Сьогодні у «Втраченому Ужгороді» ми помандруємо вулицею Підградською у ті часи, коли нею протікав Малий Уж. Ще тоді на високому березі просто під Замковою горою стояв красивий будинок родини Манкович, який після перебудови отримав упізнаваній знайомі багатьом із нас обриси і маскарони з жіночими обличчями. Цей будинок стоїть на Підградській і досі, от уже 111 років, а проживає там вже четверте покоління Манковичів – погодьтеся, рідкісне явище для Ужгорода.
Як давно представники родини Манкович оселилися в Ужгороді, не знає нині ніхто з нащадків. Можливо, першим із них був Мігай Манкович – людина у свій час доволі впливова. Відомо, що замолоду він працював у США, там заробив капітал, який вдало вклав у свою освіту і нерухомість. У 1883 році, після смерті тодішнього комітатського діловода Адольфа Корнштайна, цю високу посаду зайняв саме МігайМанкович. На той час він був ще доволі молодим чоловіком, який того ж року заручився з місцевою дівчиною Антонією Колб. Одружилися вони у наступному, 1884-му, й десь у цей же час придбали або побудували свій родинний будинок на тодішній вулиці Варойо (Підзамковій або Підградській).
У домашньому архіві Манковичів досі зберігається прекрасне фото 1891 року, на якому добре видно той, перший, будинок: просторий, із красивою дерев’яною верандою, обплетеною диким виноградом.
Бачимо на цьому фото і сходи, що спускалися до Малого Ужа, і ще неукріплену Замкову гору, і городи на ній. Нащадки кажуть, що Мігай Манкович подбав про безпеку свого будинку, виклавши схил Замкової гори міцною кам’яною стіною. Ця стіна, покрита смарагдовим мохом, і нині височіє у подвір’ї Манковичів. Вона – справді дуже добротна, поверх неї навіть розташовані город і сад, що закінчуються високою скелею і задніми дворами Капітульноївулиці.
У цьому будинку в Мігая та Антонії народилися восьмеро дітей, однак усі вони, крім хлопчика Режо, померли в ранньому віці. Слідом за немовлятами не стало й Антонії – тоді на сімейній раді було вирішено, що Мігай одружиться із сестрою своєї покійної дружини Марією, аби малий Режо зростав у повній сім’ї.
Щодо справ Мігая, то в цей період він піднявся службовими сходинками до посади діловода заступника ішпана (жупана, керівника комітату Унґ), був обраний також міським депутатом від свого округу. На самому початку 1900-х Мігай вирішив кардинально перебудувати свій дім. Підійшов до справи ґрунтовно і щоб мати дах над головою у той час, поки триватиме перебудова, спершу звів невеличкий будиночок з чотирьох кімнат поруч. У 1904 році цей будиночок був уже готовий – це підтверджує тогочасне фото, на якому видно старий дім з дерев’яною верандою, а поруч – тимчасове новозведене помешкання Манковичів.
Коли все було готове, можна було приступати до перебудови основного будинку. Та коли роботи у 1910 році буди завершені, Мігая на цьому світі вже не було. У двох новеньких будинках залишилися жити Марія Манкович, її названий син Режо та старенька мама Антонія Колб Березної. Режо, народжений ще у 1886 році, на той час був уже дорослим чоловіком, який хотів присвятити своє життя лісництву. Він з дитинства любив ходити на полювання (це видно навіть на дитячих фото, де він позує з мисливськими собаками і рушницею в руках), добре знав ліс. Вже у 1906 році Режозакінчив вищу школу лісництва, а ще через два роки отримав у Будапешті диплом королівської лісничої та гірничої академії.
Працюючи інженером лісової справи у різних куточках краю, Режо багато подорожував. Так і познайомився у Кобилецькій Поляні з донькою тамтешнього лісничого радника Йожефа Ланці Ірмою. Пара побралася у римо-католицькій церкві Унґвара 2 грудня 1911 року, а вже через рік у них народилася донька (на жаль, вона померла немовлям). У 1913 році молоде подружжя Манковичів стало батьками вдруге, народивши сина Режо, ще через три роки на світ з’явився другий син Емануель (рідні та друзі називали його Ему), а у 1920-му народився третій хлопчик Ґейза. До слова, Ґейза Манкович вперше потрапив на шпальти місцевих газет ще у 8-річному віці, коли став жертвою нещасного випадку. Якось він грався біля дому на березі Малого Ужа і випадково впав у воду. Малий вже захлинався, коли його помітили четверо молодих перехожих: місцеві хлопці ІштванШерфьозьо, Бейла Бруженяк, Янош Вінар та пештській гість Пал Гребор. Вони пірнули за дитиною у воду, витягли її на берег, привели до тями і віднесли до будинку батьків. Як бачите, життя на березі Малого Ужа мало свої недоліки.
