Ім'я старшого прапорщика Державної прикордонної служби Володимира Пучініна нині “видає” навіть “Вікіпедія”. 2 серпня 2014 року він був нагороджений орденом “За мужність” III ступеня – за особисту мужність і героїзм, а також вірність військовій присязі під час російсько-української війни.
Нині він ходить вулицями Ужгорода, трохи кульгаючи, – і це його найбільша перемога, бо лише рік тому він лежав на кордоні з Росією, посічений осколками міни, а права нога трималася на одній шкірі й через дірку в ній Володя міг просунути руку. Всі ці жахіття нині Вова згадує з усмішкою. Каже: ще у шпиталі вони з хлопцями навчилися жартувати зі своїх ран і каліцтв, бо інакше просто би впали в депресію. Ще перед нашою зустріччю Вова попросив не робити з нього героя, мовляв, нічого героїчного в тому, що він робив у зоні АТО не було. Просто не поталанило.
“Мене у складі великої групи зв'язківців відправили на кордон з Росією у липні минулого року. Ми мали налагодити супутниковий та низькочастотний зв'язок для координації дій всіх військових підрозділів. Тоді на кордоні з цим був повний бардак. Підрозділи могли знаходитися у зоні видимості, але зв'язку між ними ніякого не було. Всі працювали на різних частотах, використовували різні позивні.
На кордон ми виїхали з Півдня, залишаючи на пунктах пропусків та блокпостах по одному екіпажу. Мене з екіпажем у складі 4 зв'язківців залишили на стаціонарному пункті пропуску “Маринівка”. Це був автомобільний ПП між однойменним селом з нашого боку і пунктом пропуску “Куйбишево” Ростовської області з боку Росії. На той час пункт був уже закритий, автомобілі через нього не пропускали, бо ситуація навколо з кожним днем загострювалася.
За 5 днів до нашого приїзду там стався перший бій: заїхала колона техніки ДНР, “сєпари” очікували побачити деморалізованих солдат, готових здатися і побрататися. А керівник наш дав наказ стріляти. Хлопці підбили БТР російський і вантажівку. “Сєпари” такої реакції від нас, видно, не чекали, розбіглися, потім спробували взяти пункт з російського боку, та не вийшло.
Словом, ми приїхали на те, що всі якраз оговталися від того нападу, поремонтували БТР, який потім нам вірою і правдою служив. Останній мінометний обстріл (тоді ще стрілялине прямо по нас, але іноді близько залітало) закінчився лише дві години тому, а тут ми виходимо з машини такі “зелені”: без бронежилетів, касок, лише з табельними пістолетами на поясі – приїхали до вас з мирною місією, зв'язок налагоджувати. Керівництво за голову схопилося, почали бігати, десь нам бронежилети дістали старі. Посміялися з нас”, – згадує Володя.
На той час, крім основного складу, на “Маринівці” перебувало ще 40 мобілізованих військових. Така мала кількість людей аж ніяк не могла забезпечити цілісність усього кордону. “Щоб ти розуміла, лінія кордону там дуже уявна: ні тобі прикордонних знаків, ні парканів – нічого. Нам показали: он по тому горбочку йде лінія кордону, але вся вона не проглядається, бо місцевість нерівна. І один наряд – на 20 кілометрів. Пильнуй. Це було, звісно, неможливо, тому, чесно кажучи, їздити там міг хто завгодно і техніку через кордон провозили постійно.
Перші два тижні моєї служби в зоні АТО були більш-менш спокійними. Жили ми у своїй командно-штабній машині, якщо були обстріли, ховалися у бліндажі. До речі, копати бліндажі там було пекельно важко, ми об лопати пальці у кров стирали, бо ґрунт дуже твердий. Одного разу приїхав до нас екскаватор, допоміг, а ми додатково обладнали під бліндаж естакаду, куди раніше прикордонники заганяли машини для поглибленого огляду. Накрили ту естакаду з усіх боків усім, що лише було. Навіть залізні інформаційні таблички та дорожні знаки туди прилаштували.
