Ужгород має багато цікавих таємниць, які розкриваються перед нами поступово, знайомлячи з невідомими деталями минулого. От, до прикладу, чи знаєте ви, що спільного є в ужгородської будівлі на куті вулиць Корзо і Волошина з мавзолеєм турецького дервіша Ґюль Баби у Будапешті? Їх об’єднує… троянда. Не жива, звісно, а символічна. Ґюль Бабу (був такий турецький поет, який помер або в боях за Буду у 1541 році, або під час святкування її захоплення) називали «Батьком троянд», ці квіти ростуть і донині навколо його красивого мавзолею у районі Rózsadomb (Пагорб троянд) у Будапешті. «Батьком» нашої будівлі на куті Корзо-Волошина теж був Роужа (з угорської – «троянда») – лікар Лео Роужа (Rózsa Leo), котрий прикрасив дах своєї будівлі круглою надбудовою, що нагадувала людям мавзолей Ґюль Баби.
Чи був то випадковий збіг, чи такий замисел – ми, мабуть, вже не дізнаємося. Лікар Лео Роужа(навмисне пишемо так його прізвище, аби не вийшло слово «рожа», що має інше значення) був людиною заможною і, безперечно, бував у столиці Угорщини. Він міг бачити там мавзолей турецького «Батька троянд» і міг мріяти про те, аби звести будівлю у такому стилі або з такими елементами у своєму рідному місті. Троянди були частиною його життя завжди, ще до того, як лікар Роужа отримав це прізвище. Річ у тім, що від народження він мав інше, хоча так само «трояндове» прізвище Розенблют(Rosenblüth). Велика єврейська родина Розенблютів у нашому місті кінця ХІХ століття займалася торгівлею і свого квітучого прізвища не соромилася. Наприклад, рідний брат нашого доктора Лео Герман Розенблют довгий час володів і керував популярною у місті корчмою «Півень». Лише один представник родини вирішив змадяризувати своє прізвище, що, в принципі, було дуже популярним явищем у ті роки, коли святкувався угорський Міленіум, тобто тисячоліття з часу приходу угорських племен до Тисо-Дунайської низовини.
Лео Розенблют повернувся з навчання у Берліні до рідного Унґвара у 1888 році й одразу був призначений окружним лікарем. До його округу входили села Коритняни, Ярок, Баранинці, Циганівці, Великі Лази, Дравці, Шишлівці, Минай, Радванка, Горяни тощо. Незважаючи на необхідність обслуговувати таку велику кількість сіл ЛеоРозенблют відкрив на вулиці Маломостовій (нині – початок вулиці Волошина) сучасний стоматологічний кабінет, де, як було зазначено в рекламі, жителі міста могли лікувати зуби так, як у столиці: безболісно вирвати, вставити золоті, срібні, платинові, керамічні штучні зуби, зубні протези тощо.
Наступного, 1889-го, року молодий лікар одруживсяз Бертою Краус – донькою місцевого торговцяАдольфа Крауса. Тесть доктора Лео Розенблюта був у місті людиною відомою і впливовою. А ще він мав будинок у самому серці старого Унґвара, на перетині найжвавіших його вулиць – Великої (пізніше – Ракоці) та Великомостової. Кут, на якому стояв будинок Адольфа Крауса, у ті роки називали в місті кутом Крауса. Сам будинок був доволі непоказним, одноповерховим. Адольф Краус там проживав і мав магазин, у якому з 1856 року торгував найрізноманітнішими речами: від пива і лінолеуму – до прянощів і дитячих іграшок.
