Щирий та завжди усміхнений, Михайло Балла – надійна опора як в тилу, так і на фронті. За покликом війни Михайло швидко опанував військову справу і вирушив на передову добровольцем. Що саме мотивувало його стати на захист України й вирушити на східні рубежі – далі в інтерв’ю.
Що і коли спонукало Вас вирушити в зону бойових дій?
На війну поїхав у серпні 2014 р. Що спонукало? По-перше, це мій обов’язок як чоловіка. По-друге, я розумів,що українська армія деморалізована і наскільки кожен боєць важливий. По-третє, як зміг би потім дивитися в очі своїм дітям?
З якими думками їхали і як до цього ставились Ваші рідні?
Думки були різні: щоб війна не перекинулась далі теренами України, щоб мої рідні не відчули війну на собі. Вони не знали, куди я вирушив насправді. Сказав, що їду на військовий вишкіл кудись під Київ.
В складі якого підрозділу Ви воювали і де саме він дислокувався?
Воював у складі підрозділу ДУКу в с. Піски, яке межує із територією Донецького аеропорту.
Чому добровольцем, а не на контракт?
Вирішив піти добровольцем, тому що не довіряв керівництву Збройних сил України. Вважав, що там є зрадники, які свідомо знищують нашу армію, має місце витік інформації.
Нами, добровольцями, рухала любов до Батьківщини, внутрішнє відчуття відповідальності за її гідність та цілісність.
Яким чином проходили бойову підготовку?Звідки була амуніція?
Бойову підготовку проходили на базі Добровольчого українського корпусу. Спочатку нашій групі довірили чергування на блокпостах, потім, як призвичаїлись і пройшли навчання, відправили на передову. Амуніцію нам помогли придбати небайдужі волонтери, підприємці, дещо самі купували.
З усього часу перебування на передовій, яка ситуація найбільше вкарбувалась у пам’ять?
Історій дуже багато, одна з них про те, як ми зайняли позицію – висоту. Була ніч, мертва тиша, ми почули, як неподалік хтось підкрадається. Сепаратисти вирішили крадькома атакувати. Половина наших бійців на той момент відпочивали, однак ми змушені були перервати їх сон шквальним вогнем по ворогу та вибухами гранат. Всю ніч дразнили «сепарню» гімном України та бойовими піснями. Атаку супротивника відбили ефектно.
Що можете сказати про бойових побратимів і місцеве населення?
Люди, з якими боролись пліч-о-пліч, стали для мене рідними. Ми розуміли один одного з півслова, було тверде відчуття, що тебе оточують однодумці, що ви на одній хвилі. Це вселяло впевненість і рішучість.
Настрої в тамтешнього населення були подавлені, розгублені, але проукраїнські.
Що змінилось після приїзду? Через стільки років, яким Ви бачите завершення війни і чи бачите його взагалі?
Час іде – спогади лишаються. Після приїзду з війни ззовні особливого нічого не змінилось, однак всередині, звісно, зрушення були. Війна змінює кожного. Я став більш відповідальний, рішучий, створив сім’ю, докладаю і надалі докладатиму максимум зусиль, аби збудувати кращу Україну: сильну, розвинену, самостійну.
А завершенням цієї війни повинна стати наша перемога. І не інакше.
Петро Ільків