Всі троє хлопців Манковичів закінчили гімназію і обрали свої життєві стежки. Старший Режо навчався у Будапешті на юриста, там же і залишився жити після Другої світової війни. Середній Емануел теж став юристом, але для проживання обрав Кошице. А молодший Ґейза вирішив піти професійною стежкоюбатька. Закінчивши у 1939-му гімназію, він поїхав на навчання до угорського міста Шопронь. Усі роки Другої світової війни провів у навчанні, повернувшись додому з дипломом у вересні 1944-го. Ситуація у місті тоді вже була загрозливою, фронт війни стрімко наближався, але це не завадило намірам Ґейзи одружитися на своїй коханій. Вже через місяць після його повернення, у жовтні 1944 року, молодий інженер лісової справи ҐейзаМанкович одружився з Ілоною Боб’як.
Ілона була дівчиною місцевою, походила з дуже шанованої сім’ї. Її батько Бейла Боб’як багато років працював у міській управі, завідував економічними питаннями. Мама – Вілма Франко – навчалася у паризькому пансіонаті для дівчат, досконало знала французьку, яку й викладала в місті, аж поки у чехословацькі роки її не звільнили з посади (тоді з державних посад звільняли усіх, хто не мав або нехотів прийняти чехословацьке громадянство). БейлуБоб’яка у 1925 році теж хотіли звільнити, однак він настільки добре знав справи міста, що зрештою його залишили на посаді ще на 10 років.
Проживали Боб’яки на нинішній Православній набережній, у будинку, де донедавна працювало товариство «КМКС» і який став відомим після того, як у його вікна кинули вибухівку. Саме там БейлаБоб’як із дружиною виховували трьох своїх дітей і там оселився зі старшою донькою Боб’яків Ілоною Ґейза Манкович. Звідти ж Ґейзу одного вечора у 1944-му забрали у «воронку» до нинішньої будівлі обласного управління СБУ, де тоді працювали слідчі МДБ. Вони протягом трьох днів тримали Ґейзу за ґратами і все випитували, чим він займався у роки війни. Якби не гімназійний товариш, який працював там перекладачем, цілком можливо, що все би закінчилося для Ґейзи вигаданим звинуваченням і довгими роками в’язниці.
Але на нього чекала інша доля – робота в тресті «Закарпатліс» у Тересві, Ставному та інших місцях. Лише у 1963 році Ґейза з дружиною Ілоною та 5-тьма синами повернувся до Ужгорода. І зробив це задля збереження в родині все того ж будинку під Замковою горою. Річ у тім, що радянська влада вважала несправедливим, що у такій просторій будівлі проживають лише дві людини – вже на той час дуже хворий Режо Манкович та його вірна дружина Ірма.
Будинок хотіли частково націоналізувати і поділити на квартири, тож аби цього не сталося, до батьків терміново переїхав Ґейза зі своєю великою сім’єю.
Наступного, 1964, року від важкої хвороби помер голова родини Режо Манкович. Ненадовго пережив його і син Ґейза – його не стало у 1970-му. Після того стареньку маму Ірму забрав до себе у Кошице на постійне проживання єдиний її живий син Емануел. У Словаччині Ірма дожила до поважного 92-річного віку, але свого дому в Ужгороді не забувала, часто навідувала невістку Ілону, котра працювала коректором в угорськомовній газеті «Карпаті ігозсо», та п’ятьох своїх онуків. До слова, зберегти будинок у власності родини Манковичі так і не змогли: сталося так, що половину будівлі їм довелося продати.
В іншій, збереженій половині нині проживає син Ґейзи Манковича Бейла, названий на честь свого дідуся Бейли Боб’яка. Він є вже четвертим поколінням родини, яка живе під Замковою горою, а разом із ним проживає ще й п’яте та шосте покоління – його діти та онуки. Усі вони дуже люблять свій старовинний добротний будинок, дбають про нього, навіть спробували своїми силами відреставрувати понищені часом елементи маскаронів, які ніжно називають своїми «дамочками». І всі разом вони ревно зберігають усе, що пов’язане з історією їхньої великої родини, яка у свою чергу багато років була нерозривно пов’язана з історією Ужгорода.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
