Чи знали ви, що на площі Ш. Петефі в Ужгороді є аж два палаци: палац Фріда і палац Штернберґера? Вони стоять один навпроти одного, формуючи забудову площі ще з початку ХХ століття. Звісно, палацами ці будівлі ніколи не були – це просто перекладене з угорської мови визначення слова «palota» (будівлі у місті так і називали – «Fried Palota» і «Sternberger palota»). Правильніше було би називати їх прибутковими домами, тобто будівлями, спеціально зведеними власниками для того, аби здавати квартири й магазини в оренду – однак для певної історичної картинки можна використовувати й більш звичне слово «палац».
Про палац Фріда і його власника Іґнаца Фріда «Втрачений Ужгород» писав ще 7 років тому, а от до палацу Штернберґера черга дійшла лише зараз. І виявилося, що історія цих двох будівель є дещо схожою та однаково трагічною.
За даними перепису населення 1921 року, Армін Штернберґер (єврейське ім’я – Zvi) народився в Унґварі у 1872-му. Ким були його батьки, з’ясувати достеменно не вдалося, адже в місті було кілька родин Штернберґерів. Можливо, батьком його був виробник і продавець льоду Мігай Штернберґер з вулиці Собранецької, оскільки з преси прослідковується зв’язок між ним, його сином Мором та Арміном Штернберґером. Усі вони мали стосунок до ресторанної справи: Мігай постачав лід ресторанам і магазинам; Мор у 1890-х володів популярним ресторанчиком «До золотого кренделя», що працював у будівлі на місці нинішнього палацу Фріда; Армін починав як власник кав’ярні, а в 1899 році перейняв керівництво «Золотим кренделем», перенісши заклад до своєї будівлі напроти – простої одноповерхової і, мабуть, доволі старої споруди.
Нинішня площа Петефі була для Арміна Штернберґера незмінним місцем проживання й бізнесу протягом усього його дорослого життя. Кав’ярня «Нью-Йорк», ресторанчик «До золотого кренделя», а між ними – ще й період, коли молодий підприємець узяв в оренду корчму «Чорний орел», відому тим, що в ній у 1847 році зупинявся на ніч знаний угорський поет Шандор Петефі. У 1905-му замість кав’ярні «Нью-Йорк» Армін Штернберґер відкрив у своїй будівлі на пл. Кошута, 11 пивний ресторан (назви в нього, вочевидь, не було, бо в пресі він саме так і звався). З-поміж інших заклад вирізнявся тим, що торгував плзенським пивом, але вже у 1912-му реклама запрошувала до цього ресторану на чарочку справжнього «Unicum» від «Zwack», бокал середнянського чи унґварського вина, кружку пива з Кьобані під холодні або гарячі страви.
Тоді, у 1912 році, довга одноповерхова будівля Арміна Штернберґера виглядала на площі вже зовсім недоречно. Ще в 1898-му притул до неї звели ошатну будівлю податкової служби (нинішню ЗОШ № 9), у 1910-му напроти «виріс» величний палац Фріда – найбільший на той час прибутковий дім у місті. Усім було зрозуміло, що на місце будівлі Штернберґера також «проситься» більша споруда, яка продовжить архітектурну трансформацію площі. А прискорити цей процес «допомогла» пожежа, що зайнялася в будівлі о 4-ій годині ранку 25 червня 1912 року. Пожежники, що оперативно прибули на площу, побачили дах у полум’ї, але суттєвої допомоги надати не могли – виявилося, що електричний насос, обладнаний біля річки саме для таких потреб, не працював. Все, що могли зробити вогнеборці, – контролювати, аби вогонь не перекинувся на важливу сусідню будівлю податкової служби (нинішню ЗОШ № 9). Таким чином податкову врятували, а від будівлі Штернберґера залишилися лише стіни. Та й те не всі: під час гасіння одна зі стін обвалилася на пожежника, його зі струсом мозку забрали до лікарні; інший пожежник отримав сильні опіки, коли на нього впали обгорілі рештки даху.
Загалом Армін Штернберґер не поніс великих фінансових збитків від цього випадку, оскільки будівля його була застрахована. Він дав оголошення до міських газет, що розпродує будівельні матеріали, що залишилися від споруди після пожежі. Й одночасно попросив у міської влади дозволу відновити будівлю на тому ж місці. Аби на період будівництва мати змогу заробляти, Армін Штернберґер також попросив дозволу побудувати на площі тимчасовий дерев’яний кіоск, з якого можна було би торгувати алкогольними напоями. Влада такий дозвіл надала, хоча, судячи з повідомлень у пресі, ця дивна корчма на площі багатьом містянам не подобалася.
