Не кожний регіон може похизуватися такою кількістю замкових споруд, як Закарпаття. Щоправда, від більшості кам'яних фортець збереглись тільки руїни. Яскравим прикладом є замок Канків в місті Виноградові. Його мури таять в собі минулу славу і оповиті дивовижною історією…
Замок довгий час належав ченцям-францисканцям, які перелаштували його в монастир. Брати носили гуні, для яких використовували спеціальну тканину “канко”. Її виготовляли з жорсткої овечої шерсті. Звідси й пішла назва “Канків”. До того фортецю називали Севлюським замком (Севлюш – давня назва Виноградова, яка збереглася до 1946 року).
Замок Канків розташований на східній частині міста Виноградова біля підніжжя Чорної гори. Точна дата його будівництва достеменно невідома. Перші згадки про фортецю зазначені угорським літописцем Анонімом у хроніці ХІ ст. “Gesta Hungarorum”, де є відомості, що замок зведений слов'янами. З часом тут заселилися угорці, тож форпост перейшов у їхнє володіння. Згідно з наказом короля Святого Іштвана замок Севлюш у 1262 році стає першим із поселень краю, яке удостоїлося привілею називатися королівським містом, після чого починається перебудова кріплення.
Від королів і рицарів – до ченців
Севлюський замок стає важливим форпостом на “соляному шляху”, який простягнувся вздовж долини Тиси. Сіль, яку добували в Солотвині, переправляли по річці в Центральну Угорщину. Ця справа приносила королівству величезний прибуток, і завдяки торгівлі Виноградів починає процвітати. На той час Канків потрапляє у володіння ішпана (так в стародавні часи називали угорських магнатів) Беке Борша, який перетворює споруду в рицарський замок. Саме в цей час фортеця набуває свого остаточного вигляду – у формі чотирикутника площею 46,9×44,8 м із в'їзною брамою та п'ятьма вежами.
Згодом тодішній король Угорщини Карл Роберт, обурений свавіллям виноградівського ішпана, нападає на замок. Від Канкова залишаються одні руїни. Доля ж самого Беке Борша після розгромлення споруди невідома. Корона переходить до Зігмунда, котрий в свою чергу в 1399 році дарує форпост барону Петро Перені за героїчну сміливість, проявлену в битві з турками в 1396-му. Оскільки у володіннях родини Перені на той час знаходився і замок Ньолаб, що в селі Королево Виноградівського району, барон віддає фортецю францисканським ченцям. Ті перетворюють замок на монастир. Капличка, побудована монахами, дотепер збереглася разом із хрестом.
Зруйнувала… батьківська помста
На початку ХІV ст. монастир знала вся Угорщина. За легендою, ченці певний час тут переховували мощі одного з найбільш вшанованих католицьких святих – Яноша Капістрана. Він прославився в битві з турками під Белградом 21 липня 1456 року. Майже півтора століття Канків служив монастирем. За цей час фортецю часто перебудовували та укріплювали. Неподалік від замку був зведений храм, від якого вів тунель до римо-католицької церкви, що знаходиться в центрі міста. Монастир став візитівкою тогочасного Севлюша. У ХVІ столітті тут відбувся з'їзд всього духовенства францисканського ордену, що свідчило про загальнонаціональну важливість абатства.
У 1500-их роках розпочинається реформація, нащадок Петра Перені стає протестантом і, зрештою, витісняє католицьку церкву з Севлюша та виганяє францисканців із замку. Ще одна легенда розповідає, що ченці вкрали дочку Ференца Перені, закрили в підвалах замку, де вона важко захворіла, а її гіркий плач дотепер доноситься ночами з-під землі. Дівчину визволили, але через недугу, отриману в неволі, вона незабаром загинула. Лють Ференца не мала меж. Він наказав вбити та кинути до замкового колодязя всіх ченців, а абатство спалити. Після розгрому на Ференца Перені пішли імператорські війська, які в 1557 році й зруйнували замок.
Між ХVІІІ та ХІХ ст. Канків повністю втратив своє значення. Фортеця була розібрана, з каменів колишніх стін збудовували тераси для майбутніх виноградників. Попри це, в капличці, що знаходиться поруч, ще до 40-х років ХХ століття проводились служби.
Замок Канків донині залишається одним із найбільш відвідуваних туристами пам'яток, а легенди, які переплітаються з століттями, навіки житимуть у серцях тутешніх мешканців.
Оніка Медвецька, УНІКУМ
