Втрачений Ужгород: як відбудовували пішохідний міст

Пішохідний міст в центрі Ужгорода давно став однією з візитівок міста. Він наче завис на чотирьох білих кораблях, у формі яких зроблені його опори, через що виглядає дуже легким, негроміздким. Як же він з'явився в Ужгороді – розкаже “Про Захід”.

Мабуть, усі ужгородці бачили довоєнні світлини, які зображують центр міста із зовсім іншим мостом. На фото до 1898-го, то був дерев'яний довгий міст на чотирьох опорах, який збудували під кутом, тож з боку нинішньої Театральної площі він закінчувався одразу біля сходів на набережну Незалежності.

Історик Йосип Кобаль у книжці “Ужгород відомий і невідомий” розповідає, що дерев'яний міст весь час потребував ремонту, тож у 1898-му році держава збудувала перший у місті залізний міст. У ті часи він не був пішохідним: проїжджу частину використовував гужовий та автотранспорт, а тротуарами, що були відділені від дороги дугоподібними металевими конструкціями, пересувалися пішоходи.

Стояв цей міст на двох опорах, бетонні залишки яких ще досі видніються на дні.

І, можливо, служив би він людям ще й дотепер, якби разом з іншими мостами Ужгорода не був підірваний німцями й угорцями при відході наприкінці Другої світової війни. Сталося це 27-го жовтня 1944-го року приблизно о восьмій годині ранку. Судити про масштаби руйнувань мосту ми можемо лише з цього рідкісного раритетного фото з архіву ужгородця Ярослава Денисюка-Крепкого. Якщо залізобетонний міст Масарика вибух того ж таки дня частково витримав, то залізний, очевидно, був зруйнований повністю.

Аби налагодити переправу, військові радянської армії дуже швидко звели тимчасовий дерев'яний міст між нинішнім пам'ятником А.Волошину на набережній Незалежності та нинішнім драмтеатром. Що ж було далі із залізним ми вияснили, добряче понишпоривши у старих газетах.

Відомості про будівництво нового пішохідного мосту на місці зруйнованого знайшлися не одразу по війні, а аж через три роки – у підшивках 1948-го. Виходить, що до цього часу ужгородці були змушені користуватися тимчасовим дерев'яним мостом, позаяк у тих же матеріалах говориться про те, що залізобетонний (той, що Масарика) також ще не відремонтований.

Отже, 14 серпня 1948-го року. Газета “Закарпатская Украина” друкує велику статтю про ужгородські мости. “Приблизно в півкілометрі від залізобетонного мосту, на місці підірваного окупантами, будується на залізобетонних опорах оригінальної конструкції металічний пішохідний міст, спроектований ужгородським інженером І.Ф.Шлезінгером. Переймаючись зручністю ужгороців, радянська влада, окрім 2,5 мільйонів рублів на залізобетонний міст, виділила ще близько 400 тисяч рублів на будівництво пішохідного мосту через Уж. На цьому об'єкті ніхто не скаржиться на нестачу грошей і робочої сили. Сприяє і наявність готових металевих мостових форм. Будівництву багато допомагає депутатська група міської ради, очолювана депутатом Бодуновим. За її сприяння будівництво отримало металеві палі, кілька вагонів лісу, цемент, гравій, пісок і кваліфіковану робочу силу, якої не вистачало на початку. Коротше кажучи, якби підрядник – трест “Коммунжилстрой” і його керівник товариш Міхаел проявили хоча б найменшу ініціативу, пішохідний міст могли б відкрити для руху 15-го серпня, як і було передбачено планом”, – йдеться у статті.

(На фото – єдине зображення пішохідного мосту в процесі будівництва, виконане пензлем Йосипа Бокшая)

Далі автор матеріалу написав, що зриви термінів здачі об'єкту відбуваються через те, що трест, починаючи роботу, не закупив навіть найпростіших механізмів для будівництва. Мовляв, щодня протягом місяців жителі міста бачили, як велика група робітників під вигуки “Раз, два, дружно!” піднімали канатом металічну бабу і забивала нею палі. “А літо (1948-го – ред.) було дощовим. Варто було лише закапати дощу, як всі роботи припинялися. І в цьому немає нічого дивного. Робітникам ніхто ні разу за все літо не розповів про значення будівництва, не сказав жодного слова про соціалістичне змагання. Та й змагання тут не було і немає. На будівництві нема жодного агітатора”, – йдеться далі у матеріалі.

