У світлі останньої повені, яка накрила Закарпаття цього місяця, “Про Захід” у своїй рубриці “Закарпатські надзвичайні події” вирішив пригадати інші паводки – ті, що залили Ужгород у 1992-му та 1998-му роках. У кожного дорослого ужгородця, певно, є свої спогади про ті події, ми ж опишемо їх так, як про це було написано в тогочасних газетах та як розповіли нам про це очевидці.
Отже, кінець жовтня 1992-го року. Сильні дощі після спекотного літа і сухої осені призводять до стрімкого підйому рівня води у всіх річках краю. Деякі населені пункти починає підтоплювати, але ситуація стабільна. Аж тут 16 листопада – нова непогода. Цього разу дощі були такими сильними, що лише за одну ніч з 16-го на 17-те листопада з берегів вийшли Уж, Латориця і Боржава. На Ужі велика вода, спускаючись з Великоберезнянського району через Перечинський до Ужгорода, зносила все на своєму шляху.
Місцеві газети писали, що до Ужгорода несло не лише різне сміття, а й корів, коней, залишки господарських приміщень, а хтось бачив у воді навіть оленя.
Зранку 17 листопада злива все не припинялася, і з різних районів області почали надходити тривожні звістки. Цікаво, що в Ужгороді рівень опадів у ці два дні був відносно невеликим – 30 мм., однак до міста стрімко неслася хвиля з гірських районів. Всього три години знадобилося, аби рівень Ужа в межах Ужгорода виріс до рекордних 4 метрів 55 сантиметрів. Це на 67 сантиметрів перевищило показники найбільшої до того часу повені, яка сталася в грудні 1957-го.
У своїй книжці “Ужгород на зламі епох” тодішній мер Ужгорода Еміл Ландовський докладно описує все, що сталося в місті протягом кількох днів катастрофічної повені 1992-го. Мовляв, уже з самого ранку 17 листопада комунальники провели нараду, на якій вирішили перевести роботу всіх комунальних служб на особливий режим мирного часу. Це означало, що треба підняти електродвигуни на всіх насосно-фільтрувальних станціях, розставити на всіх об'єктах, де можливе підтоплення, протипаводкові засоби, задіяти пожежні машини.
“Звичайно, ніхто з жителів міста не бачив, скільки за цей короткий час було насипано мішків із піском, яка робота була проведена, щоб знайти пальне для вантажівок, які почали звозити каміння на Студентську набережну. Штабом було поставлене завдання – зберегти якомога більше інженерного обладнання та людських життів.
Від паводку найбільше постраждав район стадіону “Авангард”, Радванка, Доманинці. За нашими підрахунками, збитки становили кілька мільярдів купоно-карбованців. Було підтоплено 420 будинків, з них більше 60-ти стали непридатними для проживання, а 21 будинок був зруйнований повністю”, – писав Еміл Ландовський.
То як же виглядав Ужгород 17 листопада 1992 року? Уявіть собі, що на місці Підзамкового парку розкинулося справжнє озеро, затоплений басейн “Спартак”, під водою залишилися колії малої залізниці, “плаває” Ботанічний сад, станція дитячої малої залізниці включно з поїздом, який потім ще довго ремонтували. Далі кам'яна протипаводкова стіна трохи стримала річку, однак береги набережної Незалежності не були такими високими, тож хвилі поступово починали діставатися до стін Нацбанку та медичного факультету університету. Далі набережна з правого боку знижувалася ще більше, тож вода в районі студентських гуртожитків вже переливалася через дамбу.
Нині колишні студенти і мешканці гуртожитків згадують той день, як веселу пригоду. “Ми не злякалися, хоча насправді все було серйозно. Вода дуже швидко підступала до будівель гуртожитків, тож всіх студентів почали евакуйовувати. Ми зібрали найнеобхідніше: білизну, кілька зошитів, зубні щітки, але вийти самі вже не змогли, сходи затопило, кругом була вода. Допомогли військові, котрі приїхали на БТР-ах. Вони нас групами вивозили “на сушу”. Гуртожитки на БАМі тоді були переповнені, кілька днів студенти жили всі разом. Вже потім ми дізналися, що найбільше шкоди повінь завдала університетському архіву, який знаходився на першому поверсі 3-го гуртожитку. Папери там, кажуть, плавали по кімнатах, чимало документів вода просто знищила”, – згадує 41-річний мешканець Воловеччини Олександр.
