Як виглядав фірмовий потяг “Закарпаття” у 1970-х (Фото)

Травень 1971 року. Ужгородський вокзал переповнений людьми. Духовий оркестр, полум'яні речі партійних чиновників, квіти – це все для перших пасажирів першого поїзду, який напрямку сполучатиме столицю України із, як тоді популярно було говорити, “західними воротами країни”.

Це нині з Ужгорода до Києва і в зворотному напрямку щодня курсують по три пасажирські потяги, а у 1971-му справжнім святом стало запровадження одного прямого потягу. Причому потяг цей був не простим, а фірмовим. Яким він був – для “Про Заходу” пригадав почесний працівник транспорту України, багаторічний працівник залізниці Арпад Добош.

Він прийшов працювати у вагонне управління місцевої залізниці якраз у 1971 році, тому добре пам'ятає, як у перші роки своєї роботи виглядав фірмовий поїзд № 137/138 “Закарпаття”, який, до слова, курсує між Ужгородом і Києвом щодня от уже майже 46 років. Тоді “Закарпаття” був єдиним на весь край фірмовим поїздом. Поняття “фірмовий” означало, що потяг має власне ім'я і логотип, всю атрибутику, витриману в одному стилі, а також кращі, ніж в інших потягах, умови.

Перший рейс “Закарпаття”. Фото з архіву Закарпатської студії телебачення та Олександра Герешка

Вагонів “Закарпаття” мало 16 (вагону-ресторану перші кілька років потяг не мав, лише потім нам прислали два вагони-буфети німецького виробництва), іноді, на святкові дні, приміром, до них додавали ще один-два. Ці вагони були новісінькими, радянського або польського виробництва, а один, так званий штабний, і взагалі німецьким. У штабному вагоні, як правило, дев'ятому, їхав начальник потягу (тоді ця посада звалася “бригадир поїзду”), також його завжди тримали для поважних гостей (коли їхав хтось із керівників краю, в обидвох кінцях вагону обов'язково чергував міліціонер). Якщо, приміром, у Київ мала їхати якась велика делегація чиновників, у склад потяга додавали два німецьких купейних вагони. Від радянських вони відрізнялися комфортнішими сидіннями та наявністю кондиціонера.

Власне, навіть у радянських вагонах фірмового потягу завжди все було чисто і охайно. Провідників туди набирали лише молоденьких, спритних. Навчали їх постійно, раз на місяць чекали на спеціальних заняттях з підвищення кваліфікації, де вчили, як поводитися з електронікою, телефонною мережею та буйними пасажирами. Якщо провідник без поважної причини пропускав заняття, за це його могли перевести на інший потяг, не такий респектабельний. Тому провідники старалися, тримали свої вагони у зразковій чистоті, та й самі у своїй фірмовій формі завжди виглядали “з голочки”.

Всього на двох потягах “Закарпаття” працювали 5 бригад: по дві зміни на кожен потяг, плюс одна підмінна. Найперший поїзд до Києва виїхав під керівництвом бригадира Юрія Рильця. Сам він потім довгий час керував підмінною бригадою, основними ж чотирма керували Степан Медвідь, Емеріх Петрищак, Євген Сивч та Михайло Гонда. Звісно, всіх, хто працював над безпекою руху пасажирів, тут не згадаєш, адже кожен поїзд у путь відправляє величезна кількість залізничників з різних відділів. Неможливо перерахувати і всю армію провідників, котрі обслуговували “Закарпаття”, однак ім'я однієї провідниці-передовиці, котра багато років працювала саме в штабному вагоні і завжди була героїнею стінгазет, таки дійшло до наших днів – Олена Псайка.

Отже, уявіть собі: тоді, на початку 70-х, всі пасажири всілися на свої місця біля столиків із “фірмовими” скатертинками, відсунули “фірмові” шторки, і, дивлячись у вікно, близько 15.00 (аби бути у столиці рано-вранці) виїхали до Києва. Аж тут з радіопункту з центром у штабному вагоні для всіх вмикають спеціально записану програму про Закарпаття. Цій програмі  приділяли дуже багато уваги. Розробив її режисер музичних передач з обласного радіо Ігор Колюбакін, орієнтуючись у першу чергу на туристів і гостей краю. Зовсім трохи історії, більше музики (в основному народні пісні у виконанні Закарпатського народного хору), інформація про природні багатства та сучасні досягнення – ось що слухали пасажири поїзду, проїжджаючи Закарпаттям. Причому програма була продумана так, що виїжджаючи з Ужгорода, пасажири слухали про Ужгородщину, у Мукачеві – про цікавинки того регіону, на Свалявщині – про мінеральні води і санаторії, а далі – про гори, вівчарство, тунелі з відповідними піснями.

Цікаво, що програма справді дуже подобалася пасажирам. Ті ж, хто вже чув її, подорожуючи минулого разу, міг у купе стишити звук. Інша справа – пасажири плацкартного і загального вагонів. Там у людей, звісно, ніхто не питав, хочуть вони слухати корисну і пізнавальну для туристів інформацію, ввімкнули – і все.

Що найбільше дивувало тоді пасажирів у фірмовому поїзді “Закарпаття”, то це обслуговування. Провідник мав тричі за час подорожі запропонувати пасажиру чай, причому подавати його мусив, переодягнувшись у спеціальну фірмову білу курточку. Також провідник мав слідкувати за дозвіллям пасажирів, запропонувати їм почитати (у кожного провідника були газети, журнали і книжки, їх можна було взяти почати, або придбати), або принести шахи. Також у провідника можна було безкоштовно взяти нитки з голкою, щітки для одягу або взуття та інші дрібниці.

Аби не втрачати марку, до обслуговування поїзду у ті часи теж підходили дуже відповідально. Кожен провідник протягом поїздки записував свої зауваження (наприклад, радіо не працювало, двері не закривалися, тримачі не тримали тощо). Після того, як поїзд приїздив до Ужгорода, весь зведений список проблем відправляли технічним працівникам, котрі мусили у якнайкоротший термін усе привести до ладу. Наш співрозмовник Арпад Добош, до прикладу, працював у вагонному відділі електриком, тож багато часу проводив, ремонтуючи електрообладнання, електрокип'ятильники, освітлення, кондиціонери, акумуляторну частину “Закарпаття” тощо. Крім електриків над запуском кожного поїзду у рейс працювали слюсарі, фахівці з опалення, оглядачі ходової частини, гальм і багато інших.

Нині, у принципі, все відбувається майже так само. Щодня величезна кількість людей працює над тим, аби пасажирські поїзди без пригод і проблем доправляли пасажирів, куди їм треба. А фірмовий потяг “Закарпаття” ось уже майже 46 років намагається тримати марку, справді залишаючись одним із найкомфортабельніших у переліку призначених для дальнього сполучення поїздів.

Молоді провідники “Закарпаття” на першотравневій демонстрації (початок 70-х років)

Тетяна Літераті, “Про Захід”