З харчуванням теж було нормально, бо мали на пункті свій продовольчий склад з великими запасами. Раз у тиждень ми навіть загружали машину і везли їжу хлопцям з Нацгвардії і ЗСУ, які стояли далі в полях. Їм тоді взагалі нічого не привозили, тому доводилося виручати. Потім, коли дороги почали мінувати, возили менше, а коли склад згорів, уже й самим нічого було їсти. Добре, що вода завжди була. Ми заводили бензиновий генератор, підключали насос і качали собі воду з-під землі.
Але ситуація навколо нас все більше загострювалася, кільце все звужувалося і ми були готові знятися з постів і відходити в тил. Наскільки все серйозно, я зрозумів 11 липня, коли нас вперше обстріляли з російського боку. Це була четверта ранку, щойно закінчився обстріл, ми вийшли наверх, і раптом я побачив зі сторони Росії якісь спалахи. З того боку завжди техніка їздила, бо там поля були засіяні, вже щось комбайни навіть збирали. Але обстрілів звідти ми, чесно кажучи, не чекали. Коли побачили, що б'ють з того боку, всі роти повідкривали, але часу дивуватися не було, тому всі вмить знову поховалися у бліндажі. Обстріляли нас тоді з мінометів, набоями 82 калібру. Години дві по нас били, і тоді ми вже остаточно зрозуміли, з ким воюємо.
Наші десантники вийшли на нас по радіозв'язку, кажуть: це по вас із Росії стріляють? Ми їм зараз дамо “отвєтку”. Але наше командування вже на той час зв'язалося з керівництвом, яке категорично заборонило відповідати і стріляти по території Росії. Тоді вони нам багато біди наробили: намети загорілися, зайнявся і невеличкий склад з боєкомплектом. То ми ще дві години після обстрілу сиділи у бліндажах – бо всі наші боєприпаси стріляли-вибухали. Своїх прикордонників вони зачепити не боялися, бо російський пункт пропуску “Куйбишево” розташовувався від нас на відстані кілометра нижче по дорозі і ми помітили, що своїх прикордонників вони вже звідти всіх вивезли, натомість там постійно чергували військові.
Після цього випадку Росія почала на нас тестувати чи не всю свою зброю. То якісь незрозумілі 4 вистріли хлопові до нас долітали, то ще якісь дивні касетні снаряди прилітали. Потім обстріли стали чіткі, як по розкладу. Наприклад, об 11.00 завжди був обстріл, наче як заняття у росіян починалися. Ми вже потім жартували: о, 10.45, пора по окопчикам розходитися. І справді, тільки всі заходили, починали нас обстрілювати. Під час одного такого обстрілу згоріла наша штабна машина. Все згоріло: особисті речі, документи, апаратура, електроніка. На мені лишилася лише майка, штани, бєрци, бронежилет і пістолет табельний.
Так минув ще тиждень, нас уже мали міняти, і хлопці навіть намагалися до нас прорватися, але вже не змогли. Саме село Маринівка вже була зайняте “сєпарами”, вище нас хлопці вже теж ледве трималися, тому через кілька днів всі з навколишніх позицій почали відходити до нашого пустка пропуску. Облаштували позиції по периметру, привезли техніку: кілька танків, БТРів. Ми, коли це побачили, зрозуміли, що тепер вже справді по нас почнуть прицільно бити.
Так і сталося. Не встигли всі ще облаштуватися, як на сусіднє узвишшя виїхав танк і точно випустив по наших позиціях 5 снарядів. Я тоді вперше побачив, якою силою є насправді танк. Один бліндаж був повністю зруйнований, продовольчий склад загорівся. Відстрілявся той танк швидко і знову за гірочку заїхав. Наші навіть не встигли до своїх машин добігти, аби дати відповідь. Такі обстріли тоді були постійно, наші позиції просто розбивали з усіх боків. Було зрозуміло, що довго ми так не протримаємося. І справді: 26-го липня мене поранило, а через кілька днів, 29 липня, всім нашим хлопцям дали таки наказ відходити. Не знаю, що би зі мною було, якби я був серед тих хлопців. Бо вони відходили з великими втратами, куди би не їхали, по ним всюди стріляли.