Будівельні роботи на розчищеній від залишків згорілої будівлі ділянці почалися у 1913 році – й одразу зі скандалу. Від будмайданчика до річки через усю площу почали проводити окрему каналізацію, хоча без дозволу влади використовувати землю міста було заборонено. Інженер, який наглядав за станом будівництва від міста, запевняв, що старою основною каналізацією не було можливості скористатися, оскільки вона знаходилася вище рівня підвалу нової будівлі, тож його могло затоплювати. Та оскільки інженер був державним службовцем, у події вбачали корупційну складову. Зрештою зійшлися на тому, що нова будівля Штернберґера матиме окрему каналізацію, однак забудовник мусить заплатити містові кошти за користування землею.
А тепер давайте розкажемо безпосередньо про нову будівлю, зведення якої завершилося у кінці 1913 року. Міська газета «Ung» у січні 1914-го надрукувала статтю, присвячену новобудові – саме завдяки цьому ми й можемо нині дізнатися про те, як її зводили. Автор замітки зауважував, що Унґвар має унікальні умови для містобудування, однак наші предки, мовляв, зіпсували цей дар, «і продовжують це робити нині через недіючий комітет із благоустрою». Що мав на увазі автор, не зовсім зрозуміло, можливо, у той час принцип забудови міста здавався мешканцям дуже невдалим. Однак новий прибутковий дім Арміна Штернберґера газета «Ung», безумовно, похвалила. Авторами проєкту споруди були Ерно Шаллер і Лойош Мотош – останній проводив також нагляд за будівництвом, яке здійснював місцевий підрядник Дьордь Сабо (попереднім об’єктом цього підрядника був Василіянський монастир – нинішній фізичний факультет УжНУ на вулиці Волошина).
Зовні будівля була доволі простою, фасад її прикрашали лише 8 балконів, зате кутове оздоблення даху з високою вежею робило її дуже ошатною. Інженерно споруда була добре продуманою – чого вартий лише спеціальний водовідвідний канал, який мав запобігти підтоленню підвалу будівлі під час повеней. А підвали потрібно було зберегти в цілісності, адже там власник будівлі планував відкрити перший у місті підземний ресторан. Підвальне приміщення було завдовжки 20 метрів і завширшки 5 метрів. Бокові стіни були прикрашені олійними розписами з морськими видами хорватської Опатії, які виконав місцевий художник Вілмош Бішоф (він помер у 1918-му, маючи всього 32 роки). Газета «Ung» відзначала, що підвали будуть чудовим місцем відпочинку в літню спеку.
Над підвалами на першому поверсі працював пивний ресторан, який сполучався з нижньою залою кухонним ліфтом. Широкі гвинтові сходи вели з ресторану до ще одного підвалу, де зберігали вино і пиво (він міг вмістити 100 бочок). Для розвантаження бочок в проході біля воріт був обладнаний вантажний ліфт. Окрасою цього будинку була засклена веранда у дворі, що мала слугувати кав’ярнею пивного ресторану. Цю веранду називали першою такою в місті. Крім ресторану з кав’ярнею, на першому поверсі відкрилася аптека та різні магазини. На другому й третьому поверхах знаходилися 2-3-4-5-кімнатні квартири, облаштовані комфортно й практично, і готові до здачі в оренду. У помешканнях було електричне освітлення, водогін, першокласний паркет і чудові ванні кімнати. Вода хорошої якості подавалася до будинку з колодязя у підвалі. Газета «Ung» зазначала, що будівництво без урахування вартості ділянки коштувало Армінові Штернберґеру 240 000 крон. З амортизаційною позикою підприємцеві допомогли Лойош Шварц (постачальник м’яса для війська) та керівник Народного банку Шандор Тюхлер. Так, мовляв, народилося гарне будівництво у невдалий господарський рік, коли навіть у Будапешті були призупинені чи не всі будівельні проєкти.