Своїми спогадами про ті страшні дні поділився і тодішній директор творчого об'єднання “Падіюн” Володимир Панов. “Ми бачили, що рівень річки стрімко піднімається, тож ввечері, відпустивши всіх дітей додому, разом з п'ятьма чоловіками-працівникам Падіюну залишилися на ніч чергувати. Приготували човен, запаси їжі, винесли все, що могли, з підвалу. Потім, пам'ятаю, ми стояли на дамбі, дивилися на воду, що майже переливалася через край, та все ще сподівалися, що минеться. Але ні. Вода таки перелила через дамбу, почала заливати наші підвали. Щоб ви розуміли, в тих підвалах у нас знаходилося вкрай важливе для життєзабезпечення Падіюну обладнання, тож під водою опинилося все: електромережі, акумуляторна станція, інженерне устаткування, холодильна установка. Нам залишалося тільки дивитися, як все це йде під воду. Допомоги від військових, рятувальників чи комунальників ми не мали жодної. Більше того, ми самі допомагали військовим. Коли зрозуміли, що в Падіюні більше нічого не врятуємо, сіли у човен і попливли до гуртожитків, де студентів евакуйовували в “Уралах”. Місць у вантажівках усім не вистачало, тож ми теж долучилися до вивезення молодих людей із зони підтоплення. Хлопців, з котрими ми тоді чергували, я досі вважаю героями. Вони – справжні молодці. Зробили все, щоб врятувати Падіюн. А він дуже постраждав. Через кілька днів, коли вода повністю зійшла, ми змогли підрахувати збитки. Підвал ще потім рік-півтора сушили, каток за 3 місяці відновили, Михайло Буланов проробив величезну роботу, щоб відновити пошкоджену систему електропостачання, і все це без допомоги держави, своїми силами. В результаті вже через місяць-півтора діти знову прийшли у Падіюн на заняття”, – розповів Володимир Олексійович.
Слід сказати, що газети тоді багато писали про неготовність влади до надзвичайної ситуації. Насипати гравій на Студентську набережну, мовляв, почали вже ввечері, після того, як вода стала переливатися через дамбу. Острівці на річці густо заросли чагарниками й навіть цілими деревами, тобто русло було захаращене. Вільно протікати Ужу заважав і підвісний міст, який створював додаткову перешкоду. Мовляв, вже за добу до затоплення синоптики і водники попереджали владу про таку ймовірність, тож потрібно було заздалегідь підвезти до набережних машини з піском і гравієм, задіяти рятувальників, котрі би чергували у небезпечних місцях, попередити мешканців будинків у зоні ризику. А цього не зробили.
Однак тодішній заступник міського голови Степан Сембер запевняє: влада робила все від неї залежне в тих складних умовах, в яких у 1992-му знаходилася вся країна. “Відповідальні особи, працівники міської управи, військові, пожежники працювали без сну і відпочинку 4 доби поспіль. Ми все зробили для того, щоб якомога швидше ліквідувати наслідки повені. Так, масштаби затоплення тоді були дуже великі. На стадіоні “Авангард” стояла, подекуди, двометрова вода, Зеленгосп був знищений, оранжереї, насадження – все стояло у воді 2 дні. Потім, коли вода пішла, все в тому районі було у намулі та склі.
Окремо слід сказати про будинки ужгородців. В районі стадіону досить багато було старих саманних будинків, котрі від води просто розлізлися. Мешканців зруйнованих будинків ми оперативно відселили в готель “Ужгород”, за кожен непридатний для проживання будинок призначили компенсацію у розмірі 100 тисяч карбованців. Тим, у кого житло підтопило, заплатили 10 тисяч карбованців”, – розповів Степан Васильович.
Через кілька днів до Ужгорода прилетів тодішній президент Леонід Кравчук, але місцеві руйнування він навіть не оглянув, зате побував на значно менш постраждалій Перечинщині. В результаті приїзду президента постраждалим населеним пунктам виділили значну допомогу, котра допомогла тодішній місцевій владі усунути наслідки повені. Але в подальшому висновків із цієї історії, принаймні в Ужгороді, не зробили ніяких. Протипаводкові роботи не проводили, береги Ужа не укріплювали. І це далося взнаки через кілька років – у листопаді 1998-го.
