Чи ви знали, що до будівництва критого «зеленого» ринку на площі Корятовича на його місці була вулиця? Ну, може, вулиця звучить надто гучно, бо її називали просто проходом, що з’єднував площу Корятовича (Сечені) з вулицею Підгірною. Проіснував цей невеличкий провулок, що навіть назви окремої не мав, набагато менше років, ніж про нього говорили і за нього боролися. Адже мешканці вулиць Берчені та Підгірної випрошували його у міської влади майже 30 років поспіль, отримуючи взамін лише обіцянки. То як з’явився цей прохід і чому зник – читайте далі.
Центр Ужгорода колись виглядав зовсім не так, як нині, відповідно й рух центром міста теж проходив іншими шляхами. Уявіть собі, що вам треба потрапити з вулиці Берчені на площу Корятовича. 100 і більше років тому це не можна було зробити так просто, як зараз. Людина мусила робити великий гак, йдучи або їдучи завжди завантаженою вулицею Підгірною аж до гімназії (нинішнього хімфакуУжНУ) або наверх до Жупанату, а звідти до Малого моста біля млина. Всьому виною був Малий Уж, що протікав нинішньою вулицею Фединця. Проїхати чи пройти його ви могли лише через мости, а вони були збудовані не на кожному кроці.
Жителі міста розуміли, що було би набагато зручніше, якби з вулиць Берчені (Мочарської) та Домбойо (Підгірної) був прямий перехід на площу Корятовича (Сечені). І почали просити владу облаштувати такий прохід із містком. Перше таке звернення надійшло до міської управи ще у 1910 році. Тему підтримала газета «Ung», яка писала, що вулиця Берчені без прямого сполучення з центром міста перебуває на периферії і не розвивається. Тоді вперше було запропоновано владі викупити маленький одноповерховий будиночок між будівлями Ференца Фіали і Абрахама Ґроса для облаштування нової вулиці. А якщо це неможливо через нестачу коштів, газета пропонувала міській інтелігенції самій про це подбати – проводячи благодійні концерти та інші заходи, за кілька років назбирати потрібну суму й викупити ділянки на благо всього міста. Чудовий і благородний був план, однак здійснити його тоді не вдалося.
Міська влада зайняла в ті роки дуже цікаву позицію: вона пообіцяла жителям побудувати нову вулицю і навіть внесла цей намір до планів розбудови міста, однак на втілення завжди не вистачало грошей. А заручниками ситуації стала ні в чому не винна родина Сеґелеті (Szegelethy). Вона проживала в Унґварі з середини ХІХ століття, відколи ЯношаСеґелеті направили сюди працювати полковим скарбничим. У поважного офіцера та його дружини було четверо дітей: Ілона (вчителька), Янош (вчитель у Сеґеді), Марія (у заміжжі Негребецька) та Іштван(Великоберезнянський окружний бухгалтер). Могила членів цієї родини досі збереглася на Кальварії, з лівого боку в ряду найстаріших могил римо-католицького сектору. Так от саме обійстя Сеґелетіна тодішній площі Сечені було визнане таким, що найбільш підходить для облаштування проходу до вулиці Берчені (нині на місці цього будинку розташований торговий центр «Луксор»). Після смерті Яноша Сеґелеті там проживала в основному його донька, вчителька місцевої школи Ілона Сеґелеті, а передні приміщення були комерційними. Члени родини були не проти продати свою ділянку містові, але роки минали, влада затягувала справу, а площа Сечені, котра у чехословацькі часи стала йменуватися площею Корятовича, стала стрімко змінювати свій вигляд.
Одна за одною на площі почали з’являтися нові модерні будівлі, з просторими магазинами і квартирами. Ринок робив площу привабливим комерційним районом, тож родині Сеґелеті теж почали пропонувати вигідно продати свою ділянку зі вже стареньким будинком. Та яким же було здивування членів родини, коли міська влада заборонила їм продавати ділянку третій особі, мовляв, земля зарезервована під майбутнє будівництво вулиці. «Тоді дозвольте нам самим збудувати на цьому місці більшу будівлю, яку наша родина могла би використовувати з комерційною метою», – просили Сеґелеті. У міській управі не погодилися і на це, мовляв, зносити треба буде більше. «Тоді купіть вже нарешті нашу ділянку», – молила родина. «Скоро купимо», – знову обіцяли чиновники.
Так минуло ще 10 років, протягом яких час від часу ця тема виринала у пресі. Коли у кінці 1920-х на вулиці Берчені у новій красивій віллі оселився губернатор Підкарпатської Русі Антон Бескид, жителі вулиці сповнилися надією на те, що тепер це питання точно вирішиться, бо губернатор його лобіюватиме. Однак і тоді місто не почало нічого робити з проблемою. У газетах друкувалися листи від мешканців з проханням зробити хоча би пішохідний перехід – маленьку стежку поміж будинками з маленьким містком через Малий Уж. Та міська управа знову просила ще трохи зачекати, мовляв, скоро почнуть засипати Малий Уж, на його місці відкриють вулицю – і тоді реалізувати давно задумане буде значно простіше.