І от у 1898 році у місцевій пресі з’явилося оголошення про те, що окружний лікар ЛеоРозенблют змінив прізвище своє і членів своєї сім’ї на Роужа. Хтозна, для чого. Можливо, цього вимагали від усіх тогочасних чиновників, а, можливо, він вважав, що єврейське прізвище заважає його професійній кар’єрі. Якщо так, то, забігаючи наперед, скажемо, що на кар’єрі зміна прізвища аж ніяк не позначилася – Лео Роужа так і працював окружним лікарем 40 років свого життя. Весь цей час він жив у орендованій квартирі з 5-ти житлових кімнат у міському прибутковому домі «Білий корабель» (нині – Корзо, 17), хоч і був людиною дуже небідною, займав 83 місце у списку найбільших платників податків комітату Унґ.
До того, аби звести власний будинок, Лео Роужумогла підштовхнути випадковість. У 1909 році у «Білому кораблі» сталася велика пожежа, яка знищила дах будинку і пошкодила чимало квартир. Помешкання і кабінет лікаря Роужі вціліли, та, можливо, ця подія змусила його задуматися над тим, аби вберегти свої гроші й вкласти їх у прибуткову нерухомість. А що може бути прибутковішим за великий будинок у центрі міста? Адольф Краус на той час ще був живий, та, мабуть, не противився ідеї знести його старий будинок. У 1909 році Берта Роужа, як власниця, подала до міської управи прохання про демонтаж старого будинку Краусів і плани зведення нової триповерхової будівлі. До слова, перший проєкт відрізнявся від нинішнього вигляду споруди, він не передбачав зведення напівкруглого еркеру (закритого балкону) на кутовій частині. Той еркер підрядники «Гамош і Суханек» втілили у процесі будівництва, за що міська управа навіть покарала Берту Ройжу додатковим щорічним податком у розмірі 10 крон (щоправда, вже у 1911 році Міністерство внутрішніх справ її від податку звільнило, роз’яснивши, що еркери додатковими виплатами не обтяжуються).
У 1910 році газета «Ungvári Közlöny» згадувала про уже завершене будівництво палацу Роужі. «На зовсім невеличкій території вдалося звести будівлю в англійському стилі зі світлими стінами і певною простотою. Разом із тим будівля виглядає цілком столичною», – зазначалося у статті. У партері з виходом на перетин жвавих вулиць обладнав свій магазин модного одягу відомий місцевий підприємець Іґнац Клайн. У рекламі він зазначав, що його новий магазин буде найкрасивішим у місті. Менший магазин з боку вулиці Ракоці орендував Жиґмонд Фукс – продавець тканин для чоловічого гардеробу. На кожному поверсі було всього по одній великій квартирі. Квартиру на першому поверсі будівлі (йшлося про нинішній другий поверх) зайняв Клуб підприємців. Через кімнату-гардероб його члени і гості потрапляли до просторої ігрової кімнати, звідти – до читальної зали та кімнати відпочинку. Меблі, плюшеві гарнітури та приємно пофарбовані високі стелі, як зазначали у пресі, справляли дуже приємне враження. У помешканні діяв навіть буфет, де можна було поснідати та повечеряти. «Клуб обіцяє стати гарним місцем для проведення зимового часу. Вже сьогодні ввечері о 8:30 там чекатимуть гостей на урочистий вечір-відкриття», – писала газета «Ungvári Közlöny» 17 вересня 1910 року.
Як бачимо з допису, англійський стиль і певна простота палацу Роужі не справили тоді великого враження на мешканців Унґвара. Інша газета «Határszéli Ujság» взагалі написала, що будинок Роужі не є достатньо естетичним для такого прохідного і центрального місця. Саме ця газета першою і сказала, що на даху палацу Роужи стоїть, мовляв, мавзолей Ґюль Баби.