Ту повінь досі називають не інакше, як історичною, бо Закарпаття ще не знало такого підйому води. Лише Тиса побила всі рекорди, піднявшись до рівня 13 метрів 28 сантиметрів. Найскладніша ситуація була на Тячівщині та Рахівщині, там повністю відрізаними від суші опинилася низка населених пунктів: Усть-Чорна, Лопухове, Комсомольське, Кобилецька та Косівська Поляни, Рахів та інші. Досить сильно затопило Мукачево, а в Чопі дамба ледь витримала натиск води. Ужгороду у вирі тих подій преса приділяла небагато уваги, адже, порівняно з бідою в інших населених пунктах, обласний центр постраждав не дуже сильно.
Вода тут пішла по тому ж сценарію, що й 1992-го: Підзамковий парк, Ботанічний сад, мала залізниця, студентські гуртожитки, Падіюн, стадіон “Авангард” та прилеглі до нього вулиці, територія зеленгоспу. Знову у пресі бачимо нарікання на незадовільні підготовчі роботі міської влади, мовляв, сильні дощі пройшли у ніч з 3-го на 4-те листопада, вже 4-го було зрозуміло, що повені не минути, однак навіть 5-го, коли вода стрімко почала перетікати через дамби Студентської набережної, людей про небезпеку ніхто не попереджав, мішки не ставили, та й узагалі в зоні лиха не було “жодної начальницької душі”.
На той час мером міста всього два місяці був Степан Сембер. Він розповів “Про Заходу”, що після повені 1992 року міська влада розробила програму берегоукріплень, однак під час першого мерства Сергія Ратушняка жодних заходів не виконували. “Тоді, у листопаді, 1998-го, щойно нас повідомили про ризики підтоплення, ми кинули екскаватори на розчищення русла річки. Вчасно вивели військових, почали шукати бетонні блоки та укріплювати ними набережні – у цьому нам дуже допомогли будівельні організації. Коли вода почала виливатися на вулиці в районі стадіону “Авангард”, військові там почали ставити загорожі з мішків із піском, аби не пустити воду до будинків. На щастя, цього разу паводок була меншим, ніж 92-го. На вулиці І.Франка, приміром, всього 30 сантиметрів води стояло. І те вона швидко пішла. Тому, коли в Ужгороді ми зробили все, що могли, почали надавати допомогу Чопу. Там ситуація була справді загрозливою, існувала ймовірність прориву дамби”, – розповів Степан Васильович.
Що цікаво, і під час повені 1992-го, і в 1998-му у пресі багато писали про інертність самих городян. Мовляв, у той час, коли жителі того ж Чопа, згуртувавшись, днями і ночами чергували на дамбі, насипали мішки піском, самі укріплювали її по всій довжині, ужгородці не брали жодної участі у порятунку міста. “Біля “Авангарду” двоє солдатів тягають на плечах мішки до воріт, перекриваючи шлях воді, а господарі дворів так і залишилася у ролі спостерігачів”, – писав “Фест”. “Справжнім лихом під час повені виявилися роззяви. Вони не тільки заважали виконувати роботи, а й своєрідно доповнювали екстремальну ситуацію. Двох із них навіть довелося витягувати з бурхливої річки”, – йшлося в тому ж газетному матеріалі.
Після цієї повені міська влада таки взялася за протипаводкову програму. Степан Сембер розповів, що тоді провели масштабні роботи, розчистивши друге русло Ужа у Боздоському парку, піднявши підвісний міст, аби він при повенях не створював штучної перешкоди, укріпивши Студентську набережну по всій довжині. “Ви, певно, пам'ятаєте, бетонні блоки, котрі ще донедавна стояли вздовж набережної Незалежності? Ми хотіли їх залишити, облагородити, перетворити на лавиці, але наступні керівники міста вирішили їх прибрати. Але це нічого. З тими заходами, які ми провели після 1998-го, ризик повторного затоплення Ужгорода знизився практично до нуля. Треба тільки підтримувати в належному стані старе русло річки у парку. Нині воно заросло, варто його розчистити, але при біді воно все ж суттєво забере зайву воду. Паводок 2001 року показав, що наші заходи спрацьовують. Якби ми їх тоді не провели, у 2001-му все повторилося би знову. А так ми непогано захищені”.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”, фото – із закарпатських друкованих видань, архіву Сергія Денисенка