А зі мною все сталося так: вже під вечір завершився черговий обстріл, всі живі, один легко поранений. Ми вийшли з укриттів, почали швидко працювати: треба було батареї зарядити, зв'язок відновити тощо. Я був у приміщенні, коли пролунав всього один вистріл. Десь в семи метрах від мене розірвався снаряд від САУ (потім хлопці показували мені, яка воронка залишилася). Я рефлекторно закрив руками голову, впав. Коли підняв голову, побачив, що кілька пальців на руці висять (власне, вони мене врятували, бо інакше все полетіло би в голову, на якій не було каски), а в нозі реально величезна дірка і море крові. Тепер сам дивуюся, але паніки в мене не було. Я покликав на допомогу (ще пам'ятаю, дуже переживав, аби по хлопцям наступні снаряди не влучили, але було тихо), потім зняв портупею, перетягнув ногу в районі паху.
Тут підбіг фельдшер, вколов мені знеболювальне, зняв “бронік”. Я чітко розумів, що зі мною відбувається, та й бачив, що без негайної допомоги мені буде кінець. Раніше ми кількох поранених вивозили по так званому “зеленому коридору” по межі кордону до своїх позицій, але то було дуже далеко. А іноді, в екстрених випадках, поранених везли на російський бік – так було з 4-ма нашими хлопцями. Вирішили так робити і цього разу. Посадили мене в машину і вниз з гірочки до пункту пропуску “Куйбишеве”. Там мене одразу оточили ФСБ-шники, відеокамеру включили, почали питати: хто, де, звідки, що сталося, які частоти, позивні. І тут наш фельдшер Ярослав втрутився. Він такий дядько колоритний з Луцька, говорив лише українською, підняв “кіпіш”, всім роти позакривав.Через кілька хвилин вже “швидка” приїхала з Куйбишева – там буквально 10 хвилин їхати. Повезли у село. Тут у мене вже адреналін пройшов і почалися болі страшенні. Лікар мені знеболювального море вколола, але не допомагало.
У самому ж Куйбишеві завезли мене в операційну сільської лікарні. Вона була більше схожа на невеличку вбиральню, викладену радянськими кахлями. Лежу я в тій операційній й чую, що за стінкою весь персонал лікарні щось святкує, день кубанського казачества, чи щось таке. Випили вони, прийшли до мене, почали кричати: “О, боевика опять привезли! Ну что, скольких ты там убил?”.
Виправдовуватися чи сперечатися з ними не було сенсу. Словом, вони подивилися на мене, зрозуміли, що самі нічого не зроблять і викликали лікаря з Таганрога. Приїхав завідувач травматологічного відділення таганрозької лікарні, ім'я його не пам'ятаю, а прізвище – Потапов. Питає в місцевих медиків: де ваш апарат Ілізарова? Вони кажуть: у нас такого немає. Він вже на крик перейшов, мовляв, як немає, якщо я вам особисто привозив? Сам поліз у шафи, шукав у коробках, аж нарешті вийняв звідкись той апарат.
Не знаю чому, але ногу він мені не відрізав. Хоча потім у Києві мені казали, що за всіма показниками і правилами польової медицини лікар мав повне моральне право це зробити. Бо та нога мало того, що на тканині одній висіла, в ній ще й купа сміття всякого була: земля, осколки, трава, асфальтна крошка, листя. Те все ледве з рани вимили. Коли готували до операції, анестезіолог ніяк не міг мене приспати. Певно, адреналін не давав снодійному подіяти. Я все просинався і казав: дуже прошу, не відрізайте мені ногу. Лікар, пам'ятаю, тоді сказав: та вируби ти вже його! Словом, накачали мене так, що я впав у кому.