Прокладати каналізацію на місці Малого Ужа справді почали на початку 1930-х років, але справа це була дуже дорога і повільна, тривала кілька років. По мірі того, як роботи просувалися ближче до площі Корятовича, у пресі та міській управі почали обговорювати нові плани розбудови цього району міста. Тоді вперше заговорили про те, що треба придбати не одну, а кілька ділянок з обох боків Малого Ужа. В одному місці, мовляв, зробити прохід до вулиці Підгірної, а на іншому – побудувати критий ринок, куди перенести всі ятки з площі. Поруч облаштувати стоянку для возів та автомобілів, аби розчистити площу і закласти посеред неї невеличкий красивий парк, де люди могли би відпочивати у тіні дерев.
План був хороший, але міська управа не мала грошей для його негайної реалізації – занадто активно у той період відбувалася розбудова міста, занадто багато масштабних будівельних проєктів реалізовувалося одночасно. Вирішили почати із купівлі хоча би однієї ділянки на Корятовича. Тут депутати і розсварилися, бо лобі у маленькому місті працювало добре і в ті часи. Депутати-угорці відстоювали старі плани щодо купівлі будинку Сеґелеті, мовляв, хіба можна стільки років безпідставно мучити цю родину? А депутати від Аграрної партії пропонували купити будинок друкарні «Новина», яка належала… Аграрній партії. Їх за це, звісно, преса трохи висміяла, мовляв, хочуть вигідно продати містові стару будівлю. Однак вона справді ідеально підходила для того, щоб відкрити через неї прямий вихід до Підгірної, адже з того боку Малого Ужа не треба було викупляти ділянки – там і так був облаштований невеличкий з’їзд до будинків над каналом.
Були тоді і депутати, котрі категорично не погоджувалися, аби місто витрачало велику суму на купівлю будинку, який просто розвалять. «Краще там звести ринок, від якого місто отримуватиме прибуток», – казали одні, «Побудуйте там краще давно обіцяну єврейську гімназію», – пропонували інші. У грудні 1936 року на засіданні міської ради була поставлена крапка у багаторічних суперечках – вирішено було взяти кредит і придбати обидві ділянки, кожну – за 350 тисяч Кч. Оскільки таких грошей місто не мало, проголосували також за те, аби взяти їх у банку в кредит. Ще 150 тисяч крон потрібно було знайти на демонтажні роботи та вистелення бруківки на новій вуличці.
Нагадаємо, це голосування відбулося у грудні 1936-го, а навесні 1937 року представник родини Сеґелеті,Ігнат, прийшов до міської управи, аби вияснити, коли ж відбудеться факт купівлі ділянки. Там чоловіка чекав сюрприз – йому сказали, що вже передумали купувати ділянку, точніше дозвіл на це не дала крайова влада, яка не розуміла доцільності кредиту, аби придбати одразу дві ділянки на площі Корятовича. Сеґелеті спершу здивувалися, а потім навіть зраділи, адже давно мали покупця, котрий пропонував гарні гроші за обійстя в центрі міста. Але сподівання родини на те, що абсурдна багаторічна ситуація цим завершиться, були марними. Коли Сеґелеті повідомили міську управу про намір продати своє обійстя, там знову не дали дозволу, мовляв, сподіваються таки отримати кредит і в майбутньому придбати ділянку для потреб міста.
Першою у 1937 року управа придбала будівлю та землю друкарні «Новина». Вже влітку стару двоповерхову будівлю почали було розбирати, та тут виявилося, що колись впритул до стін «Новини» без обов’язкової глухої протипожежної стіни була зведена інша споруда, яка належала римо-католицькій церкві і в якій діяли католицька духовна семінарія та інтернат (нині – будинок на пл. Корятовича, 17). Демонтажні роботи будівлю семінарії почали пошкоджувати. Римо-католицька плебанія навіть запропонувала обміняти їхню ділянку на будівлю ратуші (тоді міська управа працювала в будівлі нинішнього торговельно-економічного коледжу ДТЕУ), аби семінарія переїхала туди, а міська управа знесла стару будівлю на Корятовича і звела собі там нову модерну ратушу. Ці плани, однак, не були втілені в життя.
Демонтаж «Новини» і облаштування нового провулку затягнулися ще на два роки. Відкрили йогодля пересування лише в першій половині 1939 року. І пролягав він саме там, де нині розташована будівля «зеленого» ринку.
Зверніть увагу, що просто навпроти виходу з ринку на вулицю Фединця знаходиться підйом на вулицю Підградську – це і є залишок тієї безіменної маленької вулички, за яку мешканці міста боролися 30 років. До слова, ринок там у радянські часи побудували неспроста. Ще у 1940 році мер міста Імре Пелчарський взявся навести порядок на одвічному стихійному базарі на площі Сечені (так називалася тоді Корятовича). Торговці мали перенести свої шатри на нову вуличку, утворивши такий собі торговий пасаж. Тобто ринок у радянський часи побудували саме там, де і так торгували – лише під відкритим небом. Трохи далі, біля будинку Сеґелеті (його на той час ще й досі не знесли) хотіли облаштувати стоянку для возів та автомобілів.
Коли саме знесли будинок родини Сеґелеті та коли облаштували через їхнє подвір’я виїзд до вулиці Берчені – нам дізнатися не вдалося. Скоріше за все сталося це у воєнні або перші післявоєнні роки, а, можливо, вже тоді, як спорудою ринку був закритийпроїзд на Підгірну. Можливо, хтось із читачів знає про це більше? Будемо раді вашим доповненням.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
