Маленький син кантора місцевої римо-католицької церкви Дежо Задор мав музичний талант – це бачили усі. Переконана в тому була й сестра Ільда – черниця, котра навчала хлопчика грати на роялі в музичній школі церковного навчального закладу «Будинок Ґізелли». Чи міг тоді знати Дежо (Дезидерій) Задор, що через багато років у цій будівлі діятиме музичний коледж, названий його ім’ям? Звісно, ні. То як історія закрутилася таким химерним чином?
Якщо ви ще не здогадалися, у цій статті йтиметься про дуже красиву й дбайливо відрестаровану будівлю на вулиці Волошина, 13. Над вхідними дверима видно дивом вцілілу табличку з надписом «Gizella-ház» (з угорської мови – «будинок Ґізелли»). Саму Ґізеллу можна побачити вище, у ніші. Білосніжна скульптура зі золотистою короною зображує дружину першого угорського короля Іштвана І Святого – королеву Ґізеллу (Баварську). Разом із чоловіком вона багато зробила для розповсюдження католицизму в Угорщині, а після його смерті стала монахинею. Скульптура і надпис на табличці означають, що Ґізелла була покровителькою цього будинку, в якому багато років діяв римо-католицький навчально-виховний заклад.
Історію його можна почати з цитати Кароя Мейсароша в книжці «Історія м. Унґвара від найдавніших часів донині» (1861), в якій описувалася занедбана справа виховання дівчат у комітаті Унґ: «Жінки-єврейки та вимуштрувані заангажовані незаміжні дівиці монополізували святу справу жіночого виховання. За великі гроші бідних громадян у вразливі душі вливали отруту французького кокетства та німецького міщанства» (цитуємо у перекладі Оксани Мокринин). Ідея створення римо-католицького навчального закладу для дівчат, як писав той же Карой Мейсарош, належала сотмарському єпископу Мігаю Гоошу, котрий у 1859 році приїхав до міста й на великій зустрічі озвучив необхідність створення школи. Слово єпископа (після 1804 року римо-католицька парафія міста підпорядковувалася саме Сотмарській дієцезії з центром у Сотмарі (нині – Сату-Маре)) було дуже вагомим, тож священники та міська інтелігенція почали збір коштів.
Організували все досить швидко, приміщення для школи на вулиці Капітульній винайняли у казни. Газета «UNG» писала пізніше, що та будівля знаходилася на місці гуртожитку для священницьких сиріт «Алумнеум» («Алумней», нині будинок на вул. Капітульній, 18). Школу там відкрили 4 жовтня 1859 року, навчання розпочалося 6 жовтня. Аби зрозуміти, наскільки це було потрібне рішення, варто зазначити, що до початкової трикласної школи одразу записали 257 дівчаток – доволі велику кількість як на тодішній маленький Унґвар. Діти вивчали угорську та німецьку мову, арифметику, релігію, географію, історію, малювання та ручні праці (плетіння, шиття, вишивання, декоративні роботи), ведення домашнього господарства.
Роль педагогів від першого дня виконували надіслані єпископом черниці-вінсентіанки (Доньки милосердя св. Вінсента). Першою керівницею закладу була монахиня сестра Флора (Бот), їй допомагали сестри Армелла, Амброзія та Серафін. Варто зауважити, що спершу цей заклад не називався іменем Ґізелли, був просто римо-католицькою дівочою школою. Покровительство королеви Ґізелли школа отримала у 1867 році, причому дозвіл на це дав особисто король Франц Йосиф.
Тоді ж, у 1867-му (за іншими даними, це сталося у 1862 році) для потреб школи церква придбала в безпосередній близькості від будинку священника споруду заїжджого двору «Блакитна куля». Як виглядала «Блакитна куля», видно на кількох старовинних листівках початку ХХ століття.
Це була проста двоповерхова будівля, що мала, можливо, мансарду під стрімких дахом. Заїжджі двори завжди були місцем неспокійним, тож римо-католицька парафія купівлею цієї споруди вбивала одним пострілом двох зайців: позбувалася неприємного сусідства й отримувала поруч просторе приміщення для потреб дівочої школи. Придбану будівлю трохи реконструювали, а позаяк навчальних приміщень стало куди більше, школа змогла відкрити ще 3 класи – 4-ий, 5-ий та 6-тий. З’явилося там місце і для проживання черниць, а також облаштування інтернату, де на постійній основі могли проживати 5-10 вихованок закладу. Варто наголосити, що навчалися у школі дівчатка не безкоштовно, але вартість була невеликою, аби освіту могли отримувати навіть діти з найбідніших родин. Зрозуміло, що оплата за навчання не покривала усіх витрат школи, тож основне фінансове навантаження завжди лежало на парафії й покривалося з пожертв.
