За останні 11 місяців американець Бенджамін Мур побував в 11 країнах світу. Бен – учасник проекту “The World Race. В кожній країні учасники програми допомагають місцевим християнським спільнотам та місцевому населенню. В кожній країні ця допомога має свою специфіку, від проведення ремонту в будівлі церкви, до навчання дітей англійській мові і т. ін. В Ужгороді вони допомагали будувати кафетерій, що за сумісністю стане англомовним клубом.
Такою нагодою й скористався Про Захід, щоб поспілкуватися із місіонером.
До 21 дня народження його життя епізодами нагадувало серіал “Пуститися берега”, проте в якийсь момент воно кардинально змінилося. Тепер хлопець став місіонером і мріє про те, аби врятувати улюблений континент – Африку. Колеги з його групи, які провели з ним останні одинадцять місяців кажуть, що він – на своєму місці.
– Бен, розкажи трохи про своє життя до того, як ти став місіонером?
– Насправді я не надто люблю згадувати цей період. Тоді я жив, не думаючи про наслідки і це був досить жахливий період. Наркотики, дівчата, алкоголь, відеоігри… Все здавалося таким простим. В дитинстві мій батько мав проблеми з законом, він був в тюрмі. Так само там побував мій брат. Коротше кажучи, це було зовсім інше життя.
– Де зараз твої друзі “з того життя”?
– Деякі з них вже мертві, деякі у в'язниці.
– Як гадаєш, якби ти продовжив жити так як раніше, що було би з тобою?
– Напевне я теж був би мертвий, чи у в'язниці. В будь якому випадку, це було би змарноване життя.
– Що змусило тебе зупинитися і змінити той шлях, по якому ти йшов?
– Важко сказати, я не можу назвати конкретної причини. Але в якийсь момент я просто зупинився. І вже за деякий час я відкрив своє серце Ісусу. З того моменту все почало змінюватися. Я пройшов довгий шлях відтоді і дотепер, але моя подорож все ще триває. Крок за кроком я рухаюся до своєї мети.
– А яка в тебе мета?
– Я хочу врятувати Африку. Хочу проводити місіонерську роботу саме на цьому континенті і жити там разом зі своєю сім'єю.
“Він вміє знаходити правильні слова, для того аби надихати людей, коли проповідує. Та і загалом Бен просто хороший хлопець.” – Райян, член групи
– Що такого особливого в Африці?
– Африка дивовижна. Коли я туди повертаюся, це наче повернення додому. Я відчуваю себе комфортно серед цих людей. Вони дуже привітні, дуже щирі, люблять постійно співати, веселитися. Незалежно від того, в яких умовах живуть, переважна більшість – щасливі. І найголовніше – я відчуваю, що можу їм допомогти.
– Ти вже жив певний період в Кенії. Розкажи про цей досвід.
– Протягом місяця я був у складі групи місіонерів в невеликому селищі – Імпакатоі. Все було чудово, аж до того моменту, коли ми повернулися додому. Як нам повідомили, група ісламістських терористів майже відразу після нашого від'їзду напала на селище і вбила практично всіх жителів. Це була жахлива звістка.
– Хіба після таких новин у тебе не з'явилося страху перед чорним континентом? Ти не боїшся, що можеш загинути там?
– Ні. Я вважаю, що якщо ти робиш правильну справу, то за неї можна й померти. Також, я повністю довіряю своє життя Ісусові, тому такого страху немає.
– Оскільки ти є місіонером і сповідуєш християнство, як ти пояснюєш людям, які живуть в умовах війни, голоду і т.д., чому Бог допускає таке?
– Я намагаюся дати їм надію на те, що є інше життя і що вони можуть жити інакше. Проте, намагаюся ніколи не обіцяти того, чого не в змозі виконати. Це дуже важливо. Також, я пояснюю, що це не Бог допускає те, що трапляється, а самі люди. Адже Бог дав нам не тільки можливості, але й обов'язки, які ми маємо виконувати.
“Він справді добре виконує свою роботу. Я обожнюю слухати його проповіді і впевнена, що так само кожен, хто їх чує, отримує задоволення та натхнення на те, аби робити добрі справи” – Кетрін, член команди місіонерського загону.