Хоча на другому поверсі (тобто нинішньому третьому) теж була готова умебльована квартира, лікар Лео Роужа зі своєю сім’єю до неї чомусь не переїхав – продовжував орендувати помешкання у «Білому кораблі». Разом із ним там проживала дружина Берта та троє їхніх дітей: Дюла, котрий здобув у 1915 році у Будапешті ступінь доктора медицини, під час Першої світової війни отримав медаль «За військові заслуги» (II. Signum Laudis), працював в Ужгороді приватним лікарем; Аурелія(Релліке), котра невдовзі вийшла заміж на місцевого підприємця, співвласника підприємства «Граніт» Вілмоша Голаса; та Ельза, котра на початку 1920-х стала дружиною стоматолога Яноша Ґабора. Обидві доньки Лео Роужі були активістками Єврейської благодійної їдальні та Жіночого єврейського товариства: готували та роздавали обіди, організовували благодійні заходи, виступали на них тощо. Вони зі своїми сім’ями також проживали у «Білому кораблі» (невідомо, з батьками чи окремо).
Того ж 1910 року, коли палац Роужі був готовий і почав приносити прибуток від оренди, сталася неприємність: лікаря Лео Роужу запідозрили у шахрайстві та допомозі у звільненні з військової служби. Його негайно відсторонили від посади окружного лікаря і притягли до дисциплінарної відповідальності, але у 1911 році всі обвинувачення у суді зняли. Хтозна, можливо, цей випадок і став причиною того, що Лео Роужа у 1912-му несподівано продав свій новенький палац у центрі міста. Придбав його за 110 тисяч крон галицький кредитор АрмінҐрос.
Популярний Клуб підприємців, куди місцеві бізнесмени приходили, аби почитати газети, випити, пограти в карти, попліткувати та вирішити свої справи, переїхав з палацу Роужі (бо його і далі так продовжували називати в місті) у 1915-му, коли багатьох молодих підприємців забрали до війська, а решта не могли самостійно платити оренду і фінансово підтримувати діяльність клубу. АрмінҐрос і сам чомусь не справився з роллю господаря цієї будівлі. Вже у 1921-му вона належала місцевому торговцю Мікші Ґолдштайну, а після його смерті у 1929-му – дружині торговця, котру звали… Розою. Так із трояндою була пов’язана поява у місті цього будинку – трояндою, тобто Розою Ґолдштайн, вона у дорадянські часи і завершилася.
У 1944 році будинок на вулиці Ракоці, 2 значився уже у пресі, як залишений євреями (зверніть увагу на формулювання: не забраний у євреїв, а залишений ними). Коли у пресі друкували списки квартир, які передадуть для проживання місцевим мешканцям-християнам, то серед пропозицій значилася і шестикімнатна квартира «з повним комфортом» на другом поверсі цього будинку (тобто на нинішньому третьому). Це означає, що Розу Ґолдштайн, якщо вона дожила до того часу, забрали разом із іншим членами її сім’ї до концтаборів. Станом на 1946 рік уже в радянських документах значиться, що будинок цей «безхозний», тобто ніхто з його колишніх власників до нього не повернувся і на нього не претендував.
А що ж сталося далі з родиною доктора Лео Роужі? Він працював окружним лікарем, об’їжджаючи хворих навколишніх сіл аж 1930 року. А у 1933-му завжди жвавий 76-літній лікар раптом помер від серцевого нападу. Ховали його, за повідомленнями у пресі, у присутності величезної кількості людей. Скоріше за все, поховали лікаря на місцевому єврейському кладовищі, але могили його там знайти не вдалося (натомість там досі є могила його дружини Берти Роужі). Доля дітей цього подружжя нам теж до кінця не відома, хоча вона точно була непростою, беручи до уваги події Другої світової війни. В архіві меморіального комплексу «Яд вашем» є дані про депортованого Дюлу Роужу, убитого у Маутгаузені ужгородця Голаса Вілмоша (так звали чоловіка Релліки Роужі) і депортованого ЯношаҐабора (чоловіка Ельзи Роужі). Чи вижив бодай хтось із цієї родини, ми не знаємо. Можливо, колись їхні нащадки знайдуться і ми дізнаємося більше про трояндову родину Роужі та їхній будинок, який місцеві мешканці називали мавзолеєм Ґюль Баби.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
Перше зображення – фрагмент фото Рудольфа Гулки, 1922 (Slovanská knihovna, Praha)
