Закарпаття вже вдруге дає прикрий інформаційний привід у зв'язку з подіями на сході. Спочатку з'ясувалося, що “зірка” 1-го російського телеканалу Галина Пишняк, котра руками нацгвардії “розіп'яла” дитину в Слов'янську, є уродженкою Міжгірського району (до речі, її рідні — цілком адекватні люди, які щиро вболівають за українських військових у зоні бойових дій). І ось тепер — масові перекриття автодоріг на знак протесту проти мобілізації. Були вони стихійним бунтом чи організованою кимось акцією, — чіткої відповіді поки немає.
Наймасштабніше автоблокування почалося 28 липня в с.Ракошино Мукачівського району, через яке пролягає головна транспортна артерія області — траса “Київ—Чоп”. По обіді кілька сот місцевих жінок (серед яких зрідка траплялися й чоловіки у розквіті сил) перекрили дорогу, протестуючи проти 3-ї хвилі мобілізації. Чітко пояснити свою позицію блокувальниці не могли, лише навперебій обурювалися, що їхніх рідних чи знайомих міліція з військовими виловлює на вулицях, по домівках чи в місцях відпочинку й живосилом забирає до армії воювати. Назвати бодай одного конкретного “виловленого й насильно мобілізованого” жінки не спромоглися, усе зводилося до “…я чула, мої знайомі кажуть, це всі знають”. За кілька годин обабіч перекриття утворилися довжелезні затори з легковиків, автобусів, фур — на трасі в страшну спеку почався “армагедон”. Однак жінки й не думали відступати. Доводи сільського голови, міліції та представників військкомату, що нікого до армії силоміць не забирають, сприймалися з агресією, а найголовнішим контраргументом було: “Нікому не віримо, нічого чути не хочемо!”. Блокування траси тривало цілу ніч і наступний день аж до вечора. Паралельно подібна акція проходила і в Мукачеві — спочатку близько сотні жінок спробували штурмом захопити військкомат, а затим узялися перекривати рух у центрі. Наляканий жіночим бунтом військовий комісар Мукачевого Олександр Мошковський навіть оголосив про прийняте міським головою та районною адміністрацією рішення не проводити заходи з мобілізації доти, поки не погодять питання з керівництвом щодо призову тільки “добровольців” (згодом обласне керівництво “підрихтувало” заяву переляканого підполковника, пояснивши, що він мав на увазі не припинення мобілізації як такої, а призупинення видачі повісток до роз'яснювальної роботи з населенням).
Блокування трас перекинулося й на інші села в Іршавському, Берегівському, Хустському, Міжгірському, Тячівському районах. Подекуди між протестувальниками та водіями, котрих змусили стояти в спеку на дорозі, доходило й до бійки. Бунти стихли й припинилися лише на початку цього тижня. Закарпаття не стало якимось винятком, схожі акції (щоправда, набагато менші) прокотилися по Буковині, де розлючені жінки нам'яли боки районному депутатові, та на Прикарпатті. Проте наймасштабнішими бунтами відзначилося саме Закарпаття. В чому ж причина?
Уже після розблокування доріг губернатор області Валерій Лунченко завуальовано пояснив: перекриття доріг — це початок виборчої кампанії. А закарпатський нардеп від УДАРу Валерій Пацкан трохи конкретизував: “Ноги ростуть із Мукачевого”, натякаючи на причетність Віктора Балоги. “Господар Мукачевого” справді прямо заявив, що виступає на боці протестувальників, нагадавши, що не голосував у Верховній Раді за додаткову мобілізацію: “Ніхто не має права засуджувати людей через те, що вони не хочуть відправляти своїх дітей і чоловіків на смерть. Бо поки здорові переселенці з Донбасу користуються гостинністю Закарпаття…, наших хлопців відправляють воювати за їхні домівки… Я вже не кажу про те, що хлопців посилають на Донбас голими і босими, без захисту й обмундирування. І якщо влада не врахує свою помилку, не мобілізує кожного дев'ятого працівника міліції, кожного десятого працівника СБУ, поки не залучить до роботи в зоні АТО професіоналів із зарплатою 10—12 тисяч гривень, доти таких і більш масштабних бунтів не уникнути. Попереджаю вдруге і сподіваюся, третій раз цього робити не доведеться”.
