Рівно 47 років тому на вулицях Праги з'явилися “ввічливі чоловічки”, попередники кримських “зелених” зразка 2014-го року.
Все відбувалося не менше цинічно − пасажирський літак Ан-26 запросив у диспетчерів аеропорту Рузине вимушену посадку. Ті дали добро − не очікували того, що сталося далі.Після приземлення, з літака висадилися солдати і офіцери 7-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії, що на той час дислокувалася в Каунасі. Десантники, користуючись моментом несподіванки та погрожуючи застосувати зброю, приблизно за 15 хвилин захопили всі об'єкти аеродрому. Що почали приймати інші транспортні літаки, які були битком набиті окупантами і військовою технікою. Літаки Ан-12 сідали на злітну смугу кожні 30 секунд.
Так почалася розроблена в СРСР операція “Дунай” з окупації Чехословаччини, так почали вбивати Празьку весну. Сили вторгнення складалися з трьох армій: перша танкова під командуванням генерала Кожанова, двадцята загальновійськова − генерал Величко і 38-ма загальновійськова − генерал Майоров.
Це був не перший і, як показує життя, далеко не останній приклад збройного втручання Кремля у внутрішні справи інших держав. В той же час ці країни цинічно проголошувалися “братніми”. Аналогія з нинішніми подіями в Україні − лежать на поверхні. По суті нічого не змінилося.Та ж сама головна доктрина: “Ви можете дотримуватися свого суверенітету, доки робите тільки те, що ми вам дозволяємо. В разі непокори − танковий ніж вам у спину”.
Злочинні накази виходять з тих самих кабінетів. Той же рівень агентурного впровадження в силові структури чужої держави. Те ж саме майстерне ідеологічне нагнітання. Все та ж безмежна впевненість у власній безкарності та вседозволеності. Все ті ж виправдання: мовляв, якщо у світі є інші конфлікти, значить і нам дозволено робити паскудства. І навіть техніка і боєприпаси, що використовувалися під час окупації, виготовлені на тих же заводах.А з іншого боку − та ж наївність, надія до останнього моменту на порядність “братів”. Та ж психологічна неготовність армії відбити зовнішню агресію. Яка викликана зрадою генералітету. Та ж загальна громадянська розгубленість і шок першого дня від несподіванки, нереальності того, що відбувається. Та сама присутність колаборантів і прибічників “сильної руки”, апологетів “загального слов'янського братерства під мудрим керівництвом старшого брата”. Але, разом з тим, − такий же сплеск патріотизму, консолідація громадянського суспільства перед обличчям зовнішньої агресії.
Криваві імперії з великою неохотою прощаються з суб'єктами, що позбуваються залежності від них, буквально намертво впиваються в тіло непокірних сусідів. Вони прагнуть радше знищити, ніж припустити чужу самостійність.
“Російське вторгнення було не тільки трагедією,− це було торжество п'янкої ненависті в поєднанні з дивною ейфорією, яку тепер вже важко зрозуміти”, − писав про події в Празі Мілан Кундера.
Невелика підбірка історичних фотографій, що передає атмосферу тих днів …
Дмитро Гордієнко
