Втрачений Ужгород: історія життя ботаніка Степана Фодора (Фото)

Опубліковано:

Про Степана Фодора чули багато ужгородців: хтось пам’ятає його, як університетського викладача, хтось читав про нього, як про невтомного дослідника рослинного світу Карпат, а хтось просто бачив меморіальну дошку на красивому будинку, де він проживав багато років. Зазвичай про життя і здобутки Степана Фодора розповідають, починаючи вже з радянських часів. Ми ж хочемо нині згадати дорадянський період його життя, ті часи, коли він приїхав до Ужгорода молодим випускником Празького університету і почав працювати у місцевій гімназії.

Син Степана Фодора, також науковець у галузі біології і також Іштван Фодор нині розповідає, що не раз просив свого батька, аби той сів за написання спогадів. Але Степан Фодор-старший завжди був зайнятий чимось іншим, тим, що вважав важливішим за власні мемуари. Так і не написав про своє життя, так і не розповів свою історію з подробицями, про які ніхто більше не знав. А шкода, бо він обходив ногами усю територію краю, знав усіх відомих місцевих постатей початку ХХ століття, мав прекрасну пам’ять, тож міг написати цікаву розповідь не лише про себе, а і про ті буремні події і роки, які йому довелося пережити. Скоріше за все, не зробив цього Степан Фодор з простої обережності – надто добре він знав, чим закінчувалися балачки у перші післявоєнні десятиліття, і надто добре пам’ятав, що уникнути політичних репресій йому вдалося лише дивом. Тож книгу про батька – «Він жив під чарами Карпат» («A Kárpátok bűvöletében élt. 2007.  Ungvár–Budapest) – написав його син Іштван Фодор. З неї та з розповідей автора ми і дізналися багато цікавого про життя нашого відомого ботаніка Степана Фодора.

Дитинство Степана Фодора проходило не в Ужгороді. Він народився у селі Нижня Грабівниця (нині це частина смт Чинадієво) 2 листопада 1907 року, де незадовго до цього оселилися його батьки. Цікаво, що серед предків Степана було, як мінімум троє Іштванів Фодорів, таке ж ім’я отримав при народженні і він, таке ж ім’я дав, за традицією, своєму синові, на якому ця традиція і завершилася. Батько Степана Фодора (як ви вже зрозуміли, теж Іштван Фодор) працював у Нижній Грабівниці директором школи і вчителем, а у вільний час любив доглядати за фруктовим садом (кілька посаджених ним дерев збереглися досі). Щодо матері майбутнього ботаніка і педагога, Анни Кершбаум, то вона мала швабське коріння, її батько Матяш Кершбаум працював лісівником у володіннях графів Шонборнів. Крім Степана, подружжя виховувало чотирьох дітей: Шаролту, Оскара, Ержебет і Золтана (ще один хлопчик помер немовлям). Пізніше Степан згадував своє дитинство у тримовному селі (там говорили угорською, русинським та швабським діалектами), як дуже щасливий час, коли він з іншими дітьми ловив раків, грав у футбол і на скрипці, весело відзначав свята, багато гуляв горами і лісами.

Батьки Іштвана Фодора з дітьми (малий Степан стоїть перед матір’ю), 1914 рік

Потім були роки навчання у Мукачівській гімназії і перше розуміння того, ким він хоче стати у майбутньому. Цікаво, як би склалося життя Степана Фодора, якби він втілив свою юнацьку мрію стати священником? Оскільки ми знаємо про те, яким репресіям піддавали греко-католицьких священників у радянські часи, то можемо припустити, що доля Степана Фодора-священника теж була би дуже непростою. Але в житті сталося інакше – Степан провалив іспити до духовної семінарії в Ужгороді, не показав потрібного рівня своїх співочих здібностей. Тоді молодий випускник гімназії влаштувався на роботу на залізничній станції Чинадієва, але продовжував мріяти про освіту. Згадавши своє захоплення біологією, яке сформувалося під впливом гімназійного викладача Антала Марґіттая, Степан вирішив долучитися до групи місцевих хлопців, яка їхала вступати до Карлового університету у Празі. У статтях про Степана Фодора цю сторінку історії його життя подають, як щось буденне, мовляв, про освіту подбали батьки. Однак здобуття освіти було виключно Степановим здобутком, батьки не могли йому допомогти грошима, бо не були заможними, до того ж виховували, як ми вже згадували, ще чотирьох дітей (Степан був другим після Шарлоти, тобто у нього було ще двоє молодших братів і одна молодша сестра).

