Це вбивство називали найзагадковішою подією ХІХ століття в місті. Напади, погрози підірвати кафедральний собор, підпали, в результаті яких ледь не згоріла вся центральна частина тодішнього маленького австро-угорського Унґвара, призвели до справжньої паніки й запровадження особливого стану в місті. Родзинка цієї історії полягає ще й у тому, що винуватця (або винуватців) так і не було знайдено, тож справжні мотиви гучної справи, вочевидь, назавжди залишаться нерозкритою таємницею Ужгорода.
Отже, давайте перенесемося в своїй уяві у квітень 1892 року. Тоді до провінційного Унґвара приїздило на день усього два поїзди, останній, близько 20:00, прибував із Будапешта. Його містяни чекали особливо, бо він привозив свіжу пресу, яку з поїзда розвозили в спеціалізовані магазини, а також у кафе, ресторани, клуби тощо. 14 квітня 1892 року з цього поїзда зійшов місцевий підприємець Герман Шамунович зі своїм сином. Його добре знали в місті, адже в останні роки саме цей підприємець вигравав вигідні конкурси на постачання м’яса для військової частини, лікарні тощо. Не раз у місцевій пресі згадували конкурентні війни між підприємствами Германа Шамуновича та Маєра Форкоша, котрих звинувачували у підкупі чиновників, заниженні цін та інших способах зайняти вигіднішу позицію в сфері державних закупівель.
На пероні вокзалу Германа Шамуновича та його сина зустрічав їхній візник, котрий повіз своїх роботодавців кінним екіпажем додому – на Болотину (нині це район вулиці Української). Родина Шамуновича спершу не дивувалася, чому батька так довго нема з вокзалу, – думали, що він заїхав до міста, аби купити свіжих газет. Та коли минув час, родина забила на сполох. Шукати довго не довелося: зовсім неподалік дому, в районі болотинської синагоги (ця будівля досі стоїть на вулиці Українській) знайшли мертвого Германа Шамуновича, а поруч – побитого й порізаного, але живого сина. Візник лежав далі, бо намагався втекти, він теж був сильно побитий. Саме візник розповів поліції, що на екіпаж з усіх боків накинулися 5 чоловіків, котрі почали бити Шамуновичів палицями й ножами.
Першою версією поліції було пограбування, адже Герман Шамунович часто носив із собою великі суми коштів. Гаманець у вбитого не знайшли, тож поліція припустила, що саме гроші були метою нападу на підприємця. Але місцева преса схилялася до думки, що Шамуновича вбили з помсти, адже його успішний бізнес багатьом місцевим м’ясникам зіпсував справи. Писали також, що це був не перший напад на Шамуновича: незадовго до цього він повертався з ярмарку в Середньому і його екіпаж обстріляли з вогнепальної зброї. Неодноразово, мовляв, підприємець отримував і анонімні листи з погрозами, однак усерйоз їх не сприймав. Вочевидь, дарма.
Поліція розпочала розслідування, допитала велику кількість людей, заарештувавши зрештою аж 17-ох підозрюваних, більшість – місцевих молодих м’ясників. Допомогти прояснити ситуацію, можливо, міг би син загиблого Германа Шамуновича, однак він досі лежав з проламаною головою в лікарні й навіть якщо приходив до тями, говорити не міг. Поліція тримала в секреті результати розслідування. Аж ось у місті почало коїтися щось геть незрозуміле: майже кожного дня ставалися пожежі, ходили чутки про листи з погрозами спалити все місто, ночами люди чули страшне виття.
Спершу містяни та преса вважали часті пожежі випадковістю, бо Унґвар тих часів, як писали, був дуже зручним для виникнення пожеж. По-перше, в центральній частині міста була дуже щільна забудова, всі дворики господарі забудовували невеличкими спорудами, основним матеріалом конструкцій будівель було дерево. Однак згодом жителі почали підозрювати, що часті пожежі є результатом навмисних підпалів. Газети писали, що через хаотичну забудову середмістя пожежі поширюються так швидко, що вночі страшно лягати спати. Люди вимагали, аби поліція піймала підпалювача й покарала його зі всією суворістю. Тогочасні закони зокрема передбачали, що навмисний підпал будівлі карався 15-ма роками ув’язнення, а якщо в тій будівлі хтось загинув або підпалів було кілька, до в’язниці могли відправити на довічний термін.
Та піймати підпалювача ніяк не вдавалося, а дзвони міських церков кожні кілька ночей будили все місто, попереджаючи про небезпеку. 3 травня о 2 годині ночі на вулиці Соляній загорілися будинки Ністора, Кауфмана, Ґроса та вдови Нодь. Вогонь накоїв багато шкоди, та щойно його вдалося локалізувати, пожежників уже викликали на вулицю Бозош (нині – Толстого), де між 8.00 і 9.00 загорівся житловий будинок. 8 травня, коли пожежники зібралися з великою публікою вітати в місті єпископа Меслені, загорілися з невідомих причин будівлі на ділянці, яку придбали для зведення гімназії. 10 травня горіла будівля на початку вулиці Родванці (нині – Мукачівська). 11 травня загорівся будинок Шоломона Ґуттманна за мостом. Вночі 27 травня палав будинок Фегера на нинішній площі Петефі. Звідти вогонь перекинувся на будинок Адольфа Вайнберґера та будинки двох його сусідів з вулиці Капушанської. Поки пожежники були зайняті роботою, загорівся будинок Секо на Великомостовій вулиці (Корзо). В цьому випадку йшлося про відвертий підпал, сліди якого знайшли на місці.
