Так каже 48-літній батько семи дітей, котрий після подій на сході добровольцем пішов до армії
Військові зіткнення на сході країни викликали не тільки загальне обурення діями нашого сусіда, якого Україна довгий час вважала братом, а й небувалий сплеск патріотизму серед українців. У військкоматах почали шикуватися черги з охочих добровільно зі зброєю в руках захищати свою Батьківщину. Зафіксовані непоодинокі випадки, коли в армію просяться навіть ті, хто раніше всіляко “косив” від служби. Більшість призовників-добровольців – молоді люди, але не тільки. Наприклад, у Закарпатському батальйоні територіальної оборони вже півтора місяця служить 48-річний мешканець високогірного села Стужиця Великоберезнянського району Микола Митришин. Батько сімох (!) дітей кілька разів ходив у військкомат і наполягав, щоб його взяли в Збройні сили. Командування батальйону каже, що з нього вийшов чудовий солдат!
“Після початку революції мені довелося звільнитися з роботи”
Коли я почув про Миколу Митришина, з'явилася не тільки повага до немолодої вже людини, яка добровільно пішла в армію, щоб із зброєю в руках захищати свою країну, а й мимоволі виникла певна підозра. Семеро дітей, велике господарство – то, може, чоловік таким незвичним способом просто вирішив відпочити від сімейних і господарських клопотів? Однак коли я напівсерйозно запитав про це Миколу Миколайовича, той у відповідь тільки розсміявся:
– Збройні сили – далеко не те місце, де можна відпочити й розслабитися. Просто ситуація в країні зараз така, що я більше потрібен тут. А свою сім'ю дуже люблю й шкодую, що не можу бути поряд щодня. Дружина в мене чудова, діти дружні. До речі, я мав офіційну роботу, яку в наших високогірних краях не так просто знайти. Правда, тільки до революції, потім довелося звільнитися. Був помічником оператора на автозаправній станції в Оноківцях. Працював подобово, на місяць – по вісім виходів. Зарплата хоч і невелика, але якось витягував. А коли почалася революція, начальник викликав і “обрадував” – відтепер матимете 16 виходів на місяць. При цьому зменшив відпускні з 27 до 12 днів й перевів на мінімальну зарплату в 1260 гривень. АЗС розташована в Ужгородському районі, тож після “оптимізації” більша частка зарплати йшла на дорогу. Тому в кінці грудня мені довелося звільнитися за згодою сторін.
Весь цей час я уважно стежив по телевізору за подіями в Києві, а коли в Ужгороді теж виник Євромайдан, став їздити на демонстрації, пікети. У нашому селі люди не дуже цікавляться політикою (хоча деякі теж відвідували мітинги, побували навіть у Львові). Справа в тому, що більшість здорових односельців змушені заробляти за кордоном, а інші, в основному, байдужі й живуть сьогоднішнім днем. Мене навіть дружина намагалася стримувати: “Для чого ти ходиш на мітинги? Що це дасть?” Я пояснював – у Києві просто так, ні за що озброєна й екіпірована міліція жорстоко побила студентів. У нас двоє дівчат – студентки, скоро ще одна піде на навчання, і я не міг із цим змиритися – сприйняв усе так, ніби наших дітей побили, принизили. Тому й вирішив висловити протест, а не сидіти вдома. Коли в Ужгороді перед обласною адміністрацією побудували наметове містечко з барикадами, переїхав туди й записався в самооборону. Пам'ятаю, як ми переживали, коли в лютому в Києві почалися масові вбивства демонстрантів, як раділи, коли Янукович утік і владу нарешті поміняли. Думали, що тепер піде нове, нормальне життя. І тут почалися події на сході. Коли оголосили часткову мобілізацію, я одним із перших прийшов у обласний військкомат в Ужгороді й попросився в армію. Мені відповіли, що треба зачекати. Я приходив у військкомат ще кілька разів – і в Ужгороді, і в Великому Березному, де зареєстрований. Наполягав, переконував, що можу захищати країну, тільки треба трохи підучитися. Я служив у радянській армії в 1985 – 1987 роках водієм у ракетних військах, а нового озброєння, як зараз, тоді ще не було. Зрештою мене записали, направили на медкомісію (яку я проходив двічі) й призвали в Закарпатський батальйон територіальної оборони. Служу тут із 23 травня, за цей час освоїв різні види зброї й можу на практиці довести 25 – 30-річним солдатам, що не тільки не поступаюся їм, а навіть кращий. І з фізичної підготовки в тому числі.
“У нас один гектар і шість соток землі, яку обробляємо вручну, без сільськогосподарської техніки”
Микола Митришин служить простим солдатом в інженерно-позиційному відділенні, його “амплуа” – міни, тротил та інші вибухові речовини. З урахуванням знань і роботи на “гражданці”, колишній оператор АЗС може також керувати вантажівкою, трактором, виконувати електро-газозварні роботи, крім того, в батальйоні за ним закріплений екскаватор. Зі своєю сім'єю, яка живе в Стужиці (високогірне село в Великоберезнянському районі на стику українського, словацького та польського кордонів), Микола Миколайович щодня зідзвонюється.
– У мене семеро дітей, тому маю бути в курсі сімейних справ, – каже Микола Митришин. – Один син (він навчається в 9-му класі) й шестеро доньок. Найстаршій – 23, вона вже заміжня й живе окремо, а решта шестеро – з нами. Наймолодшій донечці 5 років, вона поки що в садку. Різниця між дітьми – по три роки, правда, один раз стався “збій” – народилися двійнята, – посміхається солдат. – Молодші діти ще не зовсім розуміють, чому тато у військовій формі, а старші моє рішення піти в армію підтримують.