У 1928 році хлопець сам поїхав до Праги, сам вступив на природничий факультет Карлового університету, сам знайшов собі житло і роботу, сам оплачував навчання, працюючи задля цього у готельній сфері. Прагу Степан дуже полюбив і був неймовірно щасливий, коли набагато пізніше, вже у 1960-х роках, зміг знову повернутися до цього міста. Тоді найперше він подався саме до університету, довго ходив його коридорами, згадуючи важкі, але разом із тим дуже щасливі роки свого студентського життя. Згадував, безперечно, і свого професора, відомого ботаніка Карела Доміна, завдяки якому Степан остаточно закохався у цю науку. Першою серйозною науковою роботою Степана Фодора в університеті було дослідження флори Сернє мочара (Чорного мочара) – великої болотистої місцевості на Берегівщині (нині осушена).

Ще під час навчання в університеті Степан Фодор був прийнятий на роботу до Ужгородської гімназії, викладав там природознавство, географію, фізику. У різних джерелах рік приїзду молодого викладача до Ужгорода різниться: одні пишуть про 1931-ий, інші згадують 1934-ий. Ми ж документально можемо зазначити таке: у звіті гімназії за 1932-1933 навчальний роки Стефан Фодор уже точно значиться професором цього навчального закладу, який мав 20 годин занять на тиждень, до того ж працював префектом державного інтернату, де проживали гімназисти, тобто слідкував за порядком в інтернаті, допомагав гімназистам із виконанням домашніх завдань тощо. Префектами працювали, як правило, неодружені професори гімназії, оскільки вони мали проживати тут же, у гуртожитку. Степан Фодор теж спершу проживав у «Конвікті» на вулиці Капітульній (нині у цій будівлі працює СКТБ «Квант»).

Викладачі та учні гімназії. Степан Фодор сидить у першому ряді (другий з правого боку)

1930-ті роки минули для Степана Фодора в атмосфері становлення. Він багато працював, швидко завоював авторитет колег, здружився з багатьма представниками місцевої еліти – лікарями, священниками, художниками, музикантами, політиками (хоча сам політикою у той час не цікавився). У гімназії його дуже любили, бо був дуже дружелюбний до дітей, любив пожартувати, цікаво викладав, виглядав завжди стильно та елегантно. Особливу увагу мав Степан Фодор від гімназисток, в одну з них він і закохався. Ірина Іванчо була донькою вчителя Яноша Іванчо, дівчиною дуже красивою і талановитою. Вона займалася музикою, народними танцями, добре вчилася і підкорювала усіх, хто її знав, привітним ставленням. Романтичні відносини зав’язалися між учителем і гімназисткою в останній рік її навчання, однак, звісно, між ними не могло нічого бути до отримання Іриною свідоцтва про завершення гімназії. Щойно дівчина отримала цей документ, пара почала готувати весілля. Справили його, до слова, парно зі сестрою Степана Фодора Бьожке (Ержебет), котра вийшла заміж за військовослужбовця.

Було то вже в «угорські» часи, коли Ужгород став частиною Угорського королівства. Саме тоді Степан Фодор з головою заглибився у ще одне своє захоплення – скаутський рух. Угорські скаути – черкийси – в Ужгороді мали свою організацію і раніше, однак у кінці 1930-х вона стала набагато чисельнішою і популярнішою. Почесним її головою був директор гімназії Василь (Ласло) Сулінчак, а керівником став Степан (Іштван) Фодор. То був важкий період у його житті, оскільки скаутський рух використовували у своїх цілях і політики, тож між різними скаутськими організаціями краю точилися безперервні суперечки навколо мови, прапору, підпорядкування тощо.

Фото з угорськими високопосадовцями, за яке в радянські часи у Степана Фодора було багато проблем (Степан стоїть крайній праворуч у верхньому ряді)