З нього важко судити, коли ж саме почалося зведення мосту, але зрозуміло, що воно було затяжним. Мовляв, на серпень 1948-го, коли об'єкт вже мав бути готовий, план будівельних робіт виконали всього на 20%. Через те, що не вистачало дощок для опалубки бетонних опор, робітники зводили не одразу всі чотири залізобетонні опори, а по одній. Мовляв, просохне бетон однієї опори, з неї неспішно знімають опалубки і починають будувати опалубки для наступної опори. “Замість хоча би примітивного транспортера для подачі бетонного розчину, його переносять нестійкими настилами на ношах, через що втрачається час і матеріал. Окрім дощок, на будівництві не вистачає цементу і цвяхів. До сих пір ні в тресті, ні в комунгоспі немає архітектурного проекту перил мосту. І може статися так, що міст буде зроблений, а ходити про ньому не дозволять. Завод “Перемога” може виготовити фасонні перила, але йому їх ніхто не замовляє”, – писав журналіст С.Вавілов.

Про те, що пішохідний міст зводився важко і з великою нестачею будівельних матеріалів йшлося і в іншому газетному матеріалі. Він був надрукований значно пізніше в угорськомовній “Карпаті ігаз со” і називався просто “Шлезінгер”. Автор Ласло Балла писав, що був добре знайомий з Яношом Шлезінгером, котрий і розповів йому історію створення пішохідного мосту. Мовляв, після війни викликав до себе Шлезінгера особисто голова виконкому Закарпатської обласної ради Іван Туряниця і сказав: “Я маю стільки мішків цементу і стільки заліза – з цього треба збудувати міст. Якщо ти скажеш мені, що потрібно ще мішок цементу, або ще десять метрів заліза, я тобі відповім: немає. Шлезінгер думав і креслив цілу ніч, а вранці приніс Туряниці готовий проект легкого мосту. За ним потрібно було забити в ряд металеві палі, залити все це короною з бетону, а із залишків бетону сформувати навколо основи естетичний шар. Така конструкція, мовляв, не потребувала великої кількості матеріалів, але робила міст міцним і красивим. “Це пішохідний міст, але якщо буде потрібно, він і танки витримає”, – передав слова Шлезінгера автор газетного матеріалу. І, всупереч попередній статті про неквапливість і некваліфікованість робітників, додає, що будівельників на цей об'єкт Іван Шлезінгер обирав сам, і особисто, “з властивим йому німецьким педантизмом”, слідкував, аби вони виконували роботу якісно.

Як би там не було, а міст таки встигли відкрити у 1948-му. Сталося це 6-го листопада – якраз до Дня Великого Жовтня, свята, яке в ті роки відзначали на Закарпатті з особливим розмахом. Очевидно, якогось помпезного відкриття пішохідний міст не удостоївся, принаймні у газетах знайшлося місце лише коротеньким заміточкам на два речення. Мовляв, 6-го листопада почався рух новим мостом через Уж, відновленим за проектом доктора технічних наук І.Шлезінгера. Міст зроблений з балочного заліза і натягнутий на міцну основу.

Міст Шлезінгера служив вірою і правдою 50 років, витримуючи у різні роки великі повені. Однак у 90-х спеціально створена комісія фахівців вияснила, що він потребує нагального капітального ремонту, оскільки дно річки вимилося і палі висять мало не в повітрі. Ремонтувати міст взялися у 1999-му. Тодішній міський голова Степан Сембер нині згадує, що тоді міст дійсно був у дуже поганому стані. “Колись він, може, справді був такий, що й танки витримував, але у 1999-му по ньому було страшно пускати людей. Ми побачили, що палі, подекуди ще дерев'яні, не були глибоко вбиті у землю, тому з часом, коли вода вимила дно річки, вони вже ледь трималися.

Ми добре укріпили опори, але вони не були єдиною проблемою. Залізні прогони між опорами проіржавіли, тож коли ми повністю зняли асфальтове покриття, побачили подекуди дірки, крізь які було видно річку. Все це теж позварювали, а крім того, укріпили перила, бо вони вже ставали хиткими. Словом, була пророблена дуже велика робота”, – розповів Степан Сембер.

Нині, за словами колишнього мера, варто би знову перевірити, чи мають так звані “башмаки” мосту опору. Бо хоч танки по ньому, на щастя, й не їздять, та навантаження в останні десятиліття значно зросло. Пішохідним і справді щодня проходять тисячі людей: біжать у справах, милуються краєвидами, фотографуються на згадку, годують качок. До цього ми й не знали, яка велика робота була закладена в цей міст, та чого вартувало побудувати його в нелегкі повоєнні часи фактично з крихти матеріалів. Мало хто знав і ім'я Івана Фрідріховича Шлезінгера, котрий спроектував пішохідний. Його не жалували через те, що був сином німецького барона, отримав блискучу освіту у Відні й не надто зрадів, коли на Закарпаття прийшла радянська влада. Однак ця людина безперечно заслужила, аби про неї знали.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”