– Щоб виховувати й годувати сімох дітей, потрібне велике господарство…
– У нас дійсно велике господарство. Один гектар і шість соток землі, яку обробляємо вручну, без сільськогосподарської техніки. Частина ділянки, правда, відведена під пасовище, оскільки тримаємо корову (ще одну недавно продали). Є свині, кури, качки – всього близько 60 голів птиці. На господарстві працюємо всі разом, крім того, старші діти доглядають за молодшими, змалку до цього привчені. А на канікулах старші дівчатка підробляють в Ужгороді – в супермаркеті або піцерії…
– Виходить, що влітку, коли по господарству найбільше роботи, глава сім'ї пішов у армію, – підколюю Миколу Миколайовича.
– Та я не ухиляюся від домашньої роботи, – на повному серйозі переконує співрозмовник. – Кожні вихідні з батальйону відпускають у звільнення, я не їздив додому лише минулого разу, оскільки був днювальним по намету. Як тільки приїжджаю, відразу беруся за роботу. Косити й сьогодні буду (Ми розмовляли в п'ятницю. – Авт.), і завтра. У мене наплічна бензокоса, якою за день, якщо нормальна погода, можу викосити до 60 соток! А те, що в армію пішов, – так війна ж у країні. Якщо ворог, не дай Бог, добереться сюди, хто буде захищати мою сім'ю? Дружина з автоматом воювати не буде. Батько, слава Богу, ще живе, йому 85 років. І зброю при необхідності візьме в руки – він не з чуток знає, що таке війна, адже Друга світова проходила й через Стужицю. Але професійно захищати Батьківщину може лише солдат регулярної армії.
– Як у селі сприйняли те, що ви в 48 років пішли в армію?
– Нормально. Серед моїх однолітків є навіть такі, що теж хотіли б служити. Правда, деякі з них любителі випити. Коли вони мене питають: “А можна й мені до вас в армію?”, я відповідаю: “Можна, але вас не візьмуть за станом здоров'я”, – сміється Микола Миколайович.
– Ви готові до того, що батальйон можуть перекинути в зону антитерористичної операції?
– Знаю, що якщо введуть військовий стан, наш батальйон можуть направити в зону АТО. Я готовий до цього, тому й пішов добровольцем в армію…
Солдати-добровольці психологічно більше готові до несення служби
Микола Митришин – далеко не єдиний доброволець у Закарпатському батальйоні територіальної оборони, на сьогоднішній день їх тут кілька десятків.
– Із самого початку було близько вісімдесяти добровольців, у тому числі й колишні військовослужбовці, які пройшли Афганістан, – каже командир батальйону полковник Ігор Кисилейчук. – Однак потім частину довелося відсіяти. Головна причина – стан здоров'я. Зараз у нашому батальйоні близько шістдесяти добровольців. Чим вони відрізняються від інших бійців? Психологічно більше готові до несення служби.
– Якісь проблеми з солдатами виникають?
– Особливих проблем немає, хіба що іноді виникають деякі непорозуміння, які ми оперативно усуваємо. Наприклад, кілька тижнів тому я зустрічався з рідними своїх солдатів (були, в основному, матері й дружини), і одна з мам обурювалася, що сина дуже рідко відпускають у звільнення, а якщо й відпускають, то лише на короткий час. Я пообіцяв розібратися, повернувся в батальйон, викликав солдата й запитую: “Ти що – не ходив у звільнення?” “Ходив, – відповідає. – П'ять разів”. “То давай мамі зателефонуємо, пояснимо, бо вона переживає”. А він замнувся так і просить: “Товаришу полковнику, давайте краще не дзвонити мамі…” Ось такі непорозуміння, – сміється Ігор Кисилейчук.
– Що скажете про рядового Митришина?
– Скажу, що якби таких, як Митришин, у батальйоні було 421, то комбат міг би керувати по телефону – приїхав раз на тиждень, поставив завдання й повернувся додому. Я, звичайно, утрирую, але частка правди в цьому є. Чудовий солдат!
Відомо, що Верховна Рада України прийняла поправки до “Закону про військовий обов'язок і військову службу” в зв'язку з частковою мобілізацією. Про те, як це відобразилося на солдатах Закарпатського територіального батальйону, ми поцікавилися в заступника комбата по роботі з особовим складом майора Олександра Тельнова.
– Тепер на призваних у ході мобілізації солдат буде поширюватися весь комплекс гарантій соціального захисту, передбачений для військовослужбовців, – каже О. Тельнов. – Так, військова служба зараховується до їхнього страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю чи державної служби, військовослужбовці отримують право на навчання у військових закладах. Крім того, держава гарантує їм припинення нарахування відсотків за кредитами, збереження основного місця роботи з середньою заробітною платою тощо. У зв'язку з цим багато солдатів звертаються за роз'ясненнями, довідками, і ми все оперативно вирішуємо.
– Як часто солдатів відпускають у звільнення?
– Більшість – щовихідних. Ми тепер служимо в умовах польового виходу, банно-прального комбінату немає, тому чоловікам треба й обмундирування випрати, і поголитися в нормальних умовах, прийняти ванну – у нас тут тільки літній душ. Ну, й родину побачити, звичайно, – це теж важливо.
– Є в батальйоні добровольці, що старші за Миколу Митришина?
– Так, адже граничний вік для призову – 55 років. Серед наших добровольців є й інші багатодітні батьки. Наприклад, 46-річний старший лейтенант із Тячева – батько п'ятьох дітей. Колись він був військовослужбовцем, пішов на пенсію, а тепер знову повернувся в стрій. А взагалі серед добровольців дуже різні люди – вчителі, приватні підприємці, робітники, є навіть державні службовці. Всі вони розуміють, що зараз більше потрібні тут, тому й прийшли в армію…