Реклама 1914 року зазначала, що в пивному ресторані Штернбергера діє «зоноване меню» (це угорське поняття означає, що порцію допускалося ділити пополам). Страви можна було споживати на місці або замовити з доставкою додому. Популярним швидко став і підземний ресторан, де облаштували два більярдних столи, а також столи для гри в карти. Пізніше, у 1920 році, там же відкрили кінозал. Першою в тому зимовому сезоні показали кількасерійну німецьку стрічку «Володарка світу».
Отже, місто отримало нову гарну й продумано виконану будівлю, яка кардинально змінила увесь вигляд площі, остаточно перетворила зайняте ринком лівобережжя на ошатне Нове місто (так деякий час називали городяни цю частину Унґвара). Здавалося б, що може піти не так? Але від самого початку будинок Штернберґера став причиною смерті дитини й ледь не позбавив життя сина власника. Сталося це ще у 1915 році. 9-річний Ференц Рейзман, син власника кав’ярні «Свобода» Іґнаца Рейзмана, зі сином Арміна Штернберґера Шандором спустилися у підвал, аби погратися з вантажним ліфтом (пам’ятаєте, як газета «Ung» розповідала про цю конструкцію?). У підвалі якраз працювали Армін Штернберґер із двома помічниками – вони піднімали нагору порожні бочки. Поки дорослі відволіклися на щось в іншому підвальному приміщенні, діти залізли до шахти й запустили механізм. Кабіна ліфта з великою швидкістю впала просто на Ференца Рейзмана, розчавивши дитину на смерть. Другий хлопчик, Шандор, устиг вискочити з шахти.
І тут давайте згадаємо про сім’ю Арміна Штернберґера. Ще у 1896 році він заручився з Гані Браун з Верхніх Ремет. А після весілля в пари народилося четверо дітей: Дюло, Єно, Серена (1903) і Шандор (1908). Пригадуєте, на початку статті ми згадували про те, що доля власників палаців на нинішній площі Петефі є дещо схожою у своїй трагічності? У випадку з палацом Фріда його власник Іґнац Фрід втратив свого 18-річного сина Ерно (Ізраеля Давіда) через два роки після зведення будівлі. Армін Штернберґер ледь не втратив одного зі синів, Шандора, через рік після завершення будівництва (вище ми згадували про випадок із ліфтом) і таки втратив старшого сина Дюлу, котрому було лише 20 років, у 1918-му. Дюло навчався на лікаря і проживав у Будапешті, аж одного дня Штернберґерам повідомили, що юнак зник зі свого помешкання. Схвильовані батьки звернулися до поліції Будапешта з проханням знайти сина – про це повідомили місцеві газети. Що сталося далі – з’ясувати поки не вдалося, однак, вочевидь, хлопець загинув, адже пізніше, у 1920 році, в газеті «Zsidó Néplap» повідомлялося, що Армін Штернберґер пожертвував 180 крон на висадження 12-ти оливкових дерев у Палестині у пам’ять про свого померлого сина Дюлу.
Зникнення Дюли відбулося у березні, а вже в жовтні 1918 року Штернберґери ховали свого другого сина Єно. Хлопцеві було 17-ть, він навчався у гімназії, коли важко захворів на «іспанський грип». Того року пандемія грипу спричинила у світі десятки мільйонів смертей – й однією з жертв хвороби став юний Єно (Алтер Яков) Штернберґер. Поховали хлопця на єврейському цвинтарі Унґвара, могила його збереглася до наших днів.
Так у сім’ї залишилося лише двоє дітей: син Шандор (той, що ледь не загинув у дитинстві від падіння ліфта; у дорослому віці він працював лікарем) і донька Серена. З останньою, до слова, теж траплявся нещасний випадок: у 1935 році в Мукачеві, де вона проживала і мала магазинчик, її збив автомобіль. Жінку відкинуло ударом на 6 метрів, вона 24 дні лежала в лікарні з важкими травмами, але тоді вижила. Чи вдалося їй це в роки Другої світової війни – невідомо. На єврейському цвинтарі в Ужгороді до наших днів збереглися лише могили дружини Арміна – Гані Штернберґер, котра померла 66-річною у 1941 році, та вже згадуваного сина Єно, котрий помер у 1918-му. Про Арміна, Серену і Шандора немає відомостей ані в базі даних «Яд Вашем», ані в переліку тих, хто повернувся з концтаборів до Ужгорода після завершення війни. Можливо, колись про долю цієї родини вдасться дізнатися більше, та поки саме на цій невизначеності мусимо поставити крапку.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