Коли ж В.Лунченко закликав усіх нардепів від Закарпаття долучитися до роз'яснення населенню, що нікого силою в армію не забирають, В.Балога заявив, що не буде виступати політичною масовкою з утихомирення розлючених солдатських матерів, а губернатору, котрий не може вирішити питання і боїться сам-на-сам говорити з жінками й дітьми, порадив піти у відставку. В тональності заяв В.Балоги відчувається затаєна образа — він не може змиритися, що, попри старання під час президентської кампанії Порошенка на Закарпатті (хоча до якого результату вони привели — позитивного чи негативного — ще питання!), залишився за бортом. При тому, що після інавгурації президента бачив себе як мінімум на місці свого родича Валерія Гелетея. По-друге, оскільки екс-главі президентського секретаріату не віддали не те, що Міноборони, а навіть рідне Закарпаття”, дорожні бунти стали хорошим приводом підкреслити, що “молоді і недосвідчені” голови, яким довірили область, не справляються. Нарешті, скоро справді починається передвиборча кампанія, тому майбутній кандидат у депутати починає говорити не те, що потрібне країні, а те, що подобається електорату: “Я на боці тих людей, чиїх дітей збираються мобілізувати”. Той факт, що наймасштабніші дорожні бунти (Ракошино, Мукачеве) відбулися на мажоритарному окрузі В.Балоги, — навряд чи простий збіг обставин. Однак, чи організував він їх сам, чи просто скористався з ситуації й підлив олії у вогонь своїми заявами, мають з'ясувати компетентні органи, зокрема СБУ. А органи, крім звичного “працюємо”, нічого не кажуть.
Дорожні акції на Закарпатті показали — вплив російського зомбоящика в організації “народних масовок” зовсім не обов'язковий (російські журналісти приїхали вже постфактум і у властивій для себе манері заходилися готувати репортажі про вимоги автономії чи відокремлення Закарпаття). Достатньо пустити плітки, а затим уміло підігрівати настрій натовпу. Під час перегляду відео з блокування автодоріг виникає дежавю — ракошинські жінки, котрі груддю й виряченими очима зупиняли транспорт, на диво нагадують “мирних жителів” сходу, які на початку АТО блокували українських військових. Видно, різниця в ментальності між сходом і заходом не така вже й велика, як комусь здається. Народ достойно оцінив потуги дорожніх блокувальниць — більшої образи, ніж вислів “поводишся, як ракошинська баба”, на Закарпатті зараз годі й придумати.
Уже після закінчення бунтів з'ясувалося, що жодних підстав для їх виникнення не було. Обласний військкомат оприлюднив цифри — на 968 жителів Ракошина, котрі служили в армії і мають військово-облікову спеціальність, в сільраду було передано 62 повістки, з яких вручили всього 14. Ніхто з цих 14-х військовозобов'язаних до військкомату так і не прийшов, тому доводи “розлючених солдатських матерів” про насильну мобілізацію цілком абсурдні.
Чи мали дорожні бунти на Закарпатті якісь наслідки? Так, хоча про них воліють не говорити. За період третьої хвилі мобілізації Закарпаття мало призвати близько 2,5 тисячі військовозобов'язаних для поповнення підрозділів 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади (яка в мирний час дислокується на Закарпатті). За рахунок мобілізованих планували провести в тому числі й ротацію закарпатців, які вже місяцями служать у зоні АТО і не можуть повернутися на відпочинок додому. Після дорожніх бунтів заплановану кількість мобілізованих для області скоротили. На скільки, у військкоматі не хочуть говорити, однак істотно. Ось кілька цифр для порівняння. Якщо за перші дві хвилі мобілізації Львівська область (населення якої — близько 2,5 мільйона чоловік) призвала 14 тисяч військовослужбовців, то Закарпаття (населення — близько 1,2 мільйона) протягом усіх трьох хвиль — трохи більш як 1200. Тому 128-му бригаду доводиться поповнювати за рахунок інших регіонів — тієї ж Львівщини, а також Тернопільщини і навіть Чернігівщини. Хоча у хлопців із цих областей теж є матері, дружини й діти, які так само люблять їх і не хочуть відпускати на війну. Отже, теоретично можуть заблокувати дороги, спинити транспорт і вигукувати гасла: “Не відпустимо своїх дітей воювати замість закарпатців!” А тамтешні політики, чудово обізнані щодо катастрофічного стану із Держбюджетом, могли б вимагати зарплати для військових на рівні 10–12 тисяч і набирати електоральні бали закликами — “Хай воює хтось іще, але не наші”. У цих регіонах такого немає, тому що люди більше розуміють: події на сході — не той випадок, коли треба кричати “моя хата с краю!”, війна стосується кожного.
На щастя, Закарпаття відоме не тільки персонажами на кшталт “зірки російського телебачення” Галини Пишняк чи “ракошинських бабів”. Є люди й іншого складу. Наприклад, 48-річний доброволець із високогірного села Микола Митришин, батько 7 дітей, котрий наполіг, щоб його взяли на службу в територіальний батальйон, і готовий хоч завтра йти на Схід (таких добровольців у батальйоні — шість десятків). Є й мудрі, адекватні жінки — варто прийти і подивитися на проводи в зону АТО закарпатських міліціонерів. Матері, дружини і діти проводжають своїх рідних зі сльозами, однак ніхто й не думає перекривати трасу. Всі розуміють — чоловіки йдуть захищати свою країну і спокій близьких людей, які залишаються вдома.
Володимир Мартин, “Дзеркало тижня”