У 1941 році Степан Фодор відійшов від скаутського руху – його призвали до угорської армії. Спершу він проходив службу в Мукачеві, потім був направлений до міста Пийтервашаро, а звідти – до Будапешта. Там під час навчань він показав найкращий у своїй сотні результат з кидання гранати – і за це отримав у винагороду 10 днів відпустки. Ці 10 днів, цілком можливо, врятували йому життя, оскільки після повернення Степана виявилося, що його сотню вже відправили на Східний фронт до річки Дон, де, як відомо, угорська армія понесла дуже важкі втрати. Степана Фодора натомість відправили навчатися до офіцерської школи. Коли він її закінчив, вже настав 1944-ий, тож направлений до Братислави офіцер із такими ж молодими колегами застав уже непевну ситуацію, що про якусь службу не йшлося, керівник їх просто розпустив. Степан Фодор пішки направився до Будапешта, там знову став до служби, вже добре розуміючи, чим закінчиться ця війна. Той період був надскладним для Степана, пізніше він згадував, що з їжею були великі проблеми, тож він ночами вирізав м’ясо із загиблих і замерзлих на дорогах коней. Коли Будапешт «впав», Степан потрапив у полон і був направлений на будівництво понтонних переправ. Коли закінчив роботу, отримав дозвіл повернутися до Ужгорода, та дорогою один радянський солдат розірвав цей дозвіл і знову заарештував. Степанові вдалося втекти, та його затримали втретє. Тоді під час примусових робіт він не раз чув поради не повертатися до Ужгорода, а тікати чимдалі. Мовляв, у Радянському Союзі є лише три типи людей: хто вже відсидів, хто сидить і хто ще сидітиме. Але Степан твердо вирішив повернутися, хоча вдалося це йому аж у квітні 1946 року.

Весь цей час його дружина Ірина зі сином Іштваном (він народився ще у 1940 році) чекали Степана, ретельно спланувавши втечу до Австралії. Та Степан їхати без своїх батьків не хотів (на той час вони проживали у Мукачеві, куди переселилися у 1940-их), а старенькі були категорично проти того, аби залишити свій будинок. Так вони і зосталися в Радянському Союзі. Степан влаштувався на роботу до школи, потім був вихователем в інтернаті, його дружина Ірина працювала танцюристкою у відомому ансамблі «Угорські мелодії», а незабаром у сім’ї народився другий син Ласло. Коли ж в Ужгороді відкрили університет і почали шукати фахівців, саме Степана Фодора запросили закласти ботанічний сад. Він долучився до команди засновників біологічного факультету, почав викладати, але ще довго був під наглядом МДБ, не раз його возили на допити, де годинами випитували, чим він займався до і в роки війни. Цікаво, що мдб-шники були чудово проінформовані про це, мали навіть фотографії Степана Фодора у компанії тодішніх високопосадовців. Допитуючи викладача, «безпекарі», бувало, тиснули на нього, граючись із пістолетом, що лежав на столі. Чому його тоді не посадили, він дізнався лише згодом, казав, що за нього заступилися дві людини – прокурор Іван Андрашко та завідувач кафедрою Хома Руденко.

Цей досвід зробив Степана Фодора дуже обережним. Навіть через багато років, коли журналісти розпитували його про життя до війни, уникав відвертих відповідей. У радянські роки з університету можна було вилетіти дуже легко, навіть за похід до церкви. А своєю роботою Степан Фодор дуже дорожив, бо міг втілити усе те, про що мріяв. Він був дуже хорошим педагогом, студенти любили його попри те, що був вимогливим викладачем. Любили за цікаву подачу матеріалу, за щирість і доброту, за те, що горів любов’ю до своєї справи. Степан Фодор справді обожнював гори і рослинний світ Карпат, часто їздив у поїздки зі студентами, колегами та родиною. Особливо любив полонину Руну, де роками проводив дослідження (заклав там кілька дослідних ділянок, вивчаючи можливості відтворення верхньої межі лісу). Відданість своїй справі поступово зробила зі Степана Фодора шанованого науковця. Саме з ним радилися під час робіт із озеленення Ужгорода, добре знав він і кожен екзот, висаджений на вулицях міста.

Степан Фодор із дружиною та синами

Ми не будемо зараз перераховувати усіх здобутків ботаніка, про них писали вже не раз, тож цю інформацію можна легко знайти у відкритих джерелах. Наостанок лише згадаємо будинок, який і досі в місті знають, як будинок Фодора. Ця красива вілла на куті вулиць Капітульної та Замкової нині мало досліджена істориками та краєзнавцями. Сьогодні в ній працює ресторан угорської кухні, а колись це було помешкання лікаря Грюнвальда – принаймні таку металеву табличку зняли з паркану діти Степана Фодора, коли у 1947-му переселилися до частини того будинку. Там сім’я Фодорів проживала до 1973 року, після чого переселилася на вулицю Толстого. Після смерті дружини у 1991-му Степан Фодор вирішив переїхати до Угорщини, ближче до своїх синів. Однак довго бути далеко від Ужгорода не міг, часто сюди повертався, любив гуляти вулицями міста, зустрічати своїх друзів та численних учнів. Він прожив довге і цікаве життя, був активним навіть у 90 років, а помер, маючи 93. Секретом свого довголіття вважав те, що не курив і багато ходив горами. Прекрасний рецепт, достойний наслідування – як і сам Степан Фодор.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Про Захід