В Унґварі здійнялася паніка, ніхто не розумів, що діється. 30 травня 1892 року міська рада змушена була прийняти рішення про запровадження особливого стану та підвищення заходів протипожежної безпеки. Пожежники мали патрулювати місто вдень і вночі, та оскільки їх було доволі мало, до патрулювань залучали військовослужбовців, а на деяких вулицях організували добровільні патрулі з мешканців, котрі мали слідкувати за спокоєм на своїй вулиці вночі, затримувати підозрілих людей, котрі проходили вулицею після 23:00 без ліхтаря. Всі ворота треба було закривати о 22:00, а в кого не було воріт, мусили протягом трьох днів їх встановити. Мешканців міста попередили, що на вимогу поліцейського чи жандарма треба одразу зупинитися, інакше правоохоронці мали право застосувати зброю.
Це, однак, не зупинило серію пожеж. От тільки підпалювач (чи підпалювачі) почали діяти не вночі, а на світанку, коли втомлені нічним патрулюванням чоловіки розходилися з вулиць відпочивати. Так на вулиці Капітульній підпалили стайню за будинком родини Фабрі. Загорілася й квартира сотника Золана, вогонь перекинувся на крило студентського гуртожитку-алумнею, наробивши багато лиха. 1 червня загорілася конюшня окружного керівника Дурчака (нині це територія Закарпатської академії мистецтв на вул. Волошина), яку пильнували цілу ніч. 31 липня від вогню сильно постраждала вулиця Велика (нині – Волошина), де повністю згоріли будинки родин Дір, Главаті, Поргойош. Особливо шкодували газети за старовинним будинком родини Дір (на жаль, поки не вдалося з’ясувати, про яку будівлю йшлося). Загалом за травень-червень 1892 року в місті сталося більше 10 пожеж, які лише дивом не залишили від міста попелище.
Газети в той час були переповнені історіями про страхи, які переживають містяни. Люди боялися заснути, багато хто вивіз цінні речі й дітей до знайомих у навколишні села. Чоловіки ночами пильнували свої будинки зі зарядженою зброєю, готові підстрелити будь-кого, хто наблизиться до їхнього помешкання. Газети писали, що досі унґварці роками спали з відкритими вікнами й ніколи не зачиняли дверей. Крадіжки в маленькому місті були великою рідкістю.
Який стосунок ці підпали мали до факту вбивства Германа Шамуновича з тодішніх випусків преси зрозуміти було неможливо. Аби заспокоїти населення, поліція та жандармерія тримали в секреті той факт, що їм надходять анонімні листи з погрозами – усе це видавали за плітки, не більше. Аж ось через 50 років після цієї історії місцевий священник та автор краєзнавчих робіт о. Іриней Контратович написав для газети «Kárpáti Híradó» свої спогади про ті події. Дещо в його викладі не сходилося з повідомленнями 1892 року, зокрема у версії Контратовича зовсім не фігурував син Шамуновича. Мовляв, знайшли Шамуновича у Фюзеші (територія нинішньої Православної набережної) жахливо порубаного м’ясницькою сокирою. Поруч лежав його легко поранений візник, котрий від пережитого втратив мову і не міг пояснити поліції, що ж трапилося.
У скоєному жандарми й детективи одразу ж запідозрили конкурентів Шамуновича – родину м’ясника Форкоша, та у всіх членів сім’ї на той час було алібі. Тоді поліція припустила, що Форкоші підбурили на вбивство своїх молодих працівників і заарештувала їх. Контратович писав, що заарештованих хлопців катували, аби вибити зізнання – це й стало причиною підпалів. Поліція та мер Фінцицький почали отримувати анонімні листи, в яких попереджали: якщо заарештованих молодих різників не перестануть катувати і не відпустять, місто почне горіти. Ані поліція, ані мер не відреагували – і в місті почали виникати дивні пожежі. Контратович писав, що в одному з наступних листів була навіть погроза підірвати кафедральний собор. У жодній із тодішніх газет згадок про це не було, можливо, лист тримали в секреті, щоб не посіяти ще більшу паніку серед населення. Аби не допустити цього, у парку резиденції єпископа тимчасово обладнали пункт, де цілодобово чергували військовослужбовці й пожежники. Мовляв, анонім не жартував – незабаром під дверима собору й справді знайшли динаміт і порох.
Підпалювача одного разу навіть вдалося побачити. Студент, котрий патрулював вулицю Капітульну, помітив постать у чорному плащі, котра вистрибнула на вулицю й побігла в напрямку замкового саду (ймовірно, території нинішнього скансену). Переслідувати його студент не наважився, адже якраз тоді великий дзвін Іван почав калатати, оголошуючи про чергову пожежу на Капітульній вулиці, від якої загорівся гуртожиток-алумней. Контратович писав, що незабаром після цього випадку в’язнів звільнили, а старшого лейтенанта Сіладі з жандармерії перевели до іншого міста. Лише тоді підпали припинилися.
Наступник лейтенанта Сіладі повів слідство іншим шляхом. Він запідозрив у вбивстві Германа Шамуновича його візника – чоловіка з Тур’ї Пасіки. Нібито візник, із котрим у Шамуновича не раз були проблеми, напав на роботодавця з сокирою і вбив його, зімітувавши потім втрату мови. Однак піймати його жандарми не змогли. Виявилося, що поки вони займалися пошуком таємничого підпалювача, візник втік через Галичину до Гамбурга, а звідти подався до Америки. Таким чином довести причетність візника до вбивства не вдалося, як і вияснити, хто ж тримав у жаху все місто навесні 1892 року. Деякі таємниці Ужгорода, вочевидь, так і залишаться нерозгаданими назавжди.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