Це все сталося у суботу, а прокинувся я аж у понеділок після обіду. Першим ділом глянув, чи є нога. Вона була на місці, тільки дуже боліла. На лівій руці не було двох пальців. Виявилося, що за цей час мене “швидкою” доправили у Таганрог. Там лежали і ті четверо хлопців, яких доправили сюди раніше: два десантники, прикордонник і нацгвардієць. Загалом я був приємно здивований, бо могли ж ті лікарі до нас, як до скотини поставитися, повідрізати все. А вони нас лікували нормально, грошей не просили. Хоча ставлення було різним. Молодший медперсонал був явно зазомбований, сприймав нас дуже негативно, не раз медсестри казали, що я вбивця, стріляю в дітей. Хоча це дивно, бо вони не могли не бачити, що саме з їхньої території по нас стріляють – це ж видно і чути здалеку. І не могли не бачити колон техніки, яка до нас їхала. Але попри це переконані, що у нас громадянська війна. А лікарі вже з більшим розумінням ставилися, з ними можна було нормально спілкуватися. Вони мені потім навіть сказали, що я тепер наполовину росіянин, бо мені у Таганрозі перелили багато крові, яку здали для мене тамтешні медики.
Того дня, як я прокинувся, до мене у лікарню приїхала мама з вітчимом. Мама вже давно живе у Мурманську, вона теж чула про події у нас з російської точки зору. Казала, щоб ми переїжджали до неї, щоб я забрав з Ужгорода дружину і дітей, бо в Україні громадянська війна. І дуже здивувалася, коли я розповів, що поранили мене снарядом, випущеним саме з території Росії.
Дуже добре спрацювало наше консульство у Ростові-на-Дону. Консули, як заходили до нас, говорили виключно українською, гарно нас завжди вітали, мамі моїй дякували за сина-героя. Вони домовилися з Міністерством оборони про те, що нас заберуть з Ростова військовим літаком. Везли нас на літак о другій ночі, щоб ніхто не бачив. Вже у Києві розвезли всіх по профільних шпиталях. Мене привезли у шпиталь Держприкордонслужби. Тоді якраз велика хвиля поранених була, а лікарі, чесно кажучи, навіть у військових шпиталях, досвіду великого у роботі з військовими травмами не мали.
Пам'ятаю, лікар підняв простирадло, подивився здивовано, сказав: даааа. Кілька днів мені ставили крапельниці, а до ноги навіть не торкалися. Потім приїхали інші лікарі, прилетів навіть французький спеціаліст, який працює з французьким легіоном. Після консультацій вирішили міняти мені апарат Ілізарова на новіший. Загалом провели 8 операцій. Якщо коротко, то діагноз мій звучить так: мінно-вибухова травма з ураженням кісткових і м'яких тканин, невропатією нерва, опіками тощо. Найбільша проблема в тому, що в нозі перебитий сідничний нерв, тому під час останньої операції у листопаді минулого року лікарі спробували мені його пересадити. Поки нога ще нечутлива, але медики сподіваються, що за рік-два нейронні зв'язки відновляться і я знову відчую ногу”, – розповідає Володя.
Реабілітація цього бійця була дуже довгою. Спочатку він мріяв хоча б сидіти, потім намагався зігнути ногу, потім ходив з ходунками, далі з милицями, з паличкою, а тепер може навіть ходити сам. Це йому вдається завдяки сучасному апарату ортезу, який підтримує ступню у горизонтальному положенні.
З армії Володю, звісно, комісували, однак без діла не покинули. Він продовжує працювати у відділі прикордонної служби “Ужгород” Чопського прикордонного загону на цивільній посаді, хоче навчатися у виші і мріє колись станцювати на весіллі дітей. Оптимізм цього хлопця настільки великий, що він навіть не скаржиться на те, що щодня йому доводиться підніматися у власну квартиру на четвертий поверх. Каже: це додаткове тренування, аби скоріше розробити поранену ногу.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
