли ми з Марселем їхали на мій перший "Сігет", по дорозі співали пісню Iggy Попа "Passenger". А потім він став персонажем історій, які ми там постійно придумували і розповідали. Цих історій стало так багато, що вони зрослися з фестивалем "Сігет" і, власне, з них поступово виріс цілий роман. Ну і, крім того, з допомогою Iggy вдалося винести на обкладинку книги прекрасне слово "попа".
– Тобто, трусєлів його ти не бачив?
– Ні, він на "Сігеті" того року у джинсах виступав. Хоча може трусєлів на ньому зовсім не було. Зате вони є у книзі. Про трусєля краще читати, ніж розповідати.
– У своїх книжках ти завжди описуєш те, що траплялося з тобою чи твоїми друзями. А не думав над тим, щоб у майбутньому видати книгу з вигаданим сюжетом?
– У "Т-Shirtології" є одна вигадана сюжетна лінія, її я включив у ролі додаткового цементу, який допоміг бетонувати книгу в одне ціле. А всі інші "молекули" тексту – це справді те, що відбулося реально. Для чого щось придумувати, якщо в житті і так вистачає неймовірних пригод? Тому поки що вигадувати мені нічого не хочеться.
– Чи є нині у сучасній українській літературі автор, який пише твоїм стилем?
– Не знаю, може і є, але я таких не зустрічав. Бо це ж мій стиль.
– А зустрічалися тобі колись люди, котрі критикували тебе, відверто казали, що їм не подобається те, що ти пишеш?
– Не пригадую таких.
– А якби таке трапилося?
– Я би просто не повірив.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"