Мешканці міста були дуже задоволені рівнем викладання та ставленням до дівчат у школі. У пресі наголошувалося, що черниці були дуже добрими до дітей, привчали їх до скромності та релігійності. У 1884 році директорка «Будинку Ґізелли» сестра Флора навіть отримала золоту відзнаку від короля. Коли через 3 роки її не стало, новою директоркою обрали сестру Бернарду (Гаушер). Цю посаду вона займала 15 років, мріючи й розробляючи плани щодо розширення старої будівлі школи. Сестра Бернарда багато років мужньо боролася з туберкульозом кісток, який знерухомив її праву руку. Своїм вихованкам вона показувала справжній приклад стійкості, навчившись усе робити лише лівою рукою – навіть дуже уміло вишивала нею. На жаль, побачити на власні очі нову будівлю «Будинку Ґізелли» сестра Бернарда так і не встигла – померла у травні 1902 року.
Того ж місяця у місцевій пресі з’явилася радісна новина: завдяки щедрим пожертвам двох священників перебудова «Будинку Ґізелли» почнеться ще в 1902 році. Загалом за попередніми розрахунками сума перебудови мала орієнтовно скласти 40 000 крон. Половину цієї суми, тобто 20 000 крон, пожертвував сотмарський єпископ Дюла Меслені, ще 12 000 крон додав канонік Карой Гегелейн – отже, обидва священники зробили дуже великий вклад у справу і надали справді великі суми коштів, фактично повністю профінансувавши масштабне будівництво. Решту суми зібрали парафіяни й надали інші благодійники. Газета «UNG» відзначала також велику роль місцевого пароха Йожефа Бенкьо, котрий просив допомоги у вищого духовенства і керував збором решти суми.
6 червня 1902 року в приміщенні плебанії відбувся конкурс на визначення підрядника будівельних робіт. Переможцем конкурсу стало підприємство «Kikélyi és Bottyán» зі Сотмара (Сату-Маре). Вже через тиждень стару будівлю колишнього заїжджого двору «Блакитна куля» повністю розібрали. На її місці почали зводити нову ошатну споруду. На першому поверсі знаходилися 4 великих навчальних приміщення, більшу частину другого займали житлові кімнати черниць та дівчат, котрі проживали у закладі. Будівництво тривало протягом усього літа й за планом мало завершитися вже до 1 жовтня – аби діти могли без великого запізнення почати новий навчальний рік. Так і сталося : вже в жовтні нова споруда «Будинку Ґізелли» була повністю готова й облаштована для навчання і проживання. Усе це встигли зробити всього за 4 місяці!
В’їжджала школа до нової будівлі вже під керівництвом нової директорки – сестри Ізабелли (Рейпаші), котра багато років працювала в закладі вчителькою. Зміни пішли на корись школі, котра стала такою популярною, що до неї почали проситися на навчання дівчатка інших віросповідань – навіть іудейки. «Будинок Ґізелли» був у цьому питанні дуже демократичним, не відмовляв нікому. Згодом з’явилася також ідея про відкриття на базі закладу дитячого садка для дівчаток та хлопчиків, тож нова будівля швидко стала затісною. Її розширення провели у 1907 році. За 15 000 крон до неї добудували приміщення для дитячого садка, додаткові класи та каплицю, в якій щодня проводилися богослужіння («домашнім» священником закладу був вчитель релігії місцевої гімназії др. Шандор Фібіґер). Таким чином у розширеному «Будинку Ґізелли» були дитсадок, 6 класів школи, курси рукоділля та музики, комфортний інтернат на 32 особи, каплиця, житлові кімнати для семи монахинь.
