“Ужгород – наш спільний дім” – саме так в своїх коментарях та постах наголошує відомий ужгородський підприємець та меценат Андрій Півень. Ми вирішили прояснити, що ж саме Андрій Васильович вкладає в цей вислів, чому вважає Ужгород – домом, та чим займається його іменний благодійний фонд в місті. Під час нашої розмови ми отримали відповіді на багато питань щодо благодійності та, власне, допомоги, майбутнього бачення розвитку міста та політичних табу. І не тільки Андрія Півня, а й його дружини – Віри Півень, яка керує благодійним фондом та підтримує чоловіка, втілюючи в життя спільні мрії.
Андрію Васильовичу, маєте гарний офіс Фонду, охайну територію навколо. Пригощаєте смачною кавою. Чому саме тут благодійний фонд Андрія Півня? А не офіс того ж Нобілексу або, наприклад, кафе?
А.П. В Нобілексу є офіс, в Чарди так само. Благодійний фонд – це ще один напрямок діяльності нашої родини, який так само має приміщення, команду та мету.
В.П. Та купу планів…
Мета та плани – мерські вибори восени?
А.П. Вибачте, що питанням на питання, а де ви це побачили? В гарному офісі, охайній території чи в присмаку кави?
Ну це, ніби, стандартний хід – трохи допомогти, ще більше пообіцяти, показати перспективу та заохотити проголосувати.
А.П. На жаль, ми звикли до спотвореної реальності, в якій за нормальною роботою автоматично вбачається прихована мета.
Чим відрізняється діяльність Андрія Півня?
А.П. Не користуюся таємними ходами. Тому й шукати подвійний зміст в моїх справах немає сенсу.
Чому ж тоді “Ужгород – наш спільний дім”?
А.П. В роботі кожної організації має бути своя логіка та послідовність. Задля того, щоб все було гармонійно, оптимізовано та зрозуміло, має бути план. Не хвалюся своїми підприємницькими підходами, але в будь-якій справі має бути основна ідея, навколо якої все обертається. Для Нобілексу – це прагнення, аби через наші вікна люди дивилася на світ із задоволенням. Чарда – це гостинність, гастрономічне та естетичне задоволення. А Фонд – це робота по наведенню ладу в нашому спільному домі, Ужгороді.
Думаєте, Ужгороду не вистачає порядку?
А.П. Дивне питання. По-перше, а Ви вважаєте, що вистачає? Все в місті влаштовує? Не беручи навіть конкретику, в цілому? Не треба шукати відповідь, бо вона очевидна. А по-друге, Ви вдома порядок наводите? Чому ж думаєте, що в місті не треба? Вибачайте, але я часто чую та й бачу таке відсторонене ставлення до міста. Вдома порядок, а в місті – та тут завжди хтось винен: корупція, політика та влада, як наша, місцева, так і столична. І так зручно жити, перекладаючи відповідальність на когось, хто апріорі винен в усіх наших проблемах. Але ж ні, ми самі маємо щось робити. Виходячи за ворота будинку або за двері квартири, ми маємо розуміти, що цим наш побут не обмежується. Ужгород – це наше з Вами місто, наш спільний дім, в якому ми можемо зробити чимало потрібних справ. І не тільки можемо, а й мусимо. Тому вважаю, наголошую, повторюю та запрошую: Ужгород – наш спільний дім.
В.П. Мені здається, що ми просто звикли в багатьох випадках вважати, що такими спільними місцями, про які каже Андрій, буде опікуватися хтось інший – або влада, або чиновники… Та будь-хто, аби не ми. Але зараз маємо ситуацію, коли вже певно зрозуміло, що громада може й справді звернути гори…
А.П. Сміття, поламаних конструкцій та занедбаних дворів.
В.П. Саме так. І, напевно, зараз відбувається народження нової культури проживання в місті, яке для тебе не чуже. Наш Фонд просто рухається в загальному тренді відповідальності не тільки за власне житло, а й за місто, в якому це житло знаходиться.
Яким чином збираєтеся наводити лад?
А.П. Планів чимало, але повторюся, вони всі об’єднані однією ідеєю про наш спільний дім – місто, в якому ми всі живемо.
А конкретніше?
В.П. Всі проєкти, які ми реалізовуємо, вони направлені на впорядкування багатьох нюансів в місті, з повагою до ужгородців та гостей. Не знаю, чи зрозуміло скажу, але щось в ключі підкреслення цінності Ужгороду для його мешканців.