– Як загалом в Африці ставляться до білих людей? Важко подружитися з місцевим населенням?
– Як я й казав, люди тут досить відкриті і привітні. Цікава деталь, якщо хтось із місцевих чоловіків підійде до тебе і схопить за руку, це означає, що він хоче, аби ви стали найкращими друзями. Це дуже серйозний жест. Загалом же, до друзів там особливе ставлення. Наприклад, якщо чоловік має важливу ділову зустріч і по дорозі на неї зустрічає свого друга, то він не може просто так привітатися з ним і піти у своїх справах. Вони обов'язково підуть кудись поспілкуватися, випити каву, чи сік. І це все може тривати декілька годин. І це нормально, якщо цей чоловік запізниться на зустріч, оскільки у нього була дуже поважна причина – він зустрів друга.
– Окрім Африки за останні 11 місяців ти відвідав Латинську Америку, Азію та Європу. Розкажи про деяку специфіку інших країн?
– Досить весело було в Індії. Там до нас ставилися, як до якихось зірок. Люди фотографувалися з нами, навіть брали автографи. Чомусь найменш привітними виявилися латиноамериканці. Вони справили враження найбільш замкнутих людей. Так само не надто привітними здалися Балкани. А от Україна приємно здивувала. Ми дуже сподівалися, що тут цивілізація на вищому рівні у порівнянні з попередніми країнами і ми не помилилися.
– Де, на твою думку, було найбільш небезпечно?
– Досить небезпечним виявилося місто, що знаходиться на кордоні Таїланду та Бірми. Його специфіка полягає в тому, що майже так само як і Ужгород, воно знаходиться поруч з кордоном. Проте у вас тут Словаччина, а там невеликий клаптик землі, який вважається нічийною територією між двома державами. Оскільки ця земля не належить нікому, то там не діють жодні закони і ніхто не контролює те, що там відбувається. Відповідно туди з'їжджаються всі ті, хто ховається від закону, чи бажає займатися брудними справами (наркоторгівля, контрабанда і т.д.). Ми підходили до самого кордону і бачили цих людей.
– Як вони ставилися до вас?
– Як не дивно, але коли ми з'являлися, вони намагалися приховати усі свої брудні справи. Можливо це була повага, чи сором перед нами, але коли ми були там, брудні справи зупинялися.
– Який твій найбільш яскравий, приємний момент цієї подорожі в 11 місяців?
– Непал. Там я познайомився з чоловіком на ім'я Біпін. Протягом місяця перебування в країні він майже увесь час допомагав нам. І ми настільки подружилися, що в якийсь момент, коли ми вранці пили каву в його будиночку, я розповів йому про своє минуле і про те, що раніше в мене були проблеми в сім'ї і т.д. Він мене обійняв і сказав, що тепер він теж моя родина. Для мене це був дуже емоційний момент, завдяки якому я вкотре переосмислив своє життя. Коли ми прощалися, я та мій друг Джо, подарували йому свої улюблений гаманець та улюблену Біблію і сказали, що колись ми повернемося за цими речами, адже дуже любимо їх. Це певний знак, того, наскільки дорога ця людина стала для нас обох.
– За все своє життя ти вже побачив досить багато. І хорошого, і поганого. Все таки, чому ти вирішив обрати місіонерство, як вид діяльності, і чи не лякає тебе те, що може трапитися, якщо ти будеш жити десь недалеко від агресивно налаштованих ісламістських терористів, чи іншої загрози?
– Найбільше мене лякає можливість прожити “нормальне життя”. Ця подорож в 11 місяців стала одним із кроків мого плану. Далі я планую повернутися в Америку, одружитися на моїй прекрасній дівчині Кеті, створити сім'ю, переїхати жити в Африку і служити Богу там. Я вірю, що все буде добре і я зможу допомогти “моїм людям” (м.н.у. жителям Африки – авт.)
Щороку декілька десятків християнських місіонерів віддають життя за свої переконання. Це небезпечна робота, яка потребує величезної віри та відваги. Такі люди як Бен, не тільки викликають повагу, але й ламають стереотипи, щодо образу місіонера, який ми звикли собі малювати з книг про колонізаторів, пригоди на Африканському континенті та старих фільмів. Успіхів тобі Бен!
Михайло Данканич, для Про Захід
