Втрачений Ужгород: ресторан «Берчені»–«Київ»–«Червена ружа»

Опубліковано:

На старих листівках Ужгорода дуже часто зустрічається одна будівля, яка довгі роки була окрасою старого міста. Йдеться про готель-ресторан “Берчені”, який разом з “Короною” вважався найпрестижнішим місцем відпочинку тодішньої еліти. 

Уявіть собі місто на початку минулого століття: посеред міста тече Малий Уж, в центрі біля млина його перетинає місток, а просто над водою у 1909 році з'явилася красива будівля помпезного гранд-готелю, з вікон якого Ужгород, напевно, здавався такою собі Венецією. 

На початку минулого століття цей готель звався “Берчені”, ймовірно, на честь одного з володарів Ужгорода графа Міклоша Берчені. З фото 1915 року можна судити про те, що в ті роки на першому поверсі будівлі працював ресторан, на другому – готель, а збоку, там де нині кафе “Антресоль” та книгарня “Кобзар”, був ще один ресторан з винарнею. 

В ті часи “Берчені” тримав марку гранд-готелю, тобто закладу з найвищими стандартами і рівнем обслуговування. Про це можна судити і зі старовинної наліпки на валізи (тоді серед аристократів було модно наклеювати на валізи зображення готелів, у яких вони зупинялися), де готель в Ужгороді рекламують, як грандовий з холодною і гарячою водою у номерах та автогаражем.  

На фото 1930-го року, коли Закарпаття було у складі Чехословаччини, видно, що надпис “Bercsényi” на будівлі замалювали, хоча назву офіційну й не змінили. На першому поверсі можна вичитати угорський надпис “Кав'ярня” – мабуть, там відкрили також і кафе. 

Замість же винарні поруч із входом до готелю розмістився “Словацький банк”. З нового можна відмітити і те, що на даху готелю з'явилися перші телефонні лінії.

У кінці 30-х назва “Берчені” знову повернулася. А замість “Словацького банку” у будівлі розмістився Ужгородський торгівельний банк – філія “Пештського угорського торгівельного банку”. 

З інших фото також бачимо, що в довоєнні часи готель мав трохи інший вигляд, зокрема на фасаді на розі сучасних вулиці Фединця і площі Жупанатської виділяється, ймовірно, вхідна частина з балконом на другому поверсі. 

Про роботу готелю-ресторану “Берчені” довоєнних часів, на жаль, відомостей ми не знайшли. Відомою є лише прикра історія, що трапилася, за одними даними, у серпні, за другими, у вересні 1944 року. У той день в Ужгороді за першість у вищій футбольній лізі Угорщини мали змагатися місцева “Русь” та команда з міста Уйвідейк (тепер Новий Сад, Сербія). Кажуть, футболісти та судді прийшли поснідати до літнього саду ресторану “Берчені”, коли над містом з'явився радянський літак. За легендою, яку передавали з уст в уста місцеві жителі, один із гравців зухвало вигукнув: “Сюди кидай бомбу, якщо зможеш!”. І тільки-но це сталося, у літньому саду розірвалася скинута з літака дрібнокаліберна бомба. Донька краєзнавця Петра Сови Світлана Совіна пригадує розповіді старших про те, що ця бомба вбила трьох і поранила ще кількох гравців. За іншими джерелами, вбитих тоді не було, однак кількох футболістів справді серйозно поранило. 

Що ж сталося з рестораном-готелем після війни, “Про Захід” вияснив, покопавшись у старих підшивках місцевих газет. Очевидно, після війни готель з рестораном деякий час не працювали (можливо, саме тоді будівля частково змінила вигляд), бо у номері “Закарпатської України” за 24 березня 1946 року була надрукована замітка такого змісту: “Сегодня в 7 часов вечера в Ужгороде, в помещении бывшего ресторана “Берчени” откроется для всеобщего пользования ресторан первого разряда “Киев” Главособторга”. 

Тобто, вже у 1946-му “Берчені” став національною власністю і змінив назву на “Київ”. Особливо в ті часи підкреслювалося те, що у ресторан віднині може зайти хто завгодно, а не лише пани. 

Готель у 1946-му вже теж працював, хоча нічого хорошого про нього у газетах не писали. Та ж “Закарпатська Україна” надрукувала розгромний матеріал, з якого готель здається місцем брудним і запущеним: “Дирекция не располагает мылом, поэтому постельное белье не стирают, постояльцам предлагают спать в постели, где уже кто-то спал до вас. 

Похоже, что отель не имеет заботливого хозяина. Номера не убирают несколько дней, в коридоре – объедки, мусор, зато во всех номерах висит приказ директора Максименко, строго запрещающий держать в номерах живую птицу”. 