А.П. О, Віра, гарно сказала. Я коли сам собі відповідав на питання, що саме хочеться зробити, то думав про гордість рідним містом, про захист від байдужості, про спонукання до наведення ладу хоча би біля кожного будинку. Ну й звичайно, про піклування, бо діти мають продовжувати добрі справи батьків в рідному місті, а старше покоління має бути захищеним.
Але разом з тим, Ужгород для Вас не є містом, де Ви народилися? Зараз про це багато говорять.
А.П. Ужгород – моє рідне місто не за територіальним принципом народження, а за сенсом життя, який знаходиться саме тут. А щодо мого місця народження та місця проживання, так це давня історія, адже найпростіший хід: розділити людей по принципу “свій – чужий”. Це такий маніпулятивний прийом – залякати ніби чужинцями, а для українців це історичний страх, закладений десь глибоко в підсвідомості. Але думаючі люди розуміють, що це банальна маніпуляція та гра, в якій переможцю вигідно отримати наляканих послідовників. От і все.
Ваші проєкти – вони для міста чи для людей?
А.П. Так люди ж і живуть в місті (усміхається). Наші проєкти – для ужгородців, які вважають Ужгород – домом, спільним, єдиним, рідним. Називайте як хочете, але якщо є плани жити тут, то ці люди приймають участь в наших проєктах.
В.П. В нас є різні проєкти. Один із них – “Ужгород – місто краси” – для прибудинкових територій. Це саме про ту красу, яку ужгородці створюють біля багатоквартирних будинків, в яких проживають. Ще збираємо інформацію про локації для ролику про Ужгород…
А.П. Цей проєкт взагалі цікавий тим, що він про місто від, власне, самих ужгородців. Ми зараз збираємо активно думки містян щодо того, що саме має побачити український турист, який свою відпустку проведе в Україні.
Тобто, запрошуєте до Ужгороду туристів?
А.П. Авжеж. І кажемо: “Давай вже, їдь до Ужгороду!” У Вас, до речі, яке улюблене місце в Ужгороді?
Певно набережна. Там Уж дає відчуття перспективи.
А.П. І я люблю набережну. Але впевнений, що місто має чимало принад, які будуть цікаві туристам. Бо частіше їдуть в Карпати, заїжджаючи в Ужгород на пару годин. А ми можемо вразити, здивувати та закохати в місто. Але щиро та по-справжньому це можуть зробити лише ужгородці, погоджуєтеся? Тому й звернулися до містян з пропозицією написати нам про найяскравіші родзинки міста.
Багато зголосилися?
А.П. Чимало. Вже поступово готуємо сценарій, спілкуємося з операторами та відеоінженерами.
Львів’яни чи кияни будуть знімати?
А.П. Чому ж? Ужгородці і тільки вони. З душею показати власне місто можуть тільки ті, хто й справді в нього закоханий. Хто надихається його краєвидами, вуличками, подвір’ями. Хто розуміє, який він – справжній Ужгород.
В.П. До речі, маємо ще один проєкт, про ужгородців. Про тих, які, власне, наповнюють саме місто тією життєвою енергією.
А.П. Про тих, хто рятує нас від такої зручної, знаєте… поверхневості та байдужості. Про тих, хто надихає, допомагає. Таких, знаєте, своєрідних ужгородських супергероїв (сміється). Це в мене батьківська деформація, бо в сина супергерої зараз найкращі приклади для наслідування. В цьому проєкті ми збираємо історії та матеріали, розповідаємо про неймовірних ужгородців. Як пройдемо ці карантинні часи, то влаштуємо урочисте вшанування наших, місцевих героїв.
Грандіозні маєте плани.
А.П. Насправді, поки ми суттєво обмежені в перспективах для планування, то багато проєктів – в стадії заморозки навіть на рівні ідей. Адже давайте дивитись правді в очі – ситуація змушує бути більш обережним навіть в найближчому майбутньому, а період планування зменшується до кількох місяців.
Тобто на осінь ще планів не маєте?
А.П. Конкретних – ні. Але маю чітке розуміння…
В.П. Мені здається, це навіть громадянська позиція така ….
А.П. Так, маю позицію та дію відповідно до основної ідеї, яка полягає в прийнятті Ужгороду в якості дому, спільного дому. Де живу, де зростають діти, де з’являється перше сиве волосся. І це не тимчасова ідея чи проєкт по типу прикрашання міста, лагодження лавок чи майданчиків. Це дійсно позиція, сенс буття та життя саме тут, в Ужгороді. Нашому спільному домі.