У 1909 році «Будинок Ґізелли» гучно святкував своє 50-річчя. 10 жовтня в римо-католицькій церкві був освячений білий шовковий прапор із вишитим на ньому сяючим хрестом, образами сердець Ісуса та Марії. Прапор віднесли до каплиці «Будинку Ґізелли», після чого на гостей свята чекав концерт за участі вихованців закладу. З нагоди такої дати газета «UNG» згадала у статті всіх монахинь, котрі працювали в закладі. Про перших трьох – Армеллу (згодом вона стала керівницею монахинь-медсестер, котрі працювали у міській лікарні), Амброзію та Серафін – ми вже згадували. В наступні ж роки в «Будинку Ґізелли» працювали з дітьми сестри Максиміліана, Норберта (згодом вона стала директоркою іншого католицького навчального закладу – «Будинку Марії»), Бонавентура, Вільгельміна, Віола, Бенігна, Корона, Аґнеш, Ґреґорія, Бланка, Юдіт, Колунба, Гелена, Нолашка та Епіфанія. Станом на 1909 рік вчительками там працювали сестри Прісцилла, Вікторіанна, Ґеорґіна, Пауліна, Ліобе та Елеонора. Газета писала, що ці старші й зовсім молоді жінки присвятили своє життя вихованню не власних, а чужих дітей. Проживали далеко від своїх рідних домівок, від своїх батьків, не знаючи радощів сімейного життя, часто без визнання і піддані наклепам. На які наклепи натякали у пресі – невідомо, публічно «Будинок Ґізелли» ніколи не був епіцентром скандалів.
Будинок для літнього відпочинку черниць і вихованок інтернату на горі Кальварії був зведений у 1911 році за пожертви священника Йожефа Бенкьо. В ньому черниці та дівчата проживали під час літніх канікул, займаючись садівництвом і городництвом
Цікавою в навчальному закладі була традиція проведення святкових заходів. Кілька разів на рік у «Будинку Ґізелли» організовували різноманітні свята з концертною програмою: на Різдво, на Форшонг (свято-карнавал на знак початку весни, схоже на Масляну), на ювілеї черниць чи королівські урочисті дати, на закінчення навчального року тощо. Вихованки закладу завжди дуже серйозно ставилися до цих подій. Вони мали право запросити на захід кого завгодно, тож вручали власноруч підписані запрошення своїм рідним, сусідам, друзям. Робили на свої ювілеї приємні сюрпризи вихованкам і монахині. Так, у 1912 році керівниця закладу сестра Ізабелла, відзначаючи 25-річчя чернечого постригу, замовила листівки із зображенням Ісуса та пам’ятним надписом, подарувавши по одній кожній маленькій вихованці школи. Дівчата були в захваті від такого подарунку, адже цим сестра Ізабелла показала дітям, як вона їх поважає.
Сестра Ізабелла померла від ускладнень, спричинених малярією, у 1921 році. Четвертою директоркою закладу стала сестра Плацида. «Чехословацький» період історії «Будинку Ґізелли» відзначився тим, що в закладі з’явилися класи з чеською мовою викладання. На той час державні школи вже не були в Ужгороді рідкістю, однак і тоді «Будинок Ґізелли» тримав марку, навчаючи щороку понад 100 учнів. У 1930-х разом із римо-католицькою Жіночою конгрегацією заклад започаткував гарну традицію проведення різдвяних ярмарків. Щодня протягом тижня, з 15.00 до 19.00 на таких ярмарках можна було придбати різдвяні поробки, іграшки, дитячий одяг, плетені речі, вишиті скатертини та інші роботи вихованок школи. Працював також буфет, де продавали їжу та напої. Виторгувані ж гроші направляли на купівлю одягу та взуття для дітей із бідних родин.
Спальня дівчат в інтернаті «Будинку Ґізелли», фото – з колекції Skultéty Csaba
На початку 1940-х у місцевій пресі обговорювалося питання про необхідність розширити «Будинок Ґізелли» шляхом придбання сусідньої прилеглої ділянки (закладом тоді вже керувала остання директорка – сестра Шира (Марія Корлат)). Однак у роки Другої світової війни плани ці не були втілені в життя, а після її завершення радянська влада націоналізувала будівлю, виселивши з неї черниць. «Будинок Ґізелли» став музичним училищем, саму Ґізеллу теж вирішили сховати, замурувавши в ніші.
Фото початку 1990-х років – із книжки «Архітектурна спадщина Ужгорода» (П. Сарваш, 2018)
Відкрита у 1996 році скульптура Ґізелли – на фото з альбому «Ужгород» (М. Басараб, В. Ньорба, 1997). Зверніть увагу на пошкоджене коліно скульптури – вочевидь, воно випирало і заважало, тож під час замуровування його відбили
У 1972 році на подвір’ї школи з виходом на вулицю Духновича звели новий 4-поверховий корпус, тож розширення стара будівля все ж не уникла. В її стінах досі навчають дітей і молодих людей, котрі хочуть присвятити життя музиці. Як колись сестра Ільда терпляче огранювала там талант маленького Дежо Задора, так і зараз це роблять зі своїми учнями викладачі Ужгородського музичного фахового коледжу імені Дезидерія Задора.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
Заголовне фото – з колекції Skultéty Csaba