Дуже дивно, що в колишньому гранд-готелі хто взагалі додумався тримати живу птицю, однак можна припустити, що після того, як готель, так само як ресторан, відкрили і для простих людей, у номерах почали зупинятися на ніч селяни, котрі приїздили до Ужгорода на ринки й ярмарки і залишали в колись розкішних номерах курей чи гусей. 

У тому ж 1946-му газети ще раз згадали ресторан “Київ”. Сталося це у вересні 1946-го, коли у вітрину ресторану на великій швидкості в'їхав легковий автомобіль. Старожили пригадують, що подібне з “Київом”, а потім із “Червеною ружею” траплялося не раз – надто вже там сприятливий для цього поворот. Востаннє у вітрину “Червеної ружі” машина (власне, цілий мікроавтобус) заїхала у 2004 році – пригадують ужгородці.

Хоча ресторан і готель змінили назву на “Київ”, місцеві жителі продовжували називати їх “Берчені”. Прижилася й інша “народна” назва – “Берченка”. У “Берченку” могли собі дозволити ходити навіть бідні студенти. Особливо людно там бувало в теплу пору, коли працював літній сад – внутрішній дворик, в якому росли великі каштани, а посередині був обладнаний круглий танцмайданчик, де вечорами грав циганський ансамбль. 

Про музику у “Києві” “Про Заходу” розповів відомий ромський музикант Тиберій Горват, якого ужгородці знають як Бейлу Горвата. Він сам у 1965-му грав у “Києві”: взимку – у приміщенні ресторану, влітку – у літньому саду. “Я працював там 8 місяців. Разом зі мною грали тоді Дюла Горей, Тиводар Патай, Аладар Голомбоші та Аладар Сірмаі. Грали ми як оперетту, так і естрадну, і народну музику. У ті роки у ресторані ще працювали кухарі та офіціанти “старої” школи. Кухарем був відомий Бьорцлер, котрий потім емігрував до Угорщини. Він готував найсмачніші у світі купати. Ми коли потім працювали у “Верховині”, завжди йшли на купати саме до “Києва”, хоча у “Верховині” теж чудово їх готували. Ще, пригадую, у “Києві” прекрасно готували сегединський гуляш. 

Серед офіціантів же вирізнявся один, якого всі називали танцош-Мішко. Колись він працював у дуже відомому ресторані-винарні “Шпек”, але заклад забрала радянська влада. То цей танцош-Мішко міг винести на руках одночасно величезну кількість тарілок з другими стравами. Причому виносив їх так, наче танцював з ними, “грався”. Він був дуже розумний, говорив кількома мовами. 

У готелі, пам'ятаю, у фойє висіли дуже великі гарні дзеркала. Вони потім теж зникли, як і дзеркала у “Верховині”. Чому ж таке місце з часом занепало, важко сказати. Мабуть, тому, що ресторан – це, в першу чергу, їжа і музика. Коли кухар “Києва” емігрував, їжа там стала така собі – звичайна. Ромські ансамблі там ще довго грали, але потім і ця традиція минула”, – розповів Тиберій Горват.

Як же “Київ” перетворився на “Червену ружу”, нам розповів колишній мер Ужгорода Еміл Ландовський. “Ми змінила назву ресторану тоді, коли у 1992 році змінювали “радянські” назви вулиць. Здається, ідея належала Борису Сливці, котрий тоді працював у міськраді. Вона полягала у тому, що негоже закладу, де п'ють і гуляють, носити назву столиці. Краще “Червена ружа” – за народною піснею “Червена ружа трояка”. 

На той час будівля перебувала у досить занедбаному стані. Замість готелю на другому поверсі розмістилися адміністративні установи, наприклад, паспортний стіл. Ресторан теж потребував ремонту. Оскільки тоді будівля належала місту, ми зробили там косметичний ремонт, але популярності це ресторану не повернуло”, – розповів Еміл Ландовський. 

Певний час “Червена ружа” намагалася залишитися на плаву, а далі місто передало її в оренду аж до 2024 року. Орендар навіть провів зовнішній ремонт будівлі, але за близько 10 років оренди так нічого у стінах колись помпезного готелю-ресторану не відкрив. “Про Захід” намагався зв'язатися з представниками орендаря, аби дізнатися про подальші його плани стосовно історичної будівлі, котра до того ж є пам'яткою архітектури місцевого значення. Однак на дзвінки редакції ніхто не відповідав, тож подальша історія “Берчені”-“Києва”-“Червеної ружі” залишається відкритою.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”

